Якушко К.Г.

НУБІП (м.Київ)

ПОНЯТТЯ «ВПРАВИ ДУШІ» ЯК ВАЖЛИВА СКЛАДОВА «ПЕДАГОГІКИ ЗДОРОВ’Я» Г.С. СКОВОРОДИ

В статті актуалізуються аспекти сутнісної філософії як практичні духовні вправи, практична розумна земна творчість вдячного циклічного «світлого» перетворення як складові «педагогіки здоров’я» Г.С. Сковороди

На даний час актуалізується проблема вироблення різнопланових підходів до етапів самовизначення в історико- філософській площині.

Попереднім етапом самовизначення, як актуалізації свідомості справедливо є, в основному, відповідність культурним формам та слідування правилам існування у світі.

Безперечно, мистецтво та філософія є ланками наповнення цілісного культурного світу реальної людини через засвоєння культурних домінацій в пам’яті та досвіді. Оперуючи сутнісним підходом, ми розуміємо «мистецтво життя» як практичні настанови правил достойного існування homo в реальному житті, певні духовні вправи та роздуми про сенс життя, підкреслюючи буттєвість самого терміну «при - сутність» - життя при сутності. Дане поняття можемо розглядати як «представник» Д.Чижевського (в якості позначки першого знайомства з атрибутами світу, пізнання через наявний досвід – навички).

Ми підкреслюємо важливість філософської рецепції домінантних культурних надбань в якості формуючих сковородинські світоглядні пріоритети на етапі самовизначення, оскільки, наприклад, ідеї класичної грецької літератури, філософії і християнства взагалі були колись керівними у творах найдавніших наших письменників. Філософська творчість мислителя спричинена водночас такими факторами як народна творчість, вітчизняне

просвітництво, глибоке володіння античною, середньовічною філософією у контексті реалізації «мистецтва життя» - вправ «здорової душі». Це проявлялося, скажімо, й у ставленні Г.C. Сковороди до античних філософів : вони , на його думку, все знали, все мали і все розуміли , тільки не знали нетлінного Бога , з ним «загубили мир душевний» [Див. : 1].

У ХХ ст. на перший план виходять дослідження того, що Г.Фреге назвав Sinn (смисл-сенс) як ментальна сутність для пояснення загального запасу людського знання , що передається від покоління до покоління. Одним з шляхів виявлення чинників формування філософського світосприйняття і світорозуміння Г.С.Сковороди є реконструкція етнічних архетипів, як постійних символів та образів етнічного буття, колективного несвідомого, що сприяло оцінюванню культурних процесів. Такий підхід надає можливість конкретизувати думку про можливу національну ідентифікацію культурних діячів за мовою, місцем їх проживання чи історичним періодом життєдіяльності.

Даний теоретико - методологічний прийом доцільно поглиблювати методом асоціацій для можливості вільного проектування світоглядних пріоритетів Г.С. Сковороди на домінанти філософської думки світу в синхронно - діахронній площині. Так, ідеї В.Антоновича, С. Кримського, що «спіралі історії накручуються на стрижневі цінності, які збагачуючись, не гинуть, а постійно відроджуються у нових формах», знаходять свою проекцію і в зарубіжній філософії, яка розглядає розмаїття, глибину, широту внутрішнього життя як ступінь досконалості свідомості людини і суспільства, а справжнім філософом називає того, чиї ідеї знаходять резонанс у сучасників світу. [Див.: 2, 3].

Важливе подальше компаративне вивчення мистецтва життя як центрального поняття різнорідного філософського напряму кін. ХІХ перш чвер.ХХст (Дільтей, Ніцше, Зіммель, Бергсон, Степун, Ортега – і –Гассет)- школі філософії життя, якій завдячуємо посиленню інтересів на поч. ХХ ст. до людини в її напруженості та трагічності існування. Спробуємо довести, що Г.С.Сковорода у своєму розумінні «мистецтва життя» випередив появу даного напрямку та виразив ментальність бароко як основу загальних філософських пріоритетів у сутнісному підході.

У сутнісному аспекті «мистецтво життя» розглядається , насамперед, як мистецтво досягнення щастя – ідеального результату розумного гармонійного існування, внутрішнього стану , коли здатний бути щасливим підвищує цінність життя та естетичне сприйняття. Відповідно, «мистецтво життя» - прагнення досягти ідеального результату розумного гармонійного існування, внутрішнього стану. Саме здатний бути щасливим підвищує цінність життя та естетичне сприйняття, маючи за мету усвідомлене передбачення бажаного результатів діяльності в ідеалі.

Слід зазначити, що взагалі «мистецтво життя» - «досягнення щастя» з латиномовних пам’яток XV – XVIII ст., був синонімом «проблеми щастя, яке тлумачилося часто як гаразд, добробут, достаток, блаженство, благодать, раювання, доля, успіх, розкіш (fortuna, felocitas, bonum, prosperitas, successus, beatitudo, salus, res secundae), більшою чи меншою мірою цікавила майже всіх українських мислителів XV – XVIII ст.» [ Див. 4].

Щастя для філософа Г.С,Сковороди - це задоволення доброчинністю і певна форма мудрості: вміння досконало знати себе та адекватно реалізовувати потреби, смак до життя, коли діяльність –реалізація себе в умовах подій долі та природи.

Самоактуалізацію життєвих пріоритетів Г.С.Сковороди можна дослідити, залучивши атрибутивний підхід (вирізнення найбільш відмінного від тварин та найбільш властивого Homo : людина розумна (Homo sapiens) та така, що виробляє символи (Homo symbolicum). Саме атрибутивний підхід дає визначення поняття «душевне життя», «призначення душевного життя» в якості об’єктивної внутрішньої даності людини - носія власного індивідуального вільного існування та вдосконалення. У цьому контексті слід спиратися на працю «Людина і культура» Е.Кассірера, який обстоював філософію «символічних форм»: людина - символічна тварина творить світ символічних форм у міфі, релігії, мові, мистецтві, історії, науці. Д Ділі визначає людину як «лінгвістичну тварину» - в процесі рефлективної проникливості під дією знаків трихотомії - павутиння відношень - різних аспектів суб’єктивності, сумісності, які в центрі осягають об’єктивність істинного буття [Див.: 5].

Отже, визначивши сучасні філософські тенденції у розумінні сутнісної філософії, визначаємо символи і знаки , насамперед, як показники – сліди активності розвинутої духовно перетворюючої особистості у «вправах душі» - справді важливого компонента педагогіки здоров’я» як в цілому, так і у світогляді Е.С. Сковороди .

Література:

1. Астаф’єв О. У пошуках світової гармонії.-Ніжин: НДПУ,1996.-30с.

2. Кримський С. Феномен мудрості у творчості Г.Сковороди // Сковорода Григорій : ідейна спадщина і сучасність.-К: Ін-т філософії НАН України,2003.-С.194-201.

3.Рюс Жаклін. Поступ сучасних ідей.-К: Основи,1998.-670с.

4.Ушкалов Л. Українське барокове богомислення.Сім етюдів про Григорія Сковороду.-К: Акта,2001.-215с.

5. Хамитов Н. Философия человека : от метафізики к метаантологии.-К: Ника- Центр,2002.- 335с.