Економічні науки/16. Макроекономіка

Д.е.н., професор Шевченко Л. С.

Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», м. Харків, Україна

Інноваційна економіка: лідерство дослідницьких, підприємницьких університетів

Модель «потрійної спіралі» інновацій, розроблена американськими вченими Генрі Іцковицем і Лойетом Лейдесдорфом, передбачає обов’язкову участь в інноваційному процесі держави, підприємств та університетів, з лідерством у ньому саме університетів. Ті з університетів, які спрямовують навчання на стимулювання майбутньої підприємницької діяльності своїх випускників, набувають якості дослідницьких, або підприємницьких.

На наш погляд, дослідницькі та підприємницькі університети мають багато спільного, однак критерії цих університетів не завжди збігаються.

Сутність класичного дослідницького університету – інтеграція навчального процесу та фундаментальних наукових досліджень – уперше системно була визначена В. Гумбольдтом у 1809 р. при створенні Берлінського університету. Зараз виокремлюють і інші критерії дослідницьких університетів. Наприклад, за класифікацією ВНЗ, запропонованою Фондом Карнегі, дослідницькі університети характеризуються найбільшим обсягом фінансової підтримки досліджень і розробок з федерального бюджету, а також тим, що вони щорічно присуджують не менше 50 докторських ступенів за широким спектром наукових досліджень. Близькі критерії здобуття статусу університету світового рівня затверджені Лігою європейських університетів: 1) виконання наукових досліджень на світовому рівні (excellence) не менш ніж за трьома напрямами; 2) інтеграція досліджень і освітньої діяльності; 3) підготовка аспірантів (PhD) за науковими напрямами рівня excellence [1, с. 6-7].

Найбільший розвиток дослідницькі університети отримали в США. Тут досягнення дослідницького університету оцінюють за такими критеріями (показниками), як:

- кошти на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, які надходять від промислових підприємств та державного і місцевого бюджетів;

- залучений університетом для його розвитку приватний капітал як в попередні роки, так і поточному році;

- представництво членів професорсько-викладацького складу в Національній академії наук, Національній академії технічних наук, Інститутів медицини США;

- кількість присуджених університетом ступенів PhD за рік;

- кількість працюючих в університетах фахівців зі ступенем PhD, які підвищують свою наукову кваліфікацію шляхом виконання науково-дослідних робіт чи навчання. Для викладачів дослідницького університету головним показником їх успіху є наукові здобутки [2].

Саме дослідницькі університети у США мають і найбільш вагому підтримку з боку держави для проведення наукової й освітньої діяльності: 100 провідних університетів США отримують 95% коштів федерального бюджету на науку і освіту. Підготовка спеціалістів найвищої кваліфікації також зосереджена у дослідницьких університетах: 60% усіх докторантів США підготовлено у 50 таких університетах; ці університети мають і найбільше студентів, які навчаються за магістерськими програмами, а також краще співвідношення чисельності викладачів і студентів (приблизно 1:6) порівняно з звичайними університетами (1:12).

Концепція «підприємницького університету» сформувалася в зарубіжних країнах наприкінці індустріальної епохи. Досвід США вказує на два шляхи становлення такого університету – як підприємницького за типом дій команди управлінців і підприємницького за результатом [3].

Університет-підприємець є потужним академічним центром, а його кафедри й факультети виходять на ринки з новими науково-навчальними продуктами. Університет, окрім традиційних, активно шукає й залучає інші джерела фінансових надходжень: кошти місцевих органів влади, приватних організацій, які зацікавлені у наданні освітніх послуг їхнім працівникам; доходи від власної статутної діяльності. Університет фактично перетворюється на економічну корпорацію, пов’язану з виробництвом знань, а його підрозділи самовизначаються за ознаками конкурентоспроможності і дохідності. Основними важелями управління університетом є бюджетування, внутрішній фінансовий контроль і аудит. Значне місце посідають консалтинг, франчайзинг, маркетинг і менеджмент [4, с. 153-155].

Університет підприємницький за результатом передбачає створення такої системи управління, яка б давала можливість викладачам, студентам і випускникам виходити на глобальні ринки з заснованими ними інноваційними компаніями. Наприклад, Массачусетський технологічний інститут (США) під час Великої Депресії запропонував бізнесу і владі штату Массачусетс нову модель економічного зростання регіону, розширивши дослідження не тільки фундаментальних (у галузі фізики й хімії), а й прикладних напрямів. Університети Стенфорда і Берклі (штат Каліфорнія), виконуючи замовлення з боку великих корпорацій і Пентагона і залучивши до цього найвідоміших учених, фактично заснували світовий центр високих технологій, відомий як «Кремнієва долина».

Центральною ланкою діяльності підприємницького університету є комерціалізація результатів науково-дослідної роботи. У США вона включає: 1) роботу з патентування перспективних інновацій та одержання доходів від продажу ліцензій на ці патенти; 2) створення на базі наукових відкриттів і за допомогою правової, фінансової та організаційної підтримки університетів spin off і startup компаній з подальшим одержанням прибутку від їх діяльності або доходу від продажу компанії; 3) проведення для дослідників навчальних семінарів з правової і комерційної діяльності, спілкування з потенціальними венчурними інвесторами і «бізнес-ангелами» [5]. 
Слід зазначити, що до 1980 р. комерціалізація результатів наукових досліджень у США залишалася на низькому рівні. Відповідно до чинного на той час законодавства при фінансуванні дослідницьких проектів з урядових фондів патентні права на винаходи залишалися за федеральним урядом, а приватні компанії могли розраховувати лише на неексклюзивну ліцензію. В результаті патентували тільки половину університетських винаходів, та й ті були в стадії концепції і не мали форми продуктів, здатних давати дохід. Щоб посилити конкурентоспроможність країни у сфері інновацій, конгресом США було прийнято низку законодавчих документів, найважливішу роль із яких відіграли поправки до закону про патенти і торгові знаки, або закон Бея-Доула (Bayh-Dole Act) 1980 р. З цього часу університетам та іншим дослідницьким установам почали належати права інтелектуальної власності на розробки, виконані за фінансової підтримки держави. Але кожний університет зобов’язаний: а) подати заявку на патентування винаходу, інакше права повертаються до уряду; б) винайти можливість комерційного запровадження винаходу, а в разі успіху – виділити частину доходів від комерціалізації винахіднику; в) надати агентству, яке фінансує університет, звітну документацію; в окремих випадках агентство може затребувати собі право на винахід [6, с. 65-66]. Якщо до 1980 р. усі університети США одержували в середньому 250 патентів на рік, то в 2005 р. їх кількість перевищила вже 3000 патентів, а кількість університетів, залучених до процесу трансферу технологій, зросла з 24 до 200 [5, с. 25]. 

Розвиток підприємницьких функцій українських університетів стикається з численними інституціональними бар’єрами. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 17.02.10 р. № 163 було затверджено Положення про дослідницький університет. Однак обов’язкове завдання комерціалізації наукових досліджень перед ВНЗ не ставиться. Наукові установи та університети вимагають від учених лише підготовки та реєстрації патентів, а не заснування високотехнологічних компаній чи продажу ліцензій. До того ж учені не вміють ні захистити свою інтелектуальну власність, ні організувати технологічний трансфер. Слабшає й фінансова підтримка наукової діяльності університетів з боку держави. Не втіленою на практиці залишається надана дослідницьким ВНЗ можливість фінансування наукових досліджень і розробок відповідно до програм розвитку університету в розмірі не менш як 25 % бюджетних коштів, що виділяються на його утримання, причому протягом перших п’яти років діяльності ВНЗ – за рахунок коштів державного бюджету.

Відсутня зацікавленість підприємців у підтримці науково-дослідних робіт, що виконуються університетськими вченими. Підприємці бояться насильницького відчуження свого бізнесу і інвестують кошти не в механізми розвитку, а в механізми захисту бізнесу, у тому числі й кримінальної природи, через що інвестиційні проекти зазнають додаткових ризиків

Додаткові перепони для інноваційного розвитку створюють і самі адміністрації університетів. З різних причин вони почали укладати короткотермінові трудові контракти на 1-2 роки навіть з провідними професорами ВНЗ. Однак планування наукової роботи кафедр і окремих дослідників в університетах здійснюється на п’ятирічку, а виконання бюджетних науково-дослідних тем триває не менш ніж три роки. Навряд чи науковець, якому запропонували такий «контракт недовіри», буде думати про розвиток університету та комерціалізацію результатів своїх досліджень.

Водночас далеко не всі результати науково-дослідницьких робіт, виконаних в університетах, особливо гуманітарного профілю, взагалі можуть бути комерціалізовані. Адже інноваційні продукти класичних університетів різноманітні. Це: суто освітні інновації (нові навчальні програми, підручники та посібники; нові або вдосконалені освітні технології навчання); науково-технологічні інновації (результати наукових досліджень і розробок, що дійсно передаються для впровадження і застосування у виробництві); економічні інновації (нові механізми фінансування, нові платні послуги, нові механізми оплати праці у сфері освіти тощо); управлінські інновації (нові форми організації навчального процесу, нові структури управління).

На наш погляд, важливими є не так уміння науковців заробляти гроші, як вигоди, які одержує суспільство від наукової діяльності університетів. Для економіки знань актуальною є концепція «наукової освіти», яка забезпечує ефективну діяльність в області фундаментальної науки і високих технологій.

Література

1. Чупрунов, Е. В. Классический исследовательский университет в инновационном обществе знаний / Е. В. Чупрунов, С. Н. Гурбатов // Университетское управление. – 2010. – № 1. – С. 6-16.

2. Журавлев, В. А. Классический исследовательский университет: концепция, признаки, региональная миссия / В. А. Журавлев // Университетское управление. – 2000. – № 2(13). – С. 25-31.

3. Кобзева, Л. В. Предпринимательский университет: как университету встроиться в экономику в новом десятилетии [Электронный ресурс] / Л. В. Кобзева. – Режим доступа: http://www.innclub.info/wp-content/uploads/.../кобзева_56_обр_00_ИТР.doc

4. Покровский, Н. Е. Трансформация университетов в условиях глобального рынка / Н. Е. Покровский // Журнал социологии и социальной антропологии. – 2004. – Т. 7. – № 4. – С. 152-161.

5. Марков, К. А. Коммерциализация научных исследований в университетах США [Электронный ресурс] / К. А. Марков. – Режим доступа : http://www.unn.ru/pages/vestnik/99999999_ West_2009_5/3.pdf

6. Грибанов, Д. В. Зарубежный опыт правового регулирования отношений в сфере инновационного развития [Электронный ресурс] / Д. В. Грибанов. – Режим доступа : http://www.utmn.ru/docs/4262.pdf