Якушко К.Г.

НУБІП(м.Київ)

ТРАНСЕНДЕНТНІСТЬ МОВНОЇ РЕАЛЬНОСТІ

ЯК ВИМІР ДУХОВНОГО ПРОСТОРУ Г.С. СКОВОРОДИ

В статті аналізуються барокові поняття „активізація одкровення”, „прозріння”, „розшифрування кодів життя” як провідні пізнавальні категорії кожної творчої особи в контексті загальних історичних вчень та стосовно вироблення правил існування в суспільстві Г. С.Сковородою

Мовна картина світу , на нашу думку , набуває в сучасних умовах особливого статусу, оскільки у безкінечних потенціях свого розвитку мова подібна до всесвіту, дієвим засобом оновлення людини, покликана бути саме мова - «помешкання», у якому завжди перебуває людина.

На наш погляд, доречно розглянути загальну антропологічну характеристику людини як істоти, що сприймає навколишній світ з певної дистанції, а кожне конкретне явище історії має культурний поріг, який пропускає те, що має значення для власного стилю життя індивіда, середовища проживання –т.зв. «духовні ландшафти»

Важливість виходу у трансцендентну реальність для Г.С. Сковороди починається з практики осягнення власного внутрішнього світу для створення можливості розміркувань про інших, наприклад, в словах « ....як же тоді можеш розуміти й знати свого друга, коли сам себе не розумієш і не маєш?»

Прояви архетипу інтравертованості – це, на наш погляд, насамперед, сковородинський традиціоналізм, прихильність до індивідуалізму.

Проблема практики зустрічі з собою через категорії «Я» та «Я Інший» актуалізуються і в наш час ( вчення послідовників Й.Фіхте, Г.Плеснера) через ясперівську екзистенційну комунікацію - внутрішній діалог [Див.: 1 ].

Така актуалізація самоєдійснення можлива , на нашу думку, насамперед, у внутрішньому мовленні. Саме дистанційність, внутрішній діалог Г.С. Сковороди перегукується із сучасними пріоритетами ідеї підтримки автономності, індивідуальної свободи кожної людини.

Для досягнення такого стану свободи міркувань важлива особливе усунення - трансцендентування, що підкреслюється, наприклад, у творі «Оселка і Ніж» : «Нині люблю вас саме тому, що не хочу бути поміж вас» [Див. 2].

Г.С.Сковорода, як і Сартр, є виразником найкращих людських прагнень самоусвідомлення, коли простір віддаленості - йогівська гімнастика духу і тіла, декартівська пріоритетність дозвілля - розгортається для оцінки шляхів переорганізації. У даному аспекті Г.С. Сковорода є прибічником ісихатії - традиції зовнішнього мовчання, яка бере витоки з візантійських пріоритетів доби Сімеона Нового Богослова і зумовила, «у вітчизняній духовній культурі низку феноменів «чернечого ренесансу», починаючи з ХІІ і закінчуючи ХІХ століттям» [ 3;12].

Внутрішнє самовдосконалення в «республіці духу»,внутрішня дистанційність для визрівання думок, відчуття себе самодостатньою особистістю за допомогою мови за несприятливих умов , властиві нашій етнічній ментальності. Це положення виявляється, наприклад, в листах Г.С.Сковороди до М.Ковалинського 9 липня 1762р., до В.Томари та до невідомих осіб: «Любов, навіть при бездіяльності, досліджує і розмірковує. І чим більше відходить від занять, тим сильніше прагне до них... Тоді найбільше люблю, коли ти відсутній, коли душа з душею безмовно і безтілесно розмовляє.....музика здаля приємніша, а приятель миліш,..... відсутня дружня персона схожа на музичний інструмент - він віддаля звучить приємніше »[ Див.4].

На нашу думку, загальне прищеплення навичок внутрішньої розмови - Антисфенове вміння вести діалог з самим собою – солілоквіум - виявлялось і в доробку Г.С. Сковороди. Так у листі до М.Ковалинського др.пол. вересня – поч.жовтня 1762р. навіть стверджувалося, що взагалі філософія – це, передусім, вміння перебувати на самоті з собою, з самим собою уміти вести розмову . Мудрець радив дивитись « на тих людей, чиї слова, діла, рухи.... все життя скероване всередину, як ті сліди, про які говориться у Плутарха, звернені всередину, тобто вони не летить за тими, що літають за хмари, але зайняті лише своєю душею і слухають самих себе, поки не приготують себе як гідну обитель для Бога» [ 4; 232].

Буття, яке розгортається як творча, надбуттєва природа – у мові, всі філософські учення, що пояснюють світ з нього самого, його частини - синекдохічні, а учення, які подвоює світ з знаками таємничого не - світу – алегоричні.

Свідченням важливості мови у житті , а життя у мові для людини Г.С. Сковороди може служити рівнозначність понять «мова», «життя» «серце» у «Ціцероні», власне сама назва твору «Алфавіт- Буквар світу». Ми погоджуємось із сучасними дослідниками у визначенні слова водночас як універсуму культури, символічної форми діяльності творчого мислення, знака семантичних моделей світобудови, бази наукового осмислення дійсності, тим, що мова вважається багатокомпонентним феноменом, який розкривається через теорії « значення – істини - знання-метафізики – психології», насамперед, у внутрішньому просторі особистості [Див. 5].

Зв’язок з трансцендентною сферою буття є важливою складовою сковородинської самоактуалізації у внутрішньому просторі, у чому він продовжив традиції філософування українських книжників і полемістів XVII-XVIII ст.., (наприклад, І Вишенського), які вважали, що перетворення людини можливе лише за умови розділення думки на «розум писання» та «суд апостольської науки», вказували на подолання в процесі самопізнання своєї земної оболонки та входження в контакт з потойбіччям [6, 163].

Однією з стратегій філософування Г.С. Сковороди є справді трансцендентність як власне спілкування з інобуттям, й взагалі він досить вільно відображав будову християнського космосу, ніж в повчальній літературі. Водночас, ми не вважаємо притаманну, певною мірою, секуляризацію світогляду Г.С. Сковороди (відхилення церкви як посередника та самостійне трактування Біблії) негативним явищем, що руйнує християнство та призводить до кризи особистості так само, як висловлювання філософів XIX ст. Т.Джефферсона ( «Я сам собі церква») та Т. Пейна ( «Мій розум і є моя церква»).

Відповідні сентенції тотожності дійсності та надії наявні й у «Наркісі»Г.С. Сковороди : «Буде Бог твій з тобою завжди, і кості твої будуть...., як сад напоєний і мов джерело, з якого не висякне вода, і кості твої....проростуть, як трава, і наслідять роди родів[ 7;154] .

Підкреслюємо важливість внутрішнього мовлення - молитви як шляху наближення до Бога та самоактуалізації: тогочасне тлумачення священного тексту вимагало безсумнівної віри, яка виражалась в присутності Духа святого в тексті - інтерпретатор повинен був встановити в собі присутність Духа та говорити його словами ..

У Г.С. Сковороди, долученого до античної та християнської традиції в бароко, поєднується, на нашу думку, пріоритет мовчання, в якості внутрішнього спілкування з Богом та вираження духовної афірмації через молитву, наприклад, у філософському трактаті «Боротьба архистратига Михаїла з Сатаною », коли мудрець наголошував на тиші при оновленні світу, приході Христа - у той час розумний замовкне [ 8 ; 84], перекладах «Ода (Єзуїта Сидронія Гозія)», коли достойник мовчить, сам з собою розмовляє, піднявшись серцем над тлінню всією і своєю. [9; 180] та епістолярній спадщині - листів до М.Ковалинського восени 1762р-навесні 1763р, до Я.Правицького 1761р: «Посилаю зразок розмови душі, яка мовчки веде бесіду сама з собою. Ніби грою втішаючи себе...літає,...бореться» , «Я багато сам собі роздумував, вірніше розмовляв мовчки з тобою , «Про себе Богові молись... Молитва і терпіння - це....всім і щит, і сила, і надія, і втіха...»[ Див.4].

В цьому аспекті , слово - медіатор земного і небесного, що здійснюється через молитву. Ми вбачаємо витоки такого підходу у тлумаченні Слова у Середньовіччі , коли воно вважалось категоріальною ідеєю духовного порядку, вимагала конкретної справи та сакралізації невимовного смислу. Святенність знака - умовна нерухома фігура символу й за Платоном : тлінна річ бере участь у нетлінній ідеї. Людина на ті часи - слухач розмовляючого Бога . Августин навіть називав слово – єдиним мірилом духовності. Сакральність письмен - святість літер, з яких можна скласти ім’я Христа. Для християнського символізму характерна містична святенність тексту, що передбачає присутність Духа Святого та недосяжність розуміння ейдоса лише завдяки аналізу семантичних модусів. Приєднуємось до висновку Б.Криси, що саме відсутність власного імені Бога стає найглибшим джерелом його множинності, яке привертає увагу Г.С. Сковороди як основна філософська проблема, в якій подані імена «вказують лише на загальноприйняті шляхи наближення до істини» [10 ; 147].

Принагідно згадаємо, що і Діонісій Ареопагіт вважав, що прилучення до Бога - це мовчання. Можливе певне короткочасне віддалення при збереженні уваги, обширний опис, але мовою символів. Це схоплення божественної енергійності традиції ісихазму, розкриття кодів, отриманих через молитву (як діалог за присутності духовної людини, з елементами її самовираження).

Отже , мова- це не лише знакова система набуття досвіду свідомості та пріоритетним джерелом знань про реальне життя широких кіл просвітителів в історичному контексті, але й актуалізуючою ланкою інтенційності - підготовки до самоздійснення у внутрішньому просторі.

Література:

1.Woolhouse Roger, George Berkely.Principles of Human Knowledge.-London: Penguin books, 1989.-218p.

2. Сковорода Г.С. Басни .Харьковскія// Григорій Сковорода. Твори у двох томах.-К: Наукова думка,1973.-Т.1.-С.107-135.

3. Петрова І.М. Людинотворчий характер християнської духовності.-К: ін-т ім.Г. Сковороди НАН України,2000.-18с.

4. Cковорода Г.C. Листи //Григорій Сковорода. Твори у двох томах.-К: Наукова думка,1973.-Т.2.-С.218-421.

5.Бичко Б.І. Генеза антропологічних концепцій католицької філософії.: К : Видавничий центр „ВАТ Укр НДІ ПСК” ,1999.-238с.

6. Багалій Д. Український мандрований філософ Григорій Сковорода.-К: Орій,1992.-470с.

7. Сковорода Г.С.Наркіс.Розмова про те : пізнай себе// Григорій Сковорода.Твори в двох томах.-К: Обереги,1994.-Т.1.-С.151- 195.

8. Сковорода Г.С. Боротьба архистратига Михаїла з Сатаною // Григорій Сковорода.Твори у двох томах.-К: Обереги,1994.-Т.2.-С.61-85.

9. Сковорода Г.С. Ода (Єзуїта Сидронія Гозія)// Григорій Сковорода. в двох томах.-К: Обереги,1994-Т.2.-С.179-181.

10. Криса Б.Пересотворення світу : Українська поезія XVII-XVIII ст._ Львів : Свічадо, 1997.-215с.