Історія/1. Вітчизняна історія

к. і. н., доц. Богатчук С.С., к. і. н., доц. Джос Ф.Х.

Вінницький національний аграрний університет

Історичні етапи формування української державності та подальші шляхи її вдосконалення

В серпні 2012 року український народ відзначив 21-річницю своєї державності. Новітня доба суспільного розвитку України засвідчила про те, що саме ця річниця є найтривалішою нашої державної самостійності. Досліджуючи проблеми державності на українських землях, слід відзначити, що історичні процеси її формування відбулися ще в далекій давнині, швидкоплинно та подекуди трагічно для українського народу.

Більшість вчених вважали, що в первісні часи на території сучасної України не існувало ні держави, ні права. Умови для їх виникнення склалися з появою приватної власності і майновою диференціацією суспільства. Заможні групи населення, прагнучи зберегти й примножити награбоване майно, почали створювати суспільні структури, які згодом стали основою державних органів влади. Тому, більшість істориків, спираючись на цю концепцію, відносили формування державного розвитку на українських землях до кінця ІІ – поч. І тисячоліття до н. е.

Однак сучасні дослідники вбачають корені української державності в найдавнішій історичній добі. Зокрема, українські вчені західного регіону України в „Атласі Української державності” порахували всі державні утворення, які існували на території України і вважають, що за сім з половиною тисяч років на українських землях змінилося близько 80 держав¹.

Сьогодні значний археологічний матеріал дає підстави вважати, що вже в середині VІ-ІІІ тис. до н. е. на території сучасної України існувала так звана держава Аратта (Трипілля). Тобто, найдавнішою державою на наших землях була Трипільська держава, яка була утворена 5,5 тисяч років до Різдва Христового. Отже, Трипільська держава майже на 2750 тисяч років старша таких відомих держав як Стародавнього Єгипту, Вавилону та Китаю, які утворилися біля 3 тисяч років до нашої ери².

Про це свідчать і останні дослідження в 2012 році на Кіровоградщині. Зокрема, міжнародна археологічна експедиція з країн Ірландії, Швейцарії, Малайзії, США, Франції, Канади та Шотландії розкопала поблизу селища Небилівка місто трипільців, яке датується ІV тисячоліттям до нашої ери. Воно займає площу понад триста гектарів³.

Ця знахідка спростовує поширену думку істориків про те, що трипільці не мали великих будівель. Якщо всі відомі трипільські споруди мали розмір 150-200 м², то на території поселення Небилівка знайдено будівлю 1200 квадратних метрів⁴.

З початком залізного віку, 1 тис. до нашої ери, на арену всесвітньої історії вийшли племена й народності півдня Європи, які розпочали заселяти на рубежі ІІ-І тисячоліть до нашої ери все степове Причорномор’я від Дону до Дністра. На цих землях утворилися Велика Скіфія, потім Мала Скіфія в Криму. Відомо, що Скіфія, як державне утворення, проіснувала майже 800 років⁵.

В зв’язку із занепадом у ІІ-ІІІ ст. до нашої ери Скіфського царства, йому на зміну приходять сарматські племена, які утворили державу „Сарматія” і поширили свою територію від Вісли до Волги. Сарматська держава, як і Скіфія, мала рабовласницький характер. У ІІІ столітті вона впала під ударами готів і гунів, її населення асимілювалося з іншими народами, зокрема, слов’янами. Сармати та скіфи справили значний вплив на побут і культуру місцевого населення, а також сусідніх слов’янських племен, на економіку й життя Північного Причорномор’я.

Окрему частину історії державотворення на території сучасної України становлять Північне Причорномор’я та Крим. Активну участь у державотворенні в згаданому регіоні та провідну роль відігравали греки, які із-за соціально-економічних причин емігрували на периферію античного світу і, зокрема, на узбережжя Чорного моря, де утворили грецькі міста-колонії. Одним з найперших грецьких поселень у Північному Причорномор’ї було місто Борисфеніда, розташоване біля гирла Дніпра – Бузького лиману, яке було засноване до VІІ ст. до нашої ери⁶.

В першій половині VІ ст. до н. е. греки збудували на правому березі лиману місто Ольвію. В цьому ж столітті було зведено в Криму Пантікапей, Феодосію, Херсонес та інші міста-факторії, які згодом перейменувалися на поліси, тобто міста-держави з особливою формою соціально-економічної і політичної організації властивої Стародавньої Греції.

Ці факти свідчать, що на території України жили і інші народи, які утворювали свої держави, зокрема, Боспорське царство, яке сформувалося 480 року до н. е. і проіснувало на березі Керченської протоки тисячу років⁷.

Важливою віхою в державотворенні слов’ян було виникнення ранньофеодальної держави Київська Русь. Більшість дослідників одностайно вказують на початок становлення Київської Русі в ІХ столітті. Однак, в літописі „Повість временних літ” її автор Нестор вказує, що брати Кий, Щек і Хорив князювали в полян, древлян, дреговичів, словен і полочан в VІ-VІІ ст. н.е. У це й же час виникло князівство полян, назване „Руською землею”, яке очолив Кий і об’єднав навколо нього значну територію⁸. Отже, на підставі писемних свідчень, можна зробити висновок, що державність у Руській землі було започатковано ще у VІ столітті.

Консолідація всіх слов’янських племен навколо Києва спричинила появу нової держави – Київська Русь, розквіт якої припадає на ІХ-ХІ століття. Київська Русь з самого початку виникнення заявила про себе у міжнародному житті, стала однією з наймогутніших держав середньовічної Європи. Зростанню її авторитету сприяло й прийняття християнства. Вона вела незалежну й рівноправну політику щодо Візантії, Германії, Арабського халіфату. Будь-які спроби цих держав підпорядкувати й використати Київську Русь у своїх інтересах закінчувалися крахом.

Однак, політична та економічна кризи, етнічний розбрат призвів в ХІІ столітті до поступового занепаду Київської Русі. Агонія Київської держави, як наслідок розвитку феодальних відносин, закінчилась в першій половині ХІІІ ст., але завдяки утворенню нового політичного центру – Галицько-Волинського князівства – державне життя на українських землях продовжувалося ще понад століття⁹.

Захоплення українських земель татаро-монгольською ордою та їх руйнація сприяли їх загарбанню Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдавським князівством та Московською державою.

Поневолення українського народу призвело до розвитку національно-визвольного руху, який призвів до виникнення його авангарду - козацтва та утворення козацького центру – Запорозької Січі в середині ХVІ століття. Переважна більшість істориків сходяться в думці, що Запорозька Січ після чотирьох століть занепаду Київської Русі стала зародком нової української (козацької) державності, яка мала такі ознаки: військовий устрій (38 куренів); територіальний устрій (10 паланок); демократичну форму правління (виборність старшини терміном на 1 рік, звітність перед козаками); правову систему (звичаєве козацьке право). Українське козацтво захищало не тільки свої землі, але і освоювало південні рубежі, вело антифеодальну боротьбу з Річчю Посполитою¹⁰. Отже, Запорозька Січ, її козацтво стало важливим етапом у формуванні української державності і витоком Української держави.

Визвольний рух в Україні в ХVІ – першій половині ХVІІ століття розпочався у вкрай важких умовах польсько-литовського панування, політичної роздробленості українських земель, жорстокого соціального та національно-релігійного гноблення. Український народ та його авангард, козацтво, під проводом Богдана Хмельницького піднявся на війну проти Речі Посполитої.

В складних умовах національно-визвольної війни, зокрема, недосконале військове озброєння козаків, неодноразова зрада татар, як союзників козацтва, все ж таки їм вдалося розгромити війська Речі Посполитої і підписати 18 серпня 1649 року недосконалу Зборівську угоду (через зраду Кримського хана Іслама – Гірея), за якою утворювалася у складі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводства держава під назвою Військо Запорізьке¹¹.

Козацька держава, яку очолював Б. Хмельницький, пройшла важкий шлях у битві з Річчю Посполитою в травні 1652 року під Батогом, восени 1653 року в битві під с. Жванцем біля м. Кам’янець-Подільський, а в січні 1654 року вона об’єдналась у своєрідну конфедерацію з Москвою за Переяславським договором¹².

Найважчі часи Україна переживала в кінці ХVІІ – на поч. ХVІІІ століття за часів союзу І. Мазепи з Карлом ХІІ. Цей союз призвів до наступу російського царизму на українську автономію, знищення якої завершила Катерина ІІ. Саме вона знищила козацьку державу своїм Указом від 10 листопада 1764 року, а в 1775 році видала Маніфест про ліквідацію Запорозької Січі, в 1783 році вона запровадила кріпосне право в Україні¹³. Це дало змогу в кінці ХVІІІ століття Російській та Австрійській імперіям розчленувати українські землі, з яких 1/10 територій відійшли до Австрійської, а 9/10 територій до складу Російської імперій, і перетворити їх в звичайну провінцію цих держав.

В ХІХ столітті наступає новий етап Українського національного відродження, спрямований на боротьбу за державність України. Складовою цього відродження був розвиток національної свідомості українців, їх потяг до своєї мови, історії, культури, розширення зв’язків між Східною та Західною Україною.

Причинами піднесення національних процесів в Україні була:

– колонізаторська політика в Україні правлячими колами Австрійської та Російської імперій;

– русифікація та онімечення населення, перешкода формуванню української нації, розвитку мови і культури.

Як наслідок цієї політики, в Україні формується українська інтелігенція, яка займається просвітницькою діяльністю, виникають опозиційні українські масонські ложі, утворюються національні організації „Руська трійця” в Західній Україні, Кирило-Мефодіївське товариство та громадівський рух в Києві, які активізували боротьбу за національне визволення України.

Розгортанню українського національно-визвольного руху сприяло виникнення політичних організацій та партій. Першою політичною організацією на цьому етапі стало „Братство тарасівців”, яке впродовж 1891-1893 рр. підготувало сприятливий грунт для поширення державницько-самостійних настроїв. „Братство тарасівців” проголосило своєю метою боротьбу за „самостійну, суверенну Україну, соборну, цілу і неподільну, вільну межи вільними в майбутньому без класової боротьби, федеративну всередині”¹⁴. Провідну роль серед молодих „тарасівців” відігравав за фахом юрист Микола Міхновський, якого сьогодні називають апостолом української державності.

Упродовж багатьох років у радянській історіографії М. Міхновського зображали як запеклого націоналіста та ворога українського народу. Його ідеї та погляди тлумачили як консервативно-макробісницькі, націоналістичні, а підготовлені програмні документи Української народної партії, як відверто шовіністичні гасла¹⁵. Тим часом, М. Міхновський в програмній праці „Десять заповідей” УНП виклав свою націонал-самостійницьку концепцію, яка визначила мету: „Одна єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна, республіка робочих людей”¹⁶.

Проте гасла М. Міхновського, які вважалися дослідниками націоналістичними, насамперед, були спрямовані на те, щоб привернути увагу громадськості до великодержавної політики царизму та пригнобленого становища, в якому перебувала українська нація.

В 1905 М. Міхновський підготував конституційний проект „Основний закон Самостійної України”. В цьому проекті покладено принцип побудови вільної непідлеглої самостійної держави України, як спілки дев’яти самоправних земель. Це – Чорноморська Україна, Слобідська Україна, Степова Україна, Лівобережна Україна або „Гетьманщина”, Північна Україна, Полісся або Гайова Україна, Підгірська Україна, Горова Україна та Понадморська Україна¹⁷.

Українська держава, на думку М. Міхновського, мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом у складі ради представників і сенату, які б представляли увесь український народ, а не свої землі, які їх обрали. Кожна із дев’яти земель мала свою раду, а їх громади – свої громадські ради. Українська мова оголошувалася офіційною, але всі мови вільно уживаються в Україні. Конституційний проект передбачав націоналізацію землі, за винятком ділянок під будівлями.

Подальші події в Україні показали актуальність і об’єктивність ідей та концепцій М. Міхновського в революційних подіях 1917 року. Однак, поміркована політика М. Грушевського з його автономією України в складі поміщицько-буржуазної Росії на той час призвела до кризи та поразки української національно-демократичної революції в 1917-1920 рр. і утвердження Радянської влади в Україні¹⁸.

В першій половині ХХ століття в Україні проголошуються ціла низка різноманітних республік, які скоріш свідчили про розчленування земель, а не їх соборність, зокрема, існували Українська народна республіка рад, Одеська та Донецько-Криворізька радянські республіки рад, Радянська соціалістична республіка Таврида, Кримська радянська і Галицька соціалістична республіка¹⁹. Ще були недовготривалі державні утворення в період 1917-1921 років. Це повстанська республіка проти радянської влади так звана Холодноярська республіка, Гуляйполе, Республіка Чорного Лісу та інші.

Слід сказати, що у 20-х роках ХХ століття на теренах України було фактично 3 державних утворення – Центральна Рада з її УНР, Західноукраїнська Народна Республіка та Українська Соціалістична Радянська Республіка.

А вже в 30-х роках цього ж століття на теренах України існувала держава декілька днів. Так, Карпатська Україна у складі Чехословаччини перебувала всього 1,5 року, але як самостійна держава – лише три дні, з 15 по 18 березня 1939 року. Це один із найкоротших термінів існування державного утворення.

В результаті громадянської війни, розрізненості дій політичних сил, розрухи на українських землях та деструктивних дій уряду Радянської Росії в Україні, починаючи з 1918 року на її території відбувається становлення нового типу державності робітників та селян у формі Радянської влади в Україні, яка проіснувала до 90-х років ХХ ст.

У 80-х та 90-х роках цього ж століття народ України, долаючи нескінченні кризи, став на шлях відродження суверенної і незалежної держави України. 16 липня 1990 року Верховна Рада прийняла „Декларацію про державний суверенітет України”, в якій „проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”²⁰.

Політична криза СРСР у серпні 1991 р., що переросла в утворення ДКНС на чолі з Г. Янаєвим була, спробою загальмувати процеси демократизації і утворення незалежних Республік.

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР приймає „Акт проголошення незалежності України” та створення самостійної української держави – України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення²¹.

В складних умовах ідеологічного та політичного протистояння 28 червня 1996 року було прийнято Конституцію України. Прийняттям нової Конституції (Основного Закону) України завершився період юридичного оформлення держави України. Вперше, за багатовікову історію українського народу наступив новий етап його боротьби, але не за державність, а за її розбудову та утвердження незалежності.

Однак, 21-а річниця Української держави показала ряд об’єктивних недоліків, які стримують формування ефективного її політичного розвитку.

Перш за все, слід віднести до цих недоліків малоефективну роботу виборних органів влади. На нашу думку, Верховна Рада, як вищий законодавчий орган держави потребує вдосконалення та реформування.

По-перше, органи влади повинні бути розмежовані з бізнесом, щоб не лобіювати свої інтереси при прийнятті законів. Однак, на сьогоднішній день за заявою лідера фракції комуністів П. Симоненка у складі Верховної Ради нараховується 300 або 67% бізнесменів.

По-друге, серйозного доопрацювання потребує закон „Про вибори народного депутата” кандидатом в народні депутати повинен бути корінний житель України, який має вищу освіту і здатен до законотворчої роботи.

По-третє, склад Верховної Ради необхідно скоротити до 125 чоловік, які не мають бізнесу і займаються законотворчою роботою на сесійній основі один раз в квартал не більше 7 днів.

Вчетверте, викликає подив і такий факт – коли Верховна Рада приймає Закон, а тлумачить і виносить рішення Конституційний Суд, і в більшості не на користь справі. Тому, варто його ліквідувати або більш чітко виписати його повноваження.

Вп’яте, підвищити роль і відповідальність ЦВК за реєстрацію кандидатів в депутати. Як свідчить газета „Експрес” в статті, один з таких кандидатів видає себе за жертву більшовицького режиму за підприємницьку діяльність, а фактично був засуджений на вісім років за особливо важкий злочин²².

Викликає сумнів і сьогоднішня структура територіально-адміністративного поділу держави, яка дісталася нам в спадок від Радянської влади. На нашу думку, в умовах переходу держави до ринкової економіки більш ефективно відповідає федеративний устрій побудови держави, який базується на госпрозрахунку, самофінансуванні та самоокупності.

Федеративний устрій України, ми вважаємо, повинен складатися із таких країв:

– Галицько-Волинського (Волинська, Ровенська, Львівська, Івано- Франківська області);

– Закарпатсько-Буковинського (Чернівецька та Закарпатські області);

– Поліського (Житомирська, частина Київської Чернігівською областей);

– Подільського (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська області);

– Переяславського (Полтавська, південь Київської, Кіровоградська, Черкаська області);

– Слобідсько-Донецького (Сумська, Харківська, Луганська, Донецька області);

– Таврійського (Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська області);

– Кримського;

– Причорноморського (Херсонська, Одеська області).

Це дасть можливість ефективно розпоряджатися і контролювати стан використання природних ресурсів, сприятиме ефективному розвитку самоврядування та зменшить витрати на утримання державного апарату.

Питання вдосконалення шляхів підвищення ефективності розвитку розбудови незалежної української держави всенародна справа і потребує широкої дискусії, до чого і закликають автори цієї статті.

Література

1. Славінська Юлія. Одна територія, вісімдесят гетьманів. – Газета „Експрес”. – № 41. – 19.04.2012 р. - 26.04.2012 р.

2. Там же.

3. Мороз Марина. Трипільці мали мегаполіси. –Газета „Експрес”. – № 92. – 23.08.2012 р. - 30.08.2012 р.

4. Там же.

5. Див. Давньогрецький історик Геродот про племена скіфів. – Хрестоматія з історії України. – Київ, 2007. – С. 5-6.

6. Давньогрецький історик та географ Стратон про грецькі колонії в Північному Причорномор’ї та скіфську державу. – Хрестоматія з історії України. – Київ, 2007. – С. 8-9.

7. Там же, с. 9.

8. Там же, с. 15.

9. Повість временних літ. – Давня історія України. – Київ, 1995. – Книга 2. – С. 204-205.

10. Див. В.В. Світлична. – Історія України. – Київ, 2008. – С. 83.

11. Хрестоматія з історії України. – Київ, 2007. – С. 179-180.

12. Там же, с. 192-196.

13. Там же, с. 251, 257, 259.

14. Кудрявцев Л. Апостол української державності. – Газета „Урядовий кур’єр”. – № 220. – 22 листопада 2006 року.

15. Див. Петровський В.В. та інші. Історія України. – Неупереджений погляд. – Харків, 2008. – С. 250.

16. Кудрявцев Л. Апостол української державності. – Газета „Урядовий кур’єр”. – № 220. – 22 листопада 2006 року.

17. Там же.

18. Історія України. // Під загальною редакцією В.А. Смолія. – К., 1997. – С. 228-230.

19. Славінська Юлія. Одна територія, вісімдесят гетьманів. – Газета „Експрес”. – № 41. – 19.04.2012 р. - 26.04.2012 р.

20. Закони України. – Київ, 1996. – С. 5-9.

21. Див. Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 38. – С. 502.

22. Див. Лопух Ірина. Екс-зек має людей за дурнів. – Газета „Експрес”. – № 106. – 27.09. 2012. – 4.10.2012.