К.е.н., доцент Савош Л.В., студент Кобрін В.П.

Луцький національний технічний університет

Особливості еволюції правової основи для інституціоналізації ТРАНСКОРДОННого співробітництва

Невід’ємною частиною сучасних процесів глобалізації, інтеграції та регіоналізації є процес транскордонного співробітництва, який поступово охоплює прикордонні регіони України. Важливість використання можливостей прикордонного положення регіонів для активізації співробітництва між сусідніми країнами робить транскордонне співробітництво вагомою складовою зовнішньої політики держави.

Розвиток міжрегіонального прикордонного співробітництва є одним із пріоритетів Ради Європи. Її основним внеском у визначення правових основ цього співробітництва стала Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями (Мадридська конвенція) 1980 р. у супроводі двох протоколів, прийнятих відповідно 9 листопада 1995 р. і 5 травня 1998 р. Дана конвенція поставила за обов'язок сторонам, що її підписали, підтримувати й заохочувати транскордонне співробітництво між територіальними громадами й органами влади, які перебувають під їхньою юрисдикцією.

Питаннями розвитку міжрегіонального транскордонного співробітництва займаються багато вчених: Н.Мікула, Ю.Палеха, Н.Смиян та інші.

Важливою є конкретизація стратегії розвитку міжрегіонального прикордонного співробітництва від єврорегіонів, до об’єднань єврорегіонального співробітництва, яка враховує сучасні інтеграційні процеси, що відбуваються у світовій економіці.

Як Україна, так і Росія ратифікували Європейську рамкову конвенцію про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями та два додаткових протоколи до неї. Таким чином, в українсько-російських відносинах з'явилася правова основа для розвитку повноцінного транскордонного співробітництва. У результаті на кордоні України та Росії в межах Баренцево-Чорноморської смуги на сьогодні сформований каркас територіально компактних єврорегіонів, в основі яких лежать угоди між територіальними громадами, розташованими по обидва боки кордону. До цього каркасу входять єврорегіони «Дніпро» (2003 р.), «Ярославна» (2007 р.), «Слобожанщина» (2003 р.) і нещодавно створений «Донбас» (2010 р.).

У ст. 2 конвенції підкреслюється: «Транскордонне співробітництво здійснюється в межах компетенції територіальних громад або влад, визначеної внутрішнім законодавством». Однак іноді різниця в законодавствах двох сусідніх країн є серйозним бар'єром на шляху реалізації укладених угод. Насамперед це стосується розмежування повноважень між органами місцевої та центральної влади. Крім того, у конвенції не було вироблено єдиної правової форми організації діяльності єврорегіону. З назвою «єврорегіон» укладалися або загальні угоди про партнерство, або створювалися «співтовариства за інтересами», або «співтовариства із правами юридичної особи» і т.п. При цьому окремі єврорегіони виявилися досить «розмитими» і не завжди визнавалися на загальноєвропейському рівні, що було важливо при одержанні фінансування з Європейського фонду регіонального розвитку. Необхідність вироблення загальноприйнятої дефініції поняття “єврорегіон” сьогодні диктується вже не тільки потребами формування теоретичних засад транскордонного співробітництва і концепції регіональної політики чи політики регіонального розвитку держави в цілому, але й входженням цього поняття “у термінологічний арсенал регіоналістики” [3]. Тобто, перетворюючись на об’єкт регіональної науки, єврорегіон потребує чітко визначеної, універсальної та загальноприйнятої дефініції.

Базуючись на основних положеннях Мадридської конвенції, а також реаліях транскордонного співробітництва, можна запропонувати наступне визначення: єврорегіон – це форма європейського транскордонного співробітництва між територіальними громадами або місцевими органами влади регіонів двох або більше держав, що мають спільний кордон, яка оформлюється у вигляді укладання юридично чинної угоди відповідно до внутрішнього законодавства цих країн і норм міжнародного права, метою якої є координація взаємних зусиль і здійснення узгоджених заходів в різних сферах життєдіяльності для вирішення спільних питань в інтересах населення, що проживає на його території по різні сторони державного кордону.

Останнім часом також у суто практичній площині виникла необхідність чіткої та ефективної правової основи для інституціоналізації співробітництва між територіальними громадами або владою у формі єврорегіонів. Європейські міністри, відповідальні за місцеве й регіональне самоврядування, на зустрічі у Валенсії 15-16 жовтня 2007 р. поставили за мету встановлення "чітких і ефективних правових рамок для інституціоналізованого співробітництва" і домовилися створити проект нового 3-го Протоколу до Мадридської рамкової конвенції про "об'єднання єврорегіонального співробітництва" (Euroregional Co-operation Groupings – ECGs). Роботи із проекту третього протоколу проводилися Комітетом експертів з транскордонного співробітництва (Committee of experts on transfrontier co-operation) під егідою Європейського комітету з питань місцевої й регіональної демократії (European Committee on Local and Regional Democracy – CDLR). Третій протокол до Мадридської конвенції покликаний забезпечити основні положення створення й функціонування органів транскордонного й міжрегіонального співробітництва та бути повністю сумісним з Регламентом № 1082/2006 Європейського парламенту й Ради ЄС від 5 липня 2006 р. про «Європейські угруповання територіального співробітництва» (European grouping of territorial cooperation – EGTС). Даним регламентом прописані правові основи створення єврорегіональних груп у країнах ЄС. Таким чином, третій протокол до Мадридської конвенції розширює дію основних положень регламенту на країни Ради Європи, які не входять до ЄС.

Після схвалення Комітетом міністрів Ради Європи текст третього протоколу був відкритий для підписання й ратифікації 16 листопада 2009 р. в Утрехті (Нідерланди) під час 16-й сесії Європейської конференції міністрів, відповідальних за регіональне та місцеве врядування.

На 26.03.2011 р. цей протокол підписали 10 країн-членів Ради Європи (Вірменія, Бельгія, Німеччина, Литва, Люксембург, Нідерланди, Словенія, Франція, Чорногорія та Швейцарія), що приєдналися до рамкової конвенції [4]. У Верховній Раді України в березні 2011 р. уже відбувся «круглий стіл», на якому протокол презентували й обговорили необхідність його підписання та ратифікації [5].

Отже, Протокол № 3 до Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або владами передбачає створення й діяльність "об'єднань єврорегіонального співробітництва" (ОЄС), що мають певний юридичний статус. Метою ОЄС є заохочення, підтримка й розвиток в інтересах населення транскордонного й міжтериторіального співробітництва між його членами в сферах загальної компетенції й у відповідності з національним законодавством відповідних держав. У протоколі визначено, що об'єднання єврорегіонального співробітництва – це форма органа транскордонного співробітництва у вигляді юридичної особи із правом на власний бюджет, що підпадає під законодавство тієї країни-члена Ради Європи, де розташована його штаб-квартира. ОЄС засновується шляхом укладання письмової угоди між його членами-засновниками. ОЄС можуть заснувати територіальні громади або влади й інші члени, які визначені в п. 1 ст. 3 протоколу. Під іншими членами розуміються держави-члени Ради Європи, а також юридичні особи, створені з метою вирішення конкретних завдань, що представляють взаємний інтерес, які не займаються виробничою або комерційною діяльністю. Юридичні особи можуть бути членами ОЄС, якщо: 1) їхня діяльність фінансується переважно державою, територіальною громадою або владою або подібним органом, або 2) їхнє управління контролюється цими суб'єктами, або 3) половина членів їх адміністративного, управлінського або наглядового органу призначається державою, територіальною громадою або владою або подібним органом. При цьому територіальні громади або влади мають більшість виборчих прав в ОЄС. Також п. 1 ст. 3 протоколу визначено, що фізичні особи не можуть бути членами ОЄС.

Таким чином, набуття чинності Протоколу № 3 до Мадридської конвенції буде сприяти прийняттю країнами-членами Ради Європи відповідних національних законів із забезпечення ефективної діяльності ОЄС. Це означає, що, крім підписання угод про створення єврорегіонів на рівні місцевих органів влади й самоврядування, всі ОЄС мають бути оформлені у вигляді юридичних осіб з дотриманням перерахованих вище умов протоколу, що сприятиме активному розвитку міжрегіонального прикордонного співробітництва від єврорегіонів, до об’єднань єврорегіонального співробітництва.

Список використаних джерел.

1. Палеха Ю.М. Перспективи формування транскордонного регіону Україна-Польща / Ю.М. Палеха, Г.П. Пiдгрушний // Єврорегiон Буг: проблеми i перспективи транскордонного співробітництва. - Луцьк: Волинська облдержадміністрація, 1996. - С. 16-21.

2. Черномаз П.О. Концепція регіонального маркетингу: визначення і використання / П.О. Черномаз // Регіон: стратегія і пріоритети. – 2001. – Т. 1.– № 1. – С. 34-41.

3. Студенніков І. Регіоналістика і регіонознавство: проблеми методології та категоріального апарату / І. Студенніков // Регіональна історія України: Збірник наукових статей. – 2007. – Вип. 1. – С. 67-78.

4. Протокол № 3 к Европейской рамочной конвенции о приграничном сотрудничестве территориальных сообществ и властей [Електронний ресурс] // Официальный сайт Бюро договоров Совета Европы. URL http://conventions.coe.int/Treaty/Commun/ChercheSig.asp?NT=206&CM=8&DF=26/03/2011&CL=RUS.

5. Смиян Н. От еврорегионов до континента без границ / Н. Смиян // Голос Украины. – 2011. – № 50. – 19 мар.