Право/13. Международное право
Войтович П.П.
Національний Університет «Одеська юридична академія»
Міжнародно-правове регулювання
обмеження розповсюдження приватної інформації
Право на доступ до інформації є одним з основоположних
прав людини і громадянина.
Зокрема, Конституція України закріплює
право кожного громадянина знайомитися в органах державної влади, органах
місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе (ч.3
ст.32). Проте на практиці надання особистої інформації різних грифів
засекречування призводить до неможливості особи дізнатися з якою метою, для
чого та, взагалі, яка інформація зібрана про неї. Цьому сприяє недосконалість
законодавства України про інформацію, а також наявність нормативно-правових
актів, які суперечать один одному.
Право на інформацію як одне
із найважливіших прав людини є основою й іншого найважливішого права - таємниці
приватного життя. Як зазначає, М. Кудрявцев, інформаційна свобода особистості
має дві сторони: внутрішню і зовнішню. Зовнішня сторона інформаційної свободи
реалізується з волі індивіда. Внутрішня сторона інформаційної свободи визначає
сферу імунітету особистості [1, с. 24]. Таким чином, право отримувати
інформацію є зовнішньою стороною, а право зберігати таємницю - внутрішньою
стороною свободи інформації.
Конфіденційна інформація про особу є одним із специфічних
видів інформації з обмеженим доступом [2, с. 29].
Прагнення
людини відчувати свою автономію в суспільстві, що захищається правом на
приватність (недоторканність приватного життя), завжди перебуває в
діалектичному протиріччі з інтересами інших осіб і суспільства, зокрема,
стосовно забезпечення безпеки і добробуту, захисту прав і свобод інших осіб. В міжнародно-правових документах, та і в українському
законодавстві, має місце конкуренція правових норм, які регулюють, з одного
боку, недоторканність особи, а з іншого - доступ до конфіденційної інформації,
наданий державою правоохоронним структурам, і в більшості випадків останні
отримують перевагу [3, с. 22 - 25].
Згідно із ст. 12 Загальної
декларації прав людини забороняється втручання в особисте і сімейне життя,
таємницю кореспонденції, посягання на честь і репутацію людини. Повторює це
положення і ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.
З точки зору інформації,
можна виділити два основних права людини в цій сфері: право на таємницю
листування і право на таємницю персональних даних.
Персональні дані включають
значний обсяг інформації, який в умовах інформаційного суспільства має
тенденцію до розширення. Одним з міжнародних механізмів протидії поширенню
персональних даних є Конвенція Ради Європи про захист осіб при автоматизованій
обробці персональних даних 1981р.
У пояснювальній записці до
даної Конвенції 1981р. володіння доступом до персональних даних визначається як
«інформаційна влада», яка «зобов'язує користувачів даних, як у приватному, так
і в публічному секторах, до відповідної соціальної відповідальності» [4,
с. 5].
Держави-учасниці виходять з
того, що необхідним є як забезпечення поваги до особистого життя, так і
забезпечення свободи міжнародного обміну інформацією. Конвенція встановлює
певний набір вимог до держав-членів щодо гарантій прав для їх громадян. Це
вимоги з якості (куди входить також законність отримання та накопичення) даних
та їх безпеку (ст. 5, 7). Щодо особливих категорій даних (ст.6), тобто таких, які відображають расове походження,
політичні переконання, релігійні вірування або інші принципи, а також
відносяться до здоров'я або сексуального життя; пов'язані з кримінальним
засудженням, то тут внутрішнє право держави має надавати відповідні гарантії.
Стаття 8 Конвенції прямо
передбачає право будь-якої особи дізнаватися про існування автоматизованих
картотек; отримувати інформацію про наявність або відсутність даних про неї в
цих картотеках; отримувати наявні в картотеках дані; вимагати, в разі
незаконності або невідповідності вимогам Конвенції, їх виправлення або
стирання, і звертатися до вищої інстанції у випадку відмови.
У розвиток даної Конвенції
та з метою забезпечення права на таємницю приватного життя Рада Європи видала
ряд рекомендацій [5].
Особливу категорію
персональних даних складає медична інформація. Право людини на таємницю
медичної інформації випливає з недоторканності особистого життя.
З 1 січня 2011р. набув
чинності Закон України «Про захист персональних даних» (далі - Закон). Основні
вимоги до обробки баз персональних даних (БПД) зводяться до восьми принципів,
які в цілому відповідають нормам міжнародного права. 1) Мета
обробки повинна бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах,
статутних документах, що регулюють діяльність власника БПД. 2) Персональні
дані повинні бути точними, достовірними і, в разі необхідності, оновлюватися. 3)Склад
і зміст персональних даних (ПД) повинні бути відповідними і не надмірними щодо
певної мети їх обробки. 4) Обсяг ПД, які можуть бути включені в
БПД, визначається умовами згоди суб'єкта ПД або відповідно до закону. 5) Обробка
ПД здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта
ПД або Законом. 6) Не допускається обробка даних про фізичну особу без
її згоди, крім випадків, визначених законом і лише в інтересах національної
безпеки, економічного добробуту та прав людини. 7) ПД обробляються у
формі, що допускає ідентифікацію юридичної особи у строк, не більше, ніж це
необхідно для їх законного призначення. 8) Використання ПД в
історичних, статистичних чи наукових інтересах може здійснюватися тільки у
знеособленому вигляді. І в цьому Закон в цілому трохи відрізняється від
прийнятих норм в Європі і в світі [6].
У ЄС у законодавстві
використовується термін data protection - захист інформації - і термін personal
data, які в першу чергу відносяться до збору й обробки персональних даних в
цілому. У США звичним є термін privacy - особисте життя, та privacy data -
інформація про особисте життя. В Європі більш вузько і чітко трактують зміст
персональних даних, під ними розуміють конкретну ідентифікаційну інформацію. В
США в термін privacy включені ще й елементи правового статусу громадян, такі,
як їх права і свободи.
Основним міжнародно-правовим
документом, що закріплює право на
недоторканність приватного життя, є Європейська конвенція з прав людини [7, с. 250 - 254]. Ст. 8 цього документа складається з двох
частин: перша частина вказує на права, які підлягають захисту (право на
приватне життя), друга - зазначає обмеження чи виключення із цього права.
Зокрема, ця стаття визначає такі інтереси, що конкурують із правом особи на
приватність - це: 1) інтереси національної та громадської безпеки; 2)
економічного добробуту країни. 3) запобігання заворушенням і злочинам: 4) захисту здоров’я або моралі; 5) захисту прав і свобод інших
людей.
Правова
конкуренція задіяних інтересів: особи - у захисті приватності інформації
персонального характеру, з одного боку, і суспільства – у здійсненні обробки персональних, з іншого,
покладає на державу зобов’язання щодо визначення, встановлення і підтримання
балансу цих інтересів. Європейський суд з прав людини, даючи тлумачення ст. 8
Європейської конвенції про захист прав людини і свобод, так окреслив це
зобов’язання держави у рішенні за справою «Рііс проти Сполученого Королівства»:
«з’ясовуючи, чи існує позитивне зобов'язання, слід враховувати, що між
загальним інтересом суспільства і інтересами окремої особи повинна бути
встановлена справедлива рівновага, пошук якої - характерна риса цієї Конвенції»
[8].
Міжнародна
практика передбачає захист прав у випадку їх порушення, згідно із ч. 2 ст.
Європейської конвенції. Після того як Судом було встановлено, що це стосується
приватного життя, наступним кроком є встановлення того, чи порушують дії, які оскаржуються, це право. Наприклад, в
справі «Амман проти Швейцарії» Суд дійшов висновку, що право заявника на повагу
до приватного життя (збирання інформації правоохоронними органами) було
порушене внаслідок того, що положення національного законодавства мали дуже
узагальнений характер аби задовольнити вимозі передбачуваності заведення
особового досьє на заявника [9, с. 17].
Велике значення для захисту
приватної інформації мають прийняті 24 жовтня 1995р. Директиви Європейського
парламенту та Ради Європейського Союзу № 95/46/ЄС "Про захист фізичних
осіб в умовах автоматизованої обробки персональних даних і про вільний обіг цих
даних" та 11 березня 1996р. "Про юридичний захист баз даних".