Студентка Гогія Олена

Керівник Погрібна В.Я.

Донецький Національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського, Україна

Сучасна обрядова культура українських свят в системі духовних цінностей суспільства

У сучасній Україні розгортаються процеси державного відродження, відбувається переосмислення світоглядних орієнтацій, формується нова система моральних та естетичних цінностей, заснованих на загальнолюдських засадах: пріоритетові людини у позитивному вимірі її свободи, принципах демократії, плідного співіснування та співробітництва націй і народностей.

Ще починаючи з другої половини XX століття, однією з характерних ознак століття для України стала криза, зумовлена змінами у духовній ситуації, і як результат цього – девальвація цінностей, історичне безпам’ятство, зневага

до національних традицій і культур. І може саме сьогодні, коли людство прямує у нове тисячоліття, настав час озирнутися назад і визначити пріоритети, на основі яких буде розвиватися сучасний світ далі.

Тема є актуальною, тому що художнє співпереживання, яке виникає у ході колективного обрядового дійства, за законами мистецтва, у свою чергу, посилює індивідуальні переживання окремих учасників дійства й спрямовує їх у спільне русло, стимулюючи почуття солідарності й спонукаючи до активної участі у боротьбі за спільні інтереси даного колективу. Саме тому протягом усієї історії людства і до наших днів люди використовували потужний потенціал обрядовості.

Сучасність позначається новим розумінням співвідношення між новітніми та традиційними елементами у соціокультурному розвиткові. Праці авторів, присвячені проблемам розвитку сучасної обрядової культури українських свят, можна визначити за напрямами: аксіологічний напрям (Н. М. Баранова, Л. І. Белименко, В. П. Біляцька, В. Жуковський, О. Б. Пенькова та ін.); культурологічний напрям (С. Д. Безклубенко, Л. В. Малоока, О. В. Різник, В. К. Сапіга, Л. В. Сорочук та ін.); мистецтвознавчий напрям (В. М. Осадча, І. А. Розковшенко, Л. В. Узунова, Ю. П. Фесенко, І. В. Щербіна та ін.). Отже, незважаючи на наявність певного наукового доробку з проблеми, можна сказати, що питання духовного потенціалу сучасної обрядової культури є актуальним та недостатньо висвітленим у вітчизняному мистецтвознавстві.

Українська суверенна держава запропонувала концепцію духовного розвитку народу, зокрема, на ниві відродження його святково-обрядової культури. Як у минулому, так і нині спостерігається екстраполяція функцій язичницьких богів на постаті Ісуса Христа та його послідовників-мучеників, надання язичницькій побутовій звичаєвості християнської інтерпретації та символічності, але в нових умовах паралельне виконання християнських та язичницьких обрядових дій визначило певні специфічні риси, насамперед, це цілеспрямоване синтезування різних святкових феноменів: Різдва Христового з Колядою, Купайла – зі святом Іоанна Хрестителя тощо. Прикладом сучасного двовір’я і досі може слугувати святкування Різдва Христового. Напередодні, сім’ї, які дотримуються православних традицій, готують святкову вечерю. Різдво означено в житті народу численними звичаями. Слід відзначити, що церковна служба тут не придушила старих звичаїв, які шанували колись з початком весни та з першими прикметами нового літнього сонця. Народ співав колядки та щедрівки, які співали колись: колядки на Різдво, а щедрівки на Новий рік, а потім стали їх змішувати. Вони оточені доброзичливістю і через те вони були вельми улюблені народом і мали на нього гарний моральний вплив. Вони пронизані гуманізмом і ідеалізмом. За стародавнім звичаєм, на стіл подаються 12 пісних страв, головною з яких є солодка кутя. Вечеряти сідають, коли на небі з’являється перша зірка, взаємно вітаючись “Христос народився!”. У наступні дні українці ходять в гості й діляться радістю з ближніми, виконуючи колядки, що оспівують народження Ісуса [1]. А от художня організація святкових поза обрядових заходів практично не представлена і це означає, що ми втрачаємо цей позитивний традиційний досвід. На вулицях українських міст і сіл відбувалися дійства вертепів – драматизованих костюмованих вистав, присвячених Різдву. Ряджені бажають людям щастя, здоров’я й усяких гараздів. Спостерігаються й певні відступи від багатовікових народних традицій. Зазначені відомості переконують в необхідності кропіткої роботи по відродженню сімейних і молодіжних звичаїв обрядової культури, використовуючи новітні технології у розкритті форм та змісту народних традицій, свят, обрядів і для залучення різних верств населення до сумісної творчої художньої діяльності [1].

Українське село і робітниче місто не знали звичаю прикрашання новорічної ялинки. Він був запозичений з давньонімецької міфології, у якій з вічнозеленими гілками були пов’язані уявлення про існування рослинних духів. Російські селяни в XIX ст. підвішували у дворі „відьмине помело”, тобто гілку сосни або ялини, яка виступала оберегом проти нечистої сили й символом оптимізму та життєвості. Звичай встановлення різдвяної ялинки проник з Європи до Російської імперії, у тому числі й в українські землі. Діти цікавилися, хто приносить із лісу зелене дерево і кладе під нього подарунки. Дедалі вигадували постаті бабусі Зими, малого Ісуса, дядька Ялинкаря тощо. Й лише наприкінці ХІХ ст. це чудо стали приписувати Морозові Івановичу, простіше – Дідові Морозу. Тоді ж він з’явився у вигляді рекламної ляльки у вітринах магазинів, став ялинковою прикрасою, перетворився на популярного персонажа різдвяних поштових листівок. Відвідувати дитячі ялинки Дід Мороз почав незадовго до Першої світової війни[2].Очевидно, що це свято набуло поширення і стало традиційним саме завдяки його художній привабливості. Дійсно з інших культур запозичується насамперед те, що є естетично досконалим. Отже, призабуті нами народні свята, рідна міфологічна основа при належній організації їх художнього оформлення і подання мають всі підстави бути затребуваними, насамперед, в умовах українських міст і селищ. Іншим знаковим святом календарного циклу в Україні є Великдень (Воскресіння Христове). Як і Різдво, це свято, окрім суто християнських мотивів, вміщує у собі прадавні хліборобські традиції. У ньому органічно поєднуються святкування воскресіння Христового й весняного відродження природи. Спеціальні хлібці – паски (які традиційно пеклися вдома), крашанки й писанки (великодні яйця) та інші їстівні „атрибути” свята, освячені у церкві, символізують початок нового життя. Білий одяг, барвисті рушники та вишиванки сприяють створенню настрою урочистої піднесеності. Ці атрибути сьогодні стають все більше затребувані, але залучення дітей та молоді до вишивки ще чекає своїх організаторів [2].

Підсумовуючи все вище викладене, можна зробити такі висновки:

1. Сучасні календарні й християнські свята перетворились на загальнонародні свята в Україні (Різдво Христове й Новий Рік, Великдень, Масляна, Трійця, Покрова тощо), кожне з них міфологічно заглиблено в архаїчну культуру і набуває нині нового змісту, де органічно проявляється ідеологічне навантаження, пов’язане з розвитком національно-патріотичної й формуванням державницької самосвідомості.

2. Успішне функціонування українського суспільства значною мірою залежить від потужності традиційно-культурних елементів та міри їх включеності у сучасну систему соціальних відносин.

Таким чином акумулюючи у собі духовні цінності народу, свято виконує роль дієвого механізму передачі культурних традицій від покоління до покоління, своєрідного стабілізатора життєдіяльності суспільства і держави. Тому винятково важливим є зберегти цінний досвід традиційної обрядової культури, особливо народних календарних свят й створити умови для його продуктивного використання в сучасній практиці святотворення і розвитку обрядової культури незалежної України. Вивчення суспільних потреб у святах, розробка фахових сценаріїв та рекомендацій стає необхідною передумовою створення стрункої системи сучасних свят і обрядів.

Література:

1. Ліманська О. В. Свято у системі цінностей сучасної культури / Ліманська О. В. // Вісник ХДАДМ: Зб. наук. ст. за ред. Даниленка В. Я. – Харків: ХДАДМ, 2003, № 3. – С. 3-12.

2. Ліманська О. В. Календарне свято як складова української обрядової культури: Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. мистецтвознавства: спец. 26.00.01 «теорія та історія культури» / Ліманська О. В. – К.: КНУКіМ, 2006. – 19 с. № 1/ 2009