Історія / Історія України / Вітчизняна історія

Кандидат історичних наук, Нікітенко К.В.

Львівський інститут менеджменту, Україна.

КРЕДИТНА РЕФОРМА 1930-1931 РР.: ТОТАЛІТАРНЕ ПЕРЕРОДЖЕННЯ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ В УСРР.

В умовах відмови від нової економічної політики та проголошення індустріалізації, яка до того ж повинна була здійснюватися виключно за рахунок внутрішніх резервів за відсутності зовнішнього фінансування, при тому, що масштабна реорганізація та побудова промислового комплексу країни вимагала постійних капіталовкладень, в країні відбувався процес складної трансформації-адаптації банківської системи до нових реалій. Втім, слід наголосити, що з самого початку НЕП був скоріше імітацією ринкового реформування. Економічні поняття та закони в підрадянській Україні набували принципово нового змісту, іноді перетворюючись на свою повну протилежність. Так, із самого початку своєї відбудови банківська система набула низку характерних рис, невластивих і неможливих в умовах вільної дії ринкових законів. Тотальне домінування Держбанку і, відповідно, глибока структурна деформація стали характерною ознакою банківської системи УСРР. Спеціальні банки, завданням яких було обслуговувати певні галузі народного господарства, як правило, безнадійно програвали змагання із Держбанком. Приміром, в Промбанку (який повинен був задовольняти потребу у фінансах, першочергово, промисловості) наприкінці 1925 р. серед усіх вкладників доля промисловості складала всього 34,2% [1].

Спеціальні банки були змушені задовольнятися крихтами зі столу Держбанку. Критична ситуація змусила керівника Всеукраїнської контори Промбанку Кельмансона наприкінці 1926 р. наважитися на сміливий демарш — звернутися із листом у всі вищі інстанції республіки: в ЦК КП(б)У на ім'я Л.Кагановича, у Раднарком УСРР — В.Чубарю, в Робітничо-селянську інспекцію УСРР — М.Владимирському. В листі голова банку підкреслив, що паралельно процесу зростання промисловості відбувається незрозумілий і нелогічний процес “систематичного, але невпинного падіння ролі Промбанку”. На думку Кельмансона виключно політика адміністративної протекції Держбанку, прагнення будь-якою ціною зосередити у себе всю клієнтуру, стати беззастережним монополістом на фінансовому ринку в країні, спричинила глибокі деформації та призвела до взаємовідносин між різними банками на рівні, за висловом фінансиста, “взаємної гризні”. Голова Промбанку пропонував негайно “поставити питання щодо розділення функцій між Держбанком і Промбанком, взявши курс на створення умов, за яких роль Промбанку водночас не буде відставати від зростання питомої ваги промисловості в країні” [2].

Втім, фактично це був лишень “глас волаючого у пустелі” й наслідки звернення були прямо протилежними. В умовах індустріалізації певна самостійність спеціальних банків, які намагалися конкурувати з Державним банком, боролися за клієнтуру, була проголошена “шкідливою”. Так, член колегії Наркомфіну Капітановський у статті “Проблеми реорганізації кредитної системи” відкрито озвучив те, що на той момент вже стало очевидним: “Власних коштів наші банки практично не мають, а якщо їх отримують, то шляхом сильного натиску на промислові підприємства і торговельні організації, які передають їм частину коштів фактично отриманих від держави. Тоді слід прямо сказати, що там, де Держбанку вигідно і зручно, він має безпосередньо свої філії, а там де йому вигідно і зручно він створює замасковані філії у вигляді самостійно діючих дочірніх банків”. Втім, нічого поганого у цьому радянський фінансист не вбачав, тож і висновок був радикально-категоричним: “...спецбанки вичерпали себе... питання щодо їх подальшого існування повинно було стати на черзі” [3, с.35, 27].

В зоні підвищеної уваги перебували першочергово найбільш потужні спеціальні банки: Промбанк, Українбанк. Як наслідок, у лютому 1928 р. всі короткострокові операції були передані виключно Держбанку, а сам Промбанк був ліквідований і об'єднаний із Електробанком. На основі злиття цих двох банківських інституцій був створений Банк довгострокового кредитування промисловості і електрогосподарства.

Проте, в умовах глобальних соціально-економічних експериментів, завданням правлячої партії було встановлення абсолютного контролю за банківською системою всієї країни. Перетворення її лише на слухняний додаток тоталітарної моделі, беззастережного виконавця всіх кон'юнктурних рішень. У 1929 р. була створена спеціальна урядова комісія раціоналізації товарообігу й кредиту (під головуванням В.Шмідта), висновок якої був категоричним: “...багато форм і метод кредитової роботи, що ми їх запозичили у капіталістичного господарського ладу, стають зайві. І, мабуть, жодна галузь народного господарства до такої міри не додержувала старих, капіталістичних метод роботи, як наша кредитова система” [4, с.484]. Підпорядкування кредитної системи країни загальному плану було проголошено першочерговим завданням.

30 січня 1930 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову “Про кредитну реформу”. Головний зміст якої полягав у ліквідації комерційного кредиту і заміні його прямим банківським кредитуванням, а також зосередження всього короткострокового кредитування виключно у Держбанку. Відповідно так було вирішено долю ще одного спеціального банку — Українбанку. Передача Держбанку короткострокового кредитування одразу позбавила Українбанк понад 70% всього навантаження (наприкінці 1929 р. сума вказаного кредитування у банку досягала майже 60 млн. крб.). Існування мережі філій, які б займалися виключно довгостроковим кредитуванням було визнано недоцільним. Постанова від 30 січня ліквідувала разом всі філії Українбанку [5, с.166-173].

Кредитна реформа та її прямі наслідки – концентрація короткострокового кредитування у Держбанку спричинили докорінні зміни у банківський системі. “У зв'язку із непотрібністю” була ліквідована також і значна кількість філій комунальних банків. Зміни торкнулися і системи сільськогосподарського кредиту. Як наголосив ХVІ з'їзд ВКП(б) (червень-липень 1930 р.) кооперативні організації на селі “ні в якій мірі не пристосувалися до справи організаційного і виробничого керівництва колгоспами”, що вимагало “докорінного перегляду” всієї структури колгоспно-кооперативної системи [6, с.438]. В умовах тотальної колективізації села кредитна кооперація була серйозною перешкодою. Тож згідно рішень ХVІ з'їзду вона була ліквідована, а кредитові товариства були перетворені у звичайні відділення Держбанку. Саме він сконцентрував у собі абсолютно всі операції як із довгострокового так і короткострокового кредитування.

В політичному звіті ЦК ХVІ з'їздові партії Й.Сталін приділив увагу проведенню кредитної реформи, підкреслив важливість “раціональної організації” кредитної справи для розвитку всього народного господарства: “Заходи партії по розв'язанню цієї проблеми йдуть по двох лініях: по лінії зосередження всієї справи короткострокового кредиту в Держбанку і по лінії організації безготівкового розрахунку в усуспільненому секторі. Тим самим, по-перше, Держбанк перетворюється в загальнодержавний апарат обліку виробництва і розподілу продуктів, по-друге, з обігу звільняються великі маси грошей” [7, с.326].

Було прийнято низку постанов, щодо пристосування фінансово-кредитної системи до нових умов функціонування у тоталітарній країні. 14 січня 1931 р. вийшла постанова РНК СРСР “Щодо заходів покращення практики кредитної реформи”, а 20 березня 1931 р. – нова постанова РНК “Про зміну у системі кредитування, укріплення кредитової роботи і забезпечення господарського розрахунку у всіх господарських органах” тощо [8, с.255-258, с.293-297].

Таким чином, слід наголосити, що проведене реформування банківської системи мало на меті далеко не тільки покращення техніки кредитування. Фактично у країні відбулася докорінна перебудова самої структури всього господарства. Так, на початок 1930-х рр. у банківській сфері країни максимально посилилася роль Держбанку, він перетворився на головний центр фінансового розподілу і контролю. Вся роль банківської системи країни звелася виключно до планового обслуговування народного господарства. Спеціальні банки перетворилися на звичайні філії Держбанку (хоча чисто номінально деякі з них ще продовжували своє існування). Самостійність і незалежність у прийнятті рішень фінансовими установами була ліквідована. Відповідно це значно спрощувало завдання проведення масштабних соціальних експериментів-перетворень: колективізації (фактично нового закріпачення села) та індустріалізації.

Література:

1. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. – Ф. 337, оп. 1, спр. 3492, арк. 7, 28.

2. Центральний державний архів громадських об'єднань України. – Ф.1, оп. 20, спр. 2298, арк. 25.

3. Капитановский Проблемы реорганизации кредитной системы / Капитановский // Хозяйство Украины. – 1927. – №1. – С.27-35.

4. Цит. за: Атлас З.В. Гроші та кредит (за капіталізму і в СРСР) / Атлас З.В. – Харків: Партвидав «Пролетар», 1932. – 624 с.

5. Постановление ЦИК и СНК СССР О кредитной реформе / Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам. – Т.2 (1929-1940 гг.) – М.: Политиздат, 1967. – С. 166-173.

6. КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК / – К.: Політвидав України, 1980. – Т.4. (1927-1931 рр.). – 557 с.

7. Сталін Й. В. Політичний звіт ЦК XVI з'їзду ВКП(б) // Твори. – Т. 12. – К. : Політвидав України, 1950. – С. 233-368.

8. Постановление совета народных комиссаров СССР О мерах улучшения практики кредитной реформы / Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам... – Т.2 – С. 255-258; Постановление совета народных комиссаров СССР Об изменении в системе кредитования, укреплении кредитной работы и обеспечении хозяйственного расчета во всех хозяйственных органах / Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам... – Т.2. – С. 293-297.