Педагогические науки / 2. Проблемы подготовки специалистов

Відродження курсу латинської мови у вищій професійній школі на початку ХХ століття

Балалаєва О.Ю.

Національний університет біоресурсів і природокористування України, Україна

За часів Російської імперії латина належала до обов’язкових предметів гімназичного курсу, по успішному закінченні якого можна було продовжити навчання в університеті. Після революції 1917 р. викладання класичних мов у середній школі було скасовано.

Як навчальна дисципліна латинська мова з’являється майже одночасно в 20 – 30 рр. у медичних інститутах, на філологічних і історичних факультетах університетів, педагогічних інститутів. У Київському медичному інституті курс латини починає викладатися з 1924 р., у Першому Московському медичному інституті – з 1927 р., у Першому Ленінградському медичному інституті – з 1930 р., у Московському інституті філософії, літератури, мистецтв – із 1934 р.

Разом із появою нової дисципліни перед викладачами постали суттєві проблеми. Зауважимо, що латинська мова як самостійний предмет не вивчалася в дореволюційних медичних і ветеринарних навчальних закладах та факультетах університетів – на них приймалися особи, які склали обов’язковий іспит із гімназичного курсу латини, цілком достатнього не тільки для оволодіння медичною термінологією, а і для написання наукових праць.

Сучасні абітурієнти вже не мали базової підготовки з латинської мови, а нових підручників і посібників для студентів вищих навчальних закладів не було. Це негативно позначалося на навчальному процесі, особливо в медичних закладах, де опанування фахових предметів – анатомії, фармакології, клінічних дисциплін неможливе без знання латинської термінології. Тому викладачі профілюючих кафедр починають самостійно викладати студентам елементарні основи медичної латини (в Першому Московському медичному інституті – професор кафедри нормальної анатомії П. І. Карузін, у Київському ветеринарно-зоотехнічному інституті – професори кафедри нормальної анатомії ссавців та птиць Ф. О. Цешківський, Г. Н. Сперанський).

Перші спеціалізовані підручники з латинської мови для медиків і ветеринарів вийшли друком наприкінці 20-их років. Державний науково-методологічний комітет Наркомосвіти «дозволив до вжитку по медичних та ветеринарних закладах» українськомовний підручник латинської мови М. С. Сокола (1928) [4], який із деякими змінами витримав 5 видань (останнє – в 1938 р.). Крім елементарного курсу з латинської граматики, він містив назви деяких хвороб та їх симптомів, короткі відомості з рецептури та медичний латинсько-російсько-український словник. Після порції теоретичного матеріалу наводився своєрідний лексичний мінімум – речівники, прикметники тощо; із вправ пропонувалися лише «приклади для перекладу».

Концептуально інший підхід до курсу латини був представлений у підручнику С. О. Бєльського за редакцією П. І. Карузіна (1929). Як зазначено у передмові, «метою цієї праці було дати посібник для студента-медика і молодого лікаря з латинської мови, причому укладач виходив із бажання представити коротко повний огляд латинської граматики з вправами і хрестоматією із Цельса» [1:6]. Принципово новий підручник, аналогів якому ще не було у вітчизняній методиці, складався з чотирьох розділів: «У першому розміщена морфологія з вправами і завданнями, у другому – вибрані параграфи синтаксису стосовно хрестоматії, у третьому – хрестоматія з керівними граматичними коментарями, а також добірки висловів, цитат, приказок <…˃ Беручи до уваги, що більшість учнів знайомиться з латинською мовою без викладача, довелося дати відповіді всіх вправ, завдань і літературний переклад статей з хрестоматії російською мовою» [1:7]. Крім відповідей і перекладу текстів хрестоматії четвертий розділ містив статтю «Про правильне написання і вимову медичних термінів» та латинсько-російський словник.

Методичною новацією було розміщення в підручнику граматичних завдань (провідміняти іменники, прикметники, дієслова, визначити граматичні форми дієслова тощо) та відповідей до них. Для порівняння: за свідоцтвом Н. Л. Кацман, навчальні видання з латини для спеціальностей гуманітарного профілю до 60-их (!) років не містили жодних граматичних вправ, лише тексти для читання та перекладу [2].

У 30-их роках курс латинської мови був офіційно введений в усіх медичних і ветеринарних вишах; при університетах й інститутах починають створюватися кафедри латинської мови; виходять друком посібники Є. М. Арбатського, І. В. Вікторова, А. А. Вільде, М. Ф. Кніповича, І. І. Ліхтенфельда, С. О. Смірнова, Л. С. Шелечника.

Отже, відродження латини як окремої дисципліни у післяреволюційній вищій школі було викликане вимогами навчального процесу. У першій половині ХХ ст. розробка методичної бази та створення навчальної літератури з латинської мови здійснювалися за двома основними напрямами: для медичних (ветеринарних) та гуманітарних спеціальностей ВНЗ.

Література:

1. Бельский С. А. Учебник латинского языка для студентов-медиков и врачей / С. А. Бельский ; под. ред. проф. 1-го Московского университета П. И. Карузина. — 2-е стереотип. изд. — М.-Л. : Гос. изд-во, 1930. — 173 с.

2. Кацман Н. Л. Латинский язык как общеобразовательный предмет обучения в России на протяжении ХХ века / Н. Л. Кацман // Индоевропейское языкознание и классическая филология – XIV : материалы чтений, посвящ. памяти проф. И. М. Тронского, 21–23 июня 2010 г. : в 2-х ч. / отв. ред. Н. Н. Казанский. Ч. 2. — СПб. : Наука, 2010. — С. 17—32.

3. Сокол М. С. Підручник латинської мови для вищих і середніх медичних шкіл / М. С. Сокол. — Х. : Держ. вид-во України, 1-а друк. ДВУ ім. Г. Петровського, 1928. — 170 с.