Рубаха М.В.

Львівський національний університет імені Івана Франка

Процес формування фінансового капіталу суб’єктів господарювання в контексті теорії корпоративного управління

В умовах динамічних змін у розвитку вітчизняної фінансової системи, необхідності активного розвитку підприємств реального сектору економіки для забезпечення економічного зростання необхідною є мобілізація значних обсягів фінансового капіталу вітчизняними суб’єктами господарювання на внутрішньому та зовнішньому фінансових ринках.

Найбільш широкими можливостями акумуляції фінансових ресурсів володіють підприємства корпоративного сектору, однак через особливості цієї організаційно-правової форми господарювання, складним є процес прийняття управлінських рішень в корпораціях, зокрема, щодо формування капіталу, оскільки мобілізація капіталу підприємства з різних джерел передбачає можливу зміну структури власності, а отже одночасно зачіпає фінансові інтереси широкого кола осіб: існуючих власників (як мажоритарних, так і міноритарних акціонерів), менеджерів та кредиторів суб’єкта господарювання.

Тому в акціонерних товариствах можливим є виникнення протиріч (корпоративних конфліктів) між окремими групами зацікавлених осіб. Однак, як показує практика, в компаніях, де побудована ефективна система корпоративного менеджменту, корпоративні конфлікти вирішуються оперативно, тому не мають значного негативного впливу на функціонування підприємства. Водночас, неефективна система корпоративного управління, що не дозволяє вчасно вирішувати протиріччя між учасниками внутрішньокорпоративних відносин, дозволяє стати таким конфліктам перманентним дестабілізуючим чинником активного динамічного розвитку компанії.

Суть корпоративних конфліктів (агентської проблеми), що виникають в процесі формування капіталу суб’єкта господарювання полягає у різних функціях корисності для менеджера (агента) та власника (принципала). Вперше дослідження проблеми «принципал-агент» було здійснено у працях С. Росса у 1973-1974 роках [1, c. 85]. У наступних працях автор стверджував, що максимізація корисності принципала (максимізації рентабельності інвестованого капіталу) знижує корисність для менеджера-агента та одночасно вимагає від нього додаткових зусиль, а це, відповідно, провокує посилення корпоративних конфліктів. Одночасно, варто зауважити, що конфлікт між власниками та агентами-менеджерами виникає в умовах асиметрії інформації, тобто володіння різним обсягом інформації групами учасників корпоративних відносин (менеджери класично мають більше інформації про функціонування компанії, у порівнянні з акціонерами) та неповних контрактів між принципалом та агентом, які дозволяють топ-менеджменту уникати відповідальності за дії, орієнтовані на максимізацію власної вигоди, а не доходів акціонерів.

Агентську проблему можна розглядати в кількох аспектах [1, c. 86]:

- по-перше, в умовах неможливості достовірного виділення відповідальності менеджера-агента за його дії, високого динамізму та непередбачуваності змін у зовнішньому середовищі складно укласти контракт, у якому передбачалася б винагорода для менеджера за зростання ринкової вартості компанії, яка залежала б виключно від його зусиль;

- по-друге, навіть, якщо б можна було адекватно оцінити позитивні наслідки для компанії від дій агентів, не можна однозначно стверджувати, чи ці дії були спрямовані на задоволення інтересів власників, чи менеджери діяли також у власних інтересах. Наприклад, високі представницькі витрати та витрати на соціальний захист можуть трактуватися топ-менеджментом як витрати на створення позитивного іміджу корпорації перед її контрагентами, фінансовими партнерами, державою, хоча одночасно такі витрати покращують умови праці та фінансове становище вищого керівництва підприємства;

- Третій аспект проблеми полягає у тому, що навіть, якщо виокремити відповідальність агента та чітко з’ясувати, у чиїх інтересах він діяв, то майже завжди не можливим є укладення такого контракту, умовами його передбачалася б повна відповідальність менеджера за його управлінські рішення (складення повного контракту), оскільки майна агента завжди буде недостатньо для покриття усієї суми можливих збитків для корпорації. Іншою причиною укладення неповних контрактів є високі витрати суб’єкта господарювання на прогнозування та врахування усіх варіантів розвитку корпорації у майбутньому; це також стосується витрат на відстеження повноти виконання умов контрактів. Ці витрати можуть бути настільки вагомими, що для акціонерів корпорації більш вигідним буде частковий контроль за дотриманням усіх угод із менеджерами.

Тому можемо стверджувати, що головною причиною агентської проблеми є асиметричність інформації та неможливість укладення повних контрактів з урахуванням усіх аспектів корпоративних відносин між групами принципалів та агентів-менеджерів, а також значні витрати на відслідковування дотримання виконання угод агентами.

Для вирішення корпоративних конфліктів, на наш погляд, необхідним є підвищення якості корпоративного управління, створення дієвої системи внутрішнього контролю, ефективна діяльність наглядової ради, стабільність проведення загальних зборів акціонерів. Для усунення протиріч між агентами-менеджерами та власниками, вважаємо, доцільно залучати додатковий позиковий капітал для фінансування компанії, що дисциплінуватиме менеджмент через необхідність вчасного погашення боргу та сплати відсотків за ним і можливість банкрутства та, як наслідок, втрату роботи та ділової репутації менеджментом підприємства. Крім того, конвергенції фінансових інтересів різних груп суб’єктів корпоративних відносин сприятиме продаж дрібних пакетів корпоративних прав найвпливовішим менеджерам.

Література:

1. Швиданенко Г.О. Управління капіталом підприємства: навч. посіб./ Г.О. Швиданенко, Н.В. Шевчук. - К.: КНЕУ, 2007. – 440 с.