10. Економіка підприємств

Ждаміров Є.Ю.

Сумський національний аграрний університет

ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІННЯ ВИРОБНИЧИМ ПОТЕНЦІАЛОМ ПІДПРИЄМСТВ

Нагальною потребою будь-якого економічного суб'єкта стає раціональне використання обмежених ресурсів, сукупністю яких створює і оцінює виробничий потенціал, удосконалення економічного механізму їх ефективного використання, наукове обґрунтування та побудова механізмів відповідальності за результати роботи з поширенням передового досвіду. Реалізація цих процесів зачіпає глибинні основи господарської діяльності й виступає важливим засобом забезпечення ефективності соціально-економічних перетворень і потребує від сучасної науки і практики принципово нових підходів до визначення ролі і місця виробничого потенціалу як об'єктивної можливості у виробленні мети – творчого відображення реальності у формі образу майбутньої практичної діяльності, вихідного пункту і рушійної сили стратегічного управління в умовах невизначеності і нестабільності зовнішнього середовища.

Ресурси є лише окремими елементами виробничого потенціалу, які знаходяться в розпорядженні виробничої системи, слугують забезпеченню процесу виробництва і використовуються для досягнення конкретних цілей. Інтегральна спроможність виробничого потенціалу залежить від складу та стану ресурсів, ступеня відповідності складників потенціалу стратегічним цілям і завданням, проявляється в межах виробничої ланки і безпосередньо пов'язана з функціонуванням та розвитком підприємства. У виробничих умовах на нього впливає конкретна система зовнішніх і внутрішніх матеріальних зв'язків. Такими зв'язками між елементами (ресурсами, підрозділами) є технології, зокрема управлінські, взаємовідносини та зовнішнє середовище. Виробничий потенціал можна розглядати як об'єкт або виробничо–економічну систему (ВЕС), якій властиві загальні закономірності й принципи розвитку.

Важливою ознакою потенціалу підприємства є взаємозамінність та збалансованість його елементів. Проте якщо збалансованість складників потенціалу, яка є запорукою його успішного функціонування, вимагає як у просторі, так і в часі, всебічної виваженості й прагне до абсолютності, то взаємозамінність – завжди відносна, лімітована і залежить від економічної ситуацій рівня розвитку та особливостей системи господарювання. Загальна ефективність функціонування потенціалу як системи визначається ступенем найменшого ресурсного забезпечення. Збалансованість потенціалу є явищем досить складним і багаторівневим. Цілісність потенціалу слід забезпечувати на основі диференціації елементів на окремі функціональні однорідні групи з наступною інтеграцією їх в єдину систему та реалізацією в процесі управління його формуванням і використанням таких принципів як спільність та єдність цільової функції для потенціалу й кожного його елемента, спільність критеріїв ефективності функціонування та розвитку елементів і самого потенціалу в цілому.

Виробничий потенціал, як економічна категорія, поєднує в собі кількісні показники кожного ресурсу та їхні конкретні потенційні характеристики (можливості) і вказує на реальну, фіксовану та сформовану інтегральну спроможність підприємства або галузі. Дієздатність потенціалу підприємства забезпечується цілеспрямованим приведенням в дію суб'єктами господарювання існуючих структурних елементів (ресурсів) і визначається у процесі економічної діяльності підприємства. В умовах виробництва на функціонування потенціалу впливають безліч об'єктивних і суб'єктивних чинників, серед яких слід виділити: склад і сучасний стан системи наявних ресурсів; ступінь відповідності складників потенціалу стратегічним цілям і завданням підприємства; його здатність забезпечувати стійкість господарської системи до впливу зовнішнього середовища та її внутрішню гнучкість (здатність до адаптації). Ресурсна складова є необхідною передумовою формування потенціалу, але недостатньою умовою його функціонування.

Механізм формування підприємницького потенціалу був закладений ще в період планової економіки разом із впровадженням внутрішньогосподарського розрахунку, створенням у сільськогосподарському виробництві високоприбуткових підсобних промислів і підприємств. В умовах командно–адміністративної системи управління, коли пріоритети надавалися виконанню будь–якою ціною планових завдань, стимули для розвитку підприємництва були обмеженими. Перехід економіки Украйні на ринкові засади, роздержавлення та приватизацію землі, майна, розвиток конкуренції створили можливості й зумовили необхідність активного становлення підприємництва.

Управління – як складний соціально-економічний процес виконує двоєдине завдання: формує комплексну стратегію розвитку (напрями дії на систему для зберігання її стійкості) й визначає шляхи створення механізмів реалізації цієї стратегії та конкретні методи впливу, що забезпечують досягнення поставлених цілей. Управлінська основа підприємницької діяльності, основою якої є приватна власність, полягає у відповідальності за кінцеві результати виробництв, раціональне використання та своєчасну оплату наданих в оренду земельних і майнових паїв. Апріорі вважається, що підприємництво має базуватися на професіоналізмі й доброчесності суб'єктів підприємницької діяльності. Як зазначалося, однією з важливих, якщо не найважливіших функцій управління в сучасних умовах господарювання має бути розробка комплексної стратегії оптимального розвитку підприємства, в основу якого покладено визначені рівні й рубежі. Їх можна досягти у разі врахування стану земельних угідь, матеріально-технічної бази, природних, біологічних та організаційно-економічних факторів, технологій вирощування сільськогосподарських культур і утримання тварин, фінансового положення й, визначивши потреби, надати потенціалу аграрного підприємства конкурентоспроможності.

Таким чином, в процесі дослідження встановлено, що управління виробничим потенціалом підприємства – це організація дій по координації сукупності необхідних для функціонування або розвитку підприємства різних ресурсів, головним чином економічних, безпосередньо пов’язаних з функціонуванням виробництва і прискоренням науково-технічного прогресу.