Психологія і соціологія/8. Педагогічна психологія

 

Колтунович Т.А.

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Професійне вигорання у вихователів

дошкільних навчальних закладів та його профілактика

Without work, all life goes rotten,

But when work is soulless, life stifles and dies.

Albert Camus

Постановка проблеми. Професія вихователя пов’язана з емоційною на­пругою, тривалими стресовими ситуаціями, перевантаженнями, жорсткими ти­мчасовими рамками, необхідністю високої емоційної включеності до діяльнос­ті, контролем з боку адміністрації, високою відповідальністю перед батьками, суспільством та ін., що не може не позначитись на його психосоматичному здоров’ї й особистості в цілому, та часто призводить до вигорання.

У зв’язку з прямим відношенням професійного вигорання у вихователів до збереження здоров’я, психічної стійкості, надійності та професійного довго­ліття, збереження кадрового потенціалу та негативного впливу вигорілого педа­гога на вихованців, колег по роботі, членів власної родини та ін. проблема його профілактики є досить актуальною.

Аналіз стану розробленості проблеми. Питання попередження виникнен­ня синдрому вигорання у представників різних професійних груп висвітлене у пра­цях: А.В. Арутюнова, 2005; С.А. Бабанова, 2010; Н.Є. Водоп’янової, О.С. Стар­ченкової, 2000; С.Т. Губіної, 2006; А.М. Коновальчук, 2009; В.В. Кустової, 2007); К.О. Малишевої, 2003; Н.В. Назарук, 2007; О.А. Папанової, 2008; О.Б. Поля­ко­вої, 2008; О.А. Семиздралової, 2006; С.В. Умняшкіної, 2001; M. Grabe, 2003; G. Kelchtermans, A. Strittmatter, 1999; K. Much, A.L. Swanson, R.L. Jazazewski, 2005; G.A. Roberts, 1997; R. Vandenberger, A.M. Huberman, 1999 та ін. До вивчення фе­номену вигорання у вихователів ДНЗ дослідники звертаються рідко (Л.І. Тищук, 2008; ), що й зумовило наш інтерес до цієї проблеми.

Виклад основного матеріалу. Австралійські вчені M. Pierce та G. Molloy (1990) стверджують, що до емоційного вигорання схильний кожен із нас. Вони доводять, що швидкість «згорання» не пов’язана ні з освітою, ні з рів­нем інте­лекту, ні навіть з оплатою праці. Чутливі й емоційні люди раніше помі­чають його симптоми, проте інтенсивність процесу не залежить ні від ду­шевної орга­нізації, ні від особистої історії. Єдине, що має значення, – ситуація на робо­ті та ставлення до неї професіонала [6].

У сучасній науці немає єдиного трактування поняття вигорання. Воно розглядається як результат перевтоми на роботі (H. Freudenberger); впливу ко­мплексу стресогенних чинників (С. Маslach, А.Г. Абрумова, В.В. Бойко); неви­правданих рольових очікувань (M. Lau­derdale), втрати ефективності діяль­ності (C. Cherniss); як різновид стресу (K. Kondo, E. Maher та ін.); особистісна дефор­мація (C. Maslach, W. Shaufeli, Н.Є. Водоп’янова та ін.); вироб­лений особистіс­тю механізм психологічного захисту (В.В. Бойко); патологічна реакція внаслі­док тривалих професійних стресів середньої інтенсивності (L. Morrow) та ін.

Ми підходимо до розуміння вигорання як процесу поступової втрати емо­ційної, когнітивної і фізичної енергії, що відбувається під дією пролонгованого професійного стресу та проявляється у симптомах психоемоційного виснажен­ня, цинізму та зниження задоволення від виконаної роботи.

Обізнаність у проблемі, насамперед, знання симптомів і чинників вигора­ння – та інформація, яка необхідна людині для того, щоб не потра­пити до його пастки. Вигорання легше попередити, ніж лікувати (хоча воно і не визнане хво­робою; вигорання удостоєне діагностичного статусу в ICD-10: діагностичний таксон Z73.0. «burn out. State of vital exhaustion» [9, с. 310], в українському пе­ре­кладі Міжнародної статистичної класифікації хвороб та спо­ріднених проб­лем охорони здоров’я. Десятого перегляду. Z73.0. звучить як «перевтома» [3], яка, будучи тільки одним із симптомів вигорання, на наш погляд, не розкриває суті синдрому в цілому). Термін «синдром» вказує на низку симптомів, що його утво­рюють: фізичні (втома, безсоння, запаморочення, розлади травлення та ін.), емоційні (песимізм, цинізм, черствість, байдужість, агресивність, дратів­ли­вість, тривога, почуття провини та ін.), поведін­кові (бажання відпочити, байду­жість до їжі, виправдання вживання тютюну, алкоголю, ліків та ін.), со­ціальні (низька со­ціальна активність, падін­ня інтересу до дозвілля, захоплень, обмеже­ність со­ціа­льних контактів тільки роботою) й інтелектуальний стан (падіння ін­тересу до нових теорій та ідей у роботі, до альтернативних підходів і ін.) [5, c. 549]. G.A. Roberts (1997) до оз­нак і симптомів вигорання відносить: зміни в поведін­ці, в почуттях, у мисленні та у здоров’ї [8, с. 284].

Щодо чинників, які детермінують виникнення вигорання, то їх найчасті­ше групують у два блоки: особливості професійної діяльності (зовнішні, органі­заційні) та індивідуальні характеристики професіоналів (внутрішні, особистіс­ні). Деякі автори виділяють третю групу чинників, розглядаючи змістовні аспе­кти діяльності як самостійні. Наприклад, Т.В. Форманюк (1994) пропонує поділ чинників на особистісні, рольові й організаційні. Існування значної кількості класифікацій чинників вигорання свідчить про відсутність єдиного підходу у їх розумінні та про їх відмінність у представників різних професійних груп.

Аналізуючи погляди вчених на проблему профілактики вигорання, бачи­мо, що в її основі лежать або попередження виникнення симптомів вигорання, або своєчасне перешкоджання стресорам, що ведуть до нього.

Так, вважаючи зменшення вигорання завданням організаційного оздоров­лення, C. Maslach і P. Leiter (1999) виділяють п’ять галузей, які протидіють його виникненню чи зводять ймовірність його появи до мінімуму: кероване робоче наван­таження; оптимальний контроль (такий, що підтримує автономність спе­ціаліс­та); справедлива винагорода; почуття спільності; розділені цінності [1, с. 235-236]. Професор C. Cherniss (1995) наголошує, що велика відповідальність за розвиток вигорання в організації лежить на керівнику, що пов’язане з існува­нням таких робочих місць і ситуацій, які просто створені для вигорання. Біль­шість людей, які працюють у цих місцях, дуже вразливі. Вони знаходяться у ви­соко-стресових ситуаціях, де від них очікується високий рівень виконання ро­боти, і де вони мають недостатній контроль над тим, що або як вони роблять. До таких професій відноситься і професія педагога [6].

Наприклад, нестача контролю, що має місце у групі з 30 вихованців (а сьогодні ми спостерігаємо переповнення дитячих груп), є одним із чинників, що сприяють вигоранню).

Н.Є. Водоп’янова (1997, 2000) пропонує гіпотетичну модель попереджен­ня синдрому вигорання, що включає: 1) підвищення комунікативних та управлі­нських умінь за допомогою активних методів навчання: соціально-психологіч­ний тренінг, ділові ігри, тренінги кому­нікативних умінь та ін.; навчання ефек­тивним стилям комунікацій і вирішення конфліктних ситуацій; 2) тренінги, що стимулюють мотивацію саморозвитку, особистісний і професій­ний ріст; 3) ан­тистресові програми, групи підтримки, орієнтовані на корекцію самооцін­ки, впевненості, соціальної сміливості та креативності особистості; 4) програми підвищення емоційної стійкості та психофізичної гармонії шляхом оволодіння способами психічної саморегуляції, оптимізації способу життя, самоорганізації та планування особистої і професійної кар’єри [4, с. 270-271].

На думку В.В. Бойко (1997), існують три умови, коли емоції допомагають виконанню професійних обов’язків, запобігаючи виго­ра­н­ню: адекватність емоцій і переживань (їх відповідність смислу зовнішніх впливів і виправданість за цих об­ставин); економічність у прояві емоцій, пов’язана з най­меншими затратами фі­зичних і психічних ресурсів при вирішенні складної чи критичної ситуації; ко­мунікабельність як здатність справляти сприятливе вра­ження на парт­нерів, на­лаштовувати на спілкування, викликати довіру [1, с.323-325].

Л.О. Китаєв-Смик (2007) стверджує, що вигорання вдається уникнути, як­що сім’я та друзі підтримують у людині переконання в тому, що, незважаючи на труднощі, вона може проявити себе гідно; якщо вона регулярно відпочиває, достойно вирішує проблеми відповідальності та ін. [2, с. 2-21]. На основі резу­льтатів проведеного Л.О. Китаєвим-Смиком і Т.В. Колбі­ною дослідження, нау­ковцями було виявлено такі характеристики «не вигора­ю­чої особистості» (НО): 1) врівноваженість психічних процесів. Така особистість «сама з собою в злаго­ді», її емоції виражені, але врівноважені; як правило, така людина – інтернал, їй не нудно бути одній; 2) постійне бачення позитивних на­слідків будь-яких своїх починань чи у великих справах, чи в малих, яке поси­люється при стресі. Таку особистість підживлює радість тріумфу, взята в борг у майбутніх перемог; 3) любов до роботи, завдяки створенню в ній новизни; 4) іронічність; 5) задово­лення життям. НО підживлюється здатністю бачити не­скінченну різноманіт­ність і мінливість усього, навіть у дрібницях, насамперед, у природ­них явищах; 6) помірний фаталізм; 7) НО, часто сама того не поміча­ючи, живить теплом своєї душі інших людей, які теж цього своєчасно не помі­чають; 8) НО завжди симпатизують нижчестоячі службовці (захист «знизу»); 9) гідність НО, повага та любов до неї, здавалося б, повинні викликати зазд­рість. Проте заздрість блокується (блокада «по горизонталі») тим, що така лю­дина або надзвичайно відрізняється від інших (її вважають «якоюсь дивною», «дивакуватою»), або здається незначною, не гідною заздрості; або ж вона вида­ється людиною, залу­ченою до «світу богів», особливо, якщо має, наприклад, міжнародне наукове визнання, або вона окрім основної роботи – експерт-консу­льтант у високих дер­жавних інстанціях, чи у неї є близькі люди у владних структурах; 10) НО запе­речує необхідність для себе захисту «зверху» [2].

На основі здійсненого теоретичного аналізу наукових джерел з проблем вигорання, власного емпіричного дослідження чинників вигорання у виховате­лів ДНЗ (2008-2010), ми розробили низку рекомендацій щодо його профілакти­ки, описавши рівні та шляхи її здійснення (рис. 1.)

Психопрофілактична робота, на наш погляд, насамперед, повинна спря­мовуватися на поінформованість спе­ціалістів з даної проблеми, і як результат, їх здатність своєчасно виявляти мар­кери вигорання; на усунення чи зме­ншення негативного впливу чинників виго­рання (зняття дії стресора) та на використа­н­ня чинників, які, навпаки, позитив­но впливають на суб’єкта професійної діяль­ності (його стан здоров’я, індивіду­ально-психологічні особливості, взаємодію з оточуючими, професійне довголіт­тя та ін.) та на ефективність його діяльності.

Цілеспрямовану профілактику синдрому вигорання ми пропонуємо зді­йснювати на чотирьох рівнях:

1)     соціальному (зовнішньому): профілактичні заходи, спрямовані на підвищен­ня престижу професії вихователя, підвищення оплати праці; забезпечення соціально-економічної стабільності та соціальної захищеності вихователів та ін. На жаль, зовнішні/об’єктивні по відношенню до професіонала чинни­ки, на рівні окремо взятого вихователя чи, навіть, ДНЗ, змінити практично не можливо, у цьому випадку можна говорити хіба що про зміну ставлення до них професіонала;

2)     організаційному: профілактичні заходи спрямовані на покращання санітар­но-гігієнічних умов праці, на доведення їх до рівня санітарно-гігієнічних норм умов праці, зменшення перевантажень спеціалістів, нормований робо­чий день, визначений зміст роботи та ін.;

3)     міжособистісному: профілактичні заходи спрямовані на покращання мо­ра­ль­но-психологічного клімату в колективі, налагодження конструктив­ної взає­мо­дії між учасниками навчально-виховного процесу; соціальну під­тримку та ін.;

4)     особистісному: профілактичні заходи, спрямовані на самого вихователя (профілактика хвороб, підвищення рівня стресостійкості, професійної мо­тивації, вирівнювання балансу між витраченими зусиллями й одержаною винагоро­дою та ін.).

Усі профілактичні заходи, спрямовані на попередження синдрому ви­го­рання, ми розділили на:

1)     професійні (з боку спеціалістів: психологів, спеціалістів зі стрес-менеджмен­ту, тайм-менеджменту, лікарів та інших вузьких спеціалістів);

2)     непрофесійні (з боку самого вихователя та його найближчого оточення);

3)     адміністративні (з боку керівництва (хоча сьогодні існує тенденція звернен­ня керівників за допомогою у профілактиці та корекції синдрому вигорання до професіоналів).

До професійних та адміністративних заходів, спрямованих на профілак­ти­ку вигорання, ми включили: використання психологами-професіоналами відпо­відних психотренінгів, рольо­вих, ділових ігор, тренінгів толерантності, ситуа­тивних тренінгів, антистресо­вих програм та ін.; проведення належної просвіт­ницької роботи; організацію роботи практичного психолога у ДНЗ, у тому чис­лі, спрямовану на профілактику вигорання; врахування індивідуальних здібнос­тей, можливостей працівників при розподілі завдань; створення сприятливого психологічного клімату в колективі; профілактику моббінгу, фрустрації, конф­ліктності та ін.; організацію наставництва; збагачення роботи та створення над­завдань, які допомагають знизити монотонність праці; конструктивну оцінку. Вихователеві, як і іншим спеціалістам, необхідно, щоб його роботу хтось оці­нив, щоб він відчував, що вона комусь необхідна. Ще Ф.М. Достоєвський пи­сав: «Зовсім не багато треба, щоб знищити людину, варто тільки переконати її у тому, що справа, якою вона займається, нікому не потрібна» та ін.

 

 

 

на соціальному

рівні

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Профілактичні заходи, спрямовані на попередження синдрому про­фесій­ного вигорання у ви­хователів дошкіль­них навчальних закладів

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

професійні

 

 

непрофесійні

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

адміністративні

 

 

 

 

на організаційному рівні

 

 

 

 

 

на міжособистісному рівні

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

на особистісному рівні

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1. Напрямки та рівні профілактики синдрому професійного вигорання у вихователів дошкільних навчальних закладів

З метою профілактики професійного вигорання вихователю слід (непро­фесійні профілактичні заходи): розраховувати й обдумано розподіляти своє на­вантаження та відпочинок від роботи, включаючи домашню; дотримуватися психогігіє­ни та «психологічної безпеки» (людині необхідне відчуття безпеки та затишку, візуальний та акустичний комфорт, сві­же повітря, зручне обладнання, одяг, здорове харчування; власний простір, хобі та ін.); підтримувати гарну фі­зичну фор­му, правильно харчуватися, не зловживати психоактивними речови­нами, тютю­ном, слідкувати за своєю вагою та ін.; оволодіти вміннями та навич­ками само­регуляції; не самоізольовуватись; визначати короткострокові та дов­гострокові цілі, що у разі успіш­но­го виконання діяльності забезпечить підви­щення довгострокової мотивації та адекватну самооцінку; свідомо ставитися до процесу роботи, своєї участі в ньо­му; дбати про свій про­фесійний розвиток і са­мовдосконалення (участь у методи­чних об’єднаннях, семі­нарах; курси підвищен­ня кваліфікації і ін.). Подібні заходи дають можливість людині відчути, що існує світ і за межами «Я» та «Я і робота»; навчитися періодично переключатися з одного виду діяльності на інший; вносити елемент новизни до своєї діяльності, особистого життя. Не дарма, у великих організаціях існує традиція «ротації персоналу, що дає можливість уникнути стагнації, рутини; ставитися простіше до конфліктів на роботі, бути більш відкритим до людей; забути про перфекціо­нізм і непотрібну конкуренцію та ін.

Висновки та подальші перспективи досліджень. Вигорання не є проб­лемою однієї особистості, що демонструють і визначені вченими чинники ризи­ку вигорання, і його наслідки, і шляхи профілактики. Вихователь, як і будь-який інший фахівець, не застрахований від його виникнення.

Опираючись на представлений матеріал, можна зробити висновок, що обізнаність у проблемі, прийняття та укріплення свого «Я», усвідомлення цін­ності власного життя, здоров’я, та відповідальності за нього, професійна пози­ція у роботі та наявність соціальної підтримки – ті важливі принципи, що допо­магають у попередженні вигорання.

 

Література

1.     Водопьянова Н.Е. Синдром выгорания: диагностика и профилактика / Н.Е. Водопьянова, Е.С. Старченкова. – СПб.: Питер, 2008. – 336с.

2.     Китаев-Смык Л.А. Выгорание персонала. Выгорание личности. Выгорание души / Л.А. Китаев-Смык // Вопросы психологии экстремальных ситуаций. – 2007. – № 4. – С. 2–21

3.     Міжнародна статистична класифікація хвороб та споріднених проблем охо­рони здоров’я. Десятий перегляд. [пер. В.М. Пономаренко, А.М. Нагорна, Г.І. Панасенко] – К.: Здоров’я, 2001.–Т.3.– 817 с.

4.     Полякова О.Б. Психогигиена и профилактика профессиональных деформа­ций личности: учеб. пособие / Ольга Борисовна Полякова. – М.: НОУ ВПО Московский психолого-социальный институт, 2008. – 304с.

5.     Психология здоровья: учебник [для вузов] / Под ред. Г.С. Никифорова. – СПб.: Питер, 2006. – 607 с. – (Учебник для вузов).

6.     Cherniss C. Beyond burnout: helping teachers, nurses, therapists, and lawyers re­cover from stress and disillusionment /Cary Cherniss.–NY:Routledge,1995.–234p.

7.     Pierce C.M.B. Relations between school type, occupational stress, role percep­tions and social support. /C. Mark B. Pierce, Geoffrey N. Molloy // Australian Journal of Education. – 1990. – Vol.34. – P.330-338.

8.     Roberts G.A. Prevention of burn-out / Glann A. Roberts. // Advances in Psychiat­ric Treatment. – 1997. – Vol. 3. – PP. 282-289.

9.     The ICD-10 classification of mental health and behavioral disorders: clinical des­criptions and diagnostic guidelines. – Geneva: WHO, 1992. – 362p.