Об’єктивною основою формування
світового господарства є суспільний поділ праці, який «перетнув» рамки національних
господарств і перетворив економіки більшості країн в ланцюги єдиного світового
відтворювального процесу. Економічна взаємодія на світовому рівні здійснюється
і в сфері обігу, і в сфері безпосереднього виробництва як у формі обміну
товарами і послугами, так і у вигляді виробничої кооперації на основі руху
капіталів. Це свідчення того, що відбувалась і продовжується нині
інтернаціоналізація господарського життя. Світове господарство становить собою
сукупність національних економік окремих країн, які беруть участь у
міжнародному поділі праці та економічних зв’язках між ними. Інакше кажучи,
світове господарство – це система національних господарств окремих країн,
об’єднаних міжнародним поділом праці, торгово-виробничими, фінансовими та
науково-технічними зв’язками. Таким чином, у загальному вигляді дане
господарство включає дві складові: національні господарства та міжнародні
економічні зв’язки між країнами-партнерами. Міжнародні економічні відносини
(зв’язки) є похідними від національних відносин, але їх розвиток генерує
зростання національних економік.
Розвиток міжнародних
економічних зв’язків зазнає на собі вплив цілого ряду специфічних факторів.
По-перше, в світовому господарстві економічні зв’язки складаються між
суверенними державами і тому вони, як правило, значно більшою мірою піддаються
державному контролю. При цьому в кожній країні формується своя особлива система
економічного регулювання. По-друге, ресурси на міжнародному рівні менш
мобільні, ніж усередині країни, що істотно змінює механізми конкуренції,
принципи ціноутворення тощо. По-третє, в рамках світового господарства не існує
єдиної грошової системи і в міжнародних економічних зв’язках використовуються
валюти різних країн. При детальнішому аналізі виокремлюють такі елементи
структури світового господарства: світовий ринок товарів і послуг; світовий
ринок капіталів; світовий ринок робочої сили; міжнародну валютну систему;
міжнародну кредитно-фінансову систему. Крім того, процеси інтернаціоналізації
інтенсивно розвиваються в сферах науки, культури, інформації. Це сприяє,
особливо останнім часом, становленню і розвитку відповідних міжнародних ринків.
Основними суб’єктами світового господарства є: держави з їх
народногосподарськими комплексами; транснаціональні корпорації (ТНК);
міжнародні організації та інститути.
Пряма взаємодія національних економік піддається впливу й опосередкованими факторами, в т. ч. політичними. Цей вплив може сприяти подальшому зближенню господарського життя окремих країн, тобто зумовлювати інтеграційні тенденції у світовому господарстві. Разом з тим можливі і відцентрові тенденції, за яких національні економічні інтереси превалюють над інтернаціональними, тобто відбувається відособлення економіки тієї чи іншої країни. Класифікація країн світового товариства здійснюється на підставі різних критеріїв. Так, за економічними ознаками (специфікою господарських систем) виокремлюють три групи країн: з розвинутою економікою; з перехідною економікою; з неринковою економікою (або ті, що розвиваються). За ступенем економічного розвитку країни поділяють також на три групи: високо-, середньо- та слаборозвинуті. Окрім цього, можна говорити про різні регіональні союзи та різні інтеграційні утворення.
Протягом 90-х років
характерним явищем було поглиблення соціально-економічної диференціації країн
світового товариства, насамперед за рівнем розвитку. У відносно невеликій групі
нових індустріальних держав Південно-Східної Азії відбувалось економічне
зростання та їх зближення з рівнем розвитку промислово розвинутих країн. Ці
процеси були притаманні і ряду нафтоекспортуючих країн Азії (Саудівській
Аравії, Кувейту, Арабським Еміратам та ін.). У найменш розвинутих (бідних)
країнах Африки, Азії (Чад, Ефіопія, М’янма та ін.) збільшилось відставання
навіть від середніх показників країн, що розвиваються. Характерною ознакою
сучасного світового господарства є нерівномірність економічного розвитку, а
відповідно й неоднакова інтенсивність та частка їх участі у світових
економічних процесах. Так, на кінець 90-х років частка у світовому обсязі ВНП
країн з розвинутою економікою, яких нараховується близько 30, становила понад
56 %; країн з перехідною економікою (їх теж близько 30) — трохи більше 4, а для
майже 130 країн, що розвиваються, перевищувала 39 %. Істотно відрізнялась їх
частка і у світовому експорті товарів та послуг, де вона відповідно становила
78,6 %; 4,2; 17,2 %. Поряд з міжнародною торгівлею важливими формами
світогосподарських зв’язків є також вивезення капіталів, інвестиції, фінансові
відносини, міжнародна економічна інтеграція, зміст яких буде розкрито нижче.
При цьому слід зазначити, що кожному рівню розвитку ринкових відносин у
згаданих групах країн характерна відповідна інтенсивність зовнішніх зв’язків. У
комплексі факторів, які спонукають країни до економічної взаємодії, важливе
місце належить завданням з впровадження результатів НТП, переходу передових
країн на постіндустріальну стадію розвитку. Саме ці завдання багато в чому
визначають характер і форми міжнародного співробітництва, специфіку участі в
ньому кожної окремої держави, характер торговельно-економічних, фінансових та
інших взаємозв’язків між різними країнами. Це передбачає наявність надзвичайно
великого різноманіття країн з точки зору їх місця у структурі світового
господарства, типів соціально-економічної організації виробництва і розподілу.
Україна займає надзвичайно
важливе геополітичне становище в центрі Європи, багата природними ресурсами,
забезпечена висококваліфікованими кадрами, посідає провідні позиції в окремих
галузях науки. За раціональної внутрішньої і зовнішньої політики вищих ешелонів
влади вона може завдяки цим факторам зайняти достойне місце в світовому
господарстві. Під впливом науково-технічної революції у сільському господарстві
відбуваються значні якісні зміни речових і особистих факторів виробництва.
Кількісно і якісно змінюється матеріально-технічна база сільськогосподарського
виробництва у процесі переходу цієї галузі до широкого використання системи
машин, біотехнологій, інновацій, комп'ютерної техніки. Зростає професійний
рівень працівників, виникають і набувають поширення нові форми організації
виробництва. Сільськогосподарську діяльність в області здійснюють 3684
сільгосппідприємств різних форм власності та 3010 селянських (фермерських)
господарства. У колективних сільгосппідприємствах здійснені заходи з
реформування відносин власності, на їх базі створені нові формування ринкового
типу: 153 приватних підприємств; 449 господарське товариство; 12 сільськогосподарських
виробничих кооперативів; 3010 селянських (фермерських) господарств.
Найбільш значущим серед новітніх процесів в
аграрній сфері є подальше поглиблення суспільного поділу праці під впливом
використання в ній досягнень науково-технічної революції. Воно охоплює всі види
поділу праці і супроводжується диференціацією і спеціалізацією галузей
економіки, збільшенням самостійних виробництв, появою нових видів послуг.
Суспільний поділ праці розвивається не ізольовано, а в системі об'єктивних
економічних процесів. Поглиблення суспільного поділу праці у сільському
господарстві супроводжується виділенням з нього окремих виробництв, операцій,
функцій, що призводить до звуження його спеціалізації. За таких умов
підприємницька діяльність у цій галузі зосереджується на власне аграрних її
видах, а решту функцій - переробка і зберігання сільськогосподарської
продукції, обслуговування виробництва - беруть на себе несільськогосподарські
підприємницькі структури. Змінюється і функціональна роль цієї галузі. Якщо
раніше вона була постачальником готової продукції, потім готової продукції і
сировини, то нині - переважно, сировини. Аграрне виробництво стає тільки етапом
на шляху створення товарів з його сировини. Об'єктивно необхідною умовою
останнього стають міцні, постійно відновлювані міжгалузеві зв'язки між
сільським господарством і сукупністю галузей, пов'язаних з ним технологічно,
економічно і організаційно. Внаслідок посилення цих зв'язків і розвивається
агропромислова інтеграція .
З точки зори економічних процесів та явищ
агропромислова інтеграція представляє собою об'єктивний процес об'єднання
спеціалізованого, пов’язаного спільним виробничим циклом сільськогосподарського
виробництва в єдину систему відтворення. На її розвиток значний вплив має
рівень технологічної і організаційної єдності взаємопов'язаних підприємств,
особливості окремих галузей, специфіка перероблюваної сільськогосподарської
продукції, технологій її переробки.. Економічна основа агропромислової
інтеграції визначається товарно-грошовим обміном, ринком. Останній об'єднує,
організовує їх в галузевому і територіальному відношенні. Ринковий механізм
регулювання виробництва створює об'єктивну необхідність для все більш тісної
взаємодії і взаємозалежності окремих елементів економічної системи. Все це характеризує
агропромислову інтеграцію як багатогранний процес, що розвивається у
різноманітних формах. Найбільш простою формою агропромислової інтеграції є
контрактне виробництво сільськогосподарської продукції для торгових і
переробних підприємств відповідно до укладених угод. У нашій державі
відбувається використання угод при реалізації продукції сільського господарства
переробним підприємствам і торгівлі, матеріально-технічному забезпеченню і
виробничому обслуговуванню аграрного виробництва. На рівні первинної ланки
суспільного виробництва агропромислова інтеграція проявляється у формі
агропромислових підприємств, комбінатів, об'єднань, агрофірм. Слід мати на
увазі, що такі агропромислові формування виникають за наявності прямих і
усталених зв'язків між сільськогосподарськими, з одного боку, та переробними,
торговими підприємствами і організаціями, з іншого, високого рівня концентрації
та товарності виробництва. Поряд з низовими агропромисловими формуваннями в
межах окремих областей, зон і районів функціонують регіональні агропромислові
комплекси (РАПК). Вони охоплюють сільське господарство окремого регіону та
галузі, що забезпечують цей комплекс засобами виробництва, здійснюють надання
виробничих послуг та переробляють, зберігають і доставляють продукцію до споживачів.
Кожен з таких комплексів не має всього набору галузей, які входять до складу
агропромислового комплексу більш високого рівня. У межах національних економік
агропромислова інтеграція базується на більш масштабному інтеграційному процесі
– формуванні агропромислового комплексу країни. Він є економічною категорією,
що виражає сукупність виробничих відносин між аграрним виробництвом і
пов’язаним и з ним галузями з виготовлення і доведення до споживачів товарів,
вироблених із сільськогосподарської сировини. В національній економіці кожної
країни агропромисловий комплекс займає одне з провідних місць і є однією з
найбільших сфер підприємницької діяльності, яка в зарубіжній економічній
літературі дістала назву «агробізнес».