Лавріненко О. В.

кандидат юридичних наук, доцент,

Донецький юридичний інститут МВС України

Деякі проблемні питання доктринальної термінізації понятійного апарату принципу обмеження сфери правового регулювання відносинами найманої праці

У сучасній науковій доктрині висловлена позиція, за якою пропонується радикальне відмежування комплексного інституту державної служби від системи трудових відносин, що забезпечується нормами трудового права [1, с. 138]. Утім, зауважимо, що переважна більшість представників науки адміністративного права, обстоюючи комплексний (складний) характер механізму правового регулювання, системи спеціального законодавства про державну службу й структури статусу державного службовця, у тому числі й органів внутрішніх справ, не вдаються до такого категоричного й безапеляційного заперечення ролі й значення норм трудового права й трудоправового змісту відносин, що виникають і реалізуються за участю державного службовця під час проходження ним служби. Так, приміром, Б.М. Лазарєв уважає, що «державні службовці цілком можуть мати статус осіб, які підпадають під дію Кодексу законів про працю» [2, с. 7–8; 3, с. 123]; І.М. Пахомов, досліджуючи правові підстави й порядок виникнення державно–службових правовідносин зазначає, пропонує «…погодитись з необхідністю поширення загальних норм трудового права на державних службовців, адже поступаючи на державну службу особа стає учасником не тільки державно–службових, але й трудових правовідносин» [4, с. 71]; П.Т. Василенков суголосно наголошує, що «служба в державному апараті… регулюється нормами й трудового і адміністративного права» [5, с. 47]. Р.С. Павловський звертає увагу на те що в сфері регулювання службових відносин мають місце певні зв’язки між адміністративним та трудовим правом: «…норми трудового права визначають статус державних службовців як учасників трудового процесу. Що ж стосується норм адміністративного права, то вони регулюють державно–службові відносини, а саме, умови вступу на державну службу, порядок її проходження, правила користування службовими документами, повноваження посадових осіб по організації трудового процесу тощо» [6, с. 8]. Аналогічну позицію обстоює і Ю.П. Битяк [7, с. 28]. На думку С. Полякова, «норми трудового права застосовуються до державної служби, якщо вони не протирічать законодавству про неї..., а також можливо таке застосування і по аналогії при прогалинах в нормативно–правових актах про державну службу» [8, с. 24]. Разом із тим, під час визначення назви правовідносин, що реалізуються при проходженні державної служби, в науці адміністративного права використовується, замість широко вживаного у трудовому праві поняття «службово–трудові відносини», дещо інший термін, як–от «державно–службові відносини» [9, с. 308; 10, с. 298; 11, с. 84, 92, 94, 150; 12, с. 92–93; 13, с. 358; 14, с. 200; 15, с. 393; 16, с. 67]. Показовими тут є, зокрема, сентенції В.Б. Авер’янова про те, що «сутність правових норм, які регламентують правовий статус державних службовців, в тому числі умови та порядок проходження державної служби, види заохочень і відповідальності службовців, складає правовий інститут державної служби. До нього, — наголошує автор, — входять норми конституційного, міжнародного, трудового, цивільного, кримінального, фінансового та інших галузей права» [17, с. 181]. Схожу позицію обстоюють Ю.М. Старілов [18, с. 265, 281], О.В. Петришин [19, с. 39] та інші дослідники [20, с. 312]. Відомий дослідник проблематики держслужби — М.І. Іншин своєю чергою висновує, що державна служба у правовому відношенні являє собою «систему правових норм, що регламентують державно–службові відносини окремої категорії працівників — державних службовців: їхні права, обов’язки, заходи стимулювання та обмеження, відповідальність, порядок виникнення і припинення службових відносин… Вона виступає як комплексний інститут, що складається з різних галузей права і включає в себе багато підінститутів...» [14, с. 48–49]. Віддаючи належне щойно наведеному підходу М.І. Іншина, уважаємо за необхідне наразі уточнити: безумовно, держслужбу можна розглядати як «комплексний» правовий інститут, але, на наш погляд, його складниками виступають не «різні галузі права» [14, с. 48–49], а їхні (галузеві) норми. Тут більш точно зазначає А.В. Васільєв, що галузі права не ізольовані, вони можуть мати загальні інститути й тим самим бути зв’язаними одна з одною: зв’язаність загальних інститутів виражається в тім, що вони мають «норми, які відносяться до різних галузей права» [21, с. 58]. Правові інститути, що містять норми двох і більше галузей права, розуміються правознавцями як комплексні (міжгалузеві) інститути [22, с. 233]. Водночас тут слід окремо наголосити на відсутності термінологічної єдності серед науковців у цій царині: А.В. Міцкевич називає такі інститути «комплексними» [23, с. 18], С.С. Алексєєв — «міжгалузевими комплексними інститутами» [24, с. 159], І.Ф. Казьмін — «суміжними» або «спільними» [25, с. 64], В.М. Баранов і С.В. Полєніна — «прикордонними» [26, с. 21], О.А. Кірімова — «змішаними» [27, с. 17], а Г.С. Невєрова, зважаючи на те, що «большинство современных правоведов называют институт, содержащий нормы двух и более отраслей, комплексным» [28, с. 603], пропонує віддавати перевагу саме останній назві. Гадаємо, що кожна із щойно перелічених назв загалом має право на існування, але, якщо брати до уваги наразі ключову сутнісну характеристику — такими інститутами вважаються лише ті, що містять норми двох і більше галузей права, то найбільш адекватною (інформативною в цьому сенсі) представляється назва «міжгалузеві інститути». Використання ж терміну на кшталт «міжгалузеві комплексні інститути» видається недоцільним, позаяк він має очевидні ознаки тавтології: «комплексність» в даному випадку й означає «міжгалузевість». «В конце концов, использование того или иного «спорного» термина должно способствовать достижению какой–то значимой цели (например, более яркой иллюстрации явления)» [29, с. 785], але наразі, на наш погляд, цього не відбувається. Належна термінізація у означеній вище царині є одним із важливих напрямів удосконалення спеціального понятійного апарату принципу обмеження сфери правового регулювання відносинами найманої праці.

Література

1. Петришин А.В. Государственная служба. Историко–теоретические предпосылки. Сравнительно–правовой и логико–понятийный анализ: монография / А.В. Петришин. — Харьков: Факт, 1998.

2. Государственная служба / под ред. Б.М. Лазарева. — М.: Наука, 1993.

3. Советское административное право / под ред. Б.М. Лазарева. — М.: Юрид. лит., 1985.

4. Пахомов В.І. Адміністративно–правові питання державної служби в СРСР: монографія / В.І. Пахомов. — К.: Вид–во Київського державного університету, 1971.

5. Советское административное право / под ред. П.Т. Василенкова. — М.: Юрид. лит, 1990.

6. Советское административное право / под ред. Р.С. Павловского. — К.: Выща школа, 1986.

7. Адміністративне право України / за ред. Ю.П. Битяка. — Харків: Право, 2000.

8. Поляков С. Регулирование служебных и трудовых правоотношений / С. Поляков // Российская юстиция. — 1998. — №12.

9. Битяк Ю.П. Конституційно–правове регулювання державної служби в Україні / Ю.П. Битяк // Правова система України: історія, стан та перспективи: у 5 т. — Xарків: Право, 2008. — T. 2.

10. Державне управління: проблеми адміністративно–правової теорії та практики / за заг. ред. В.Б. Авер’янова. — К.: Факт, 2003.

11. Колпаков В.К. Адміністративне право України / В.К. Колпаков. — К.: Юрінком Інтер, 1999.

12. Кутова І.Е. Принцип єдності в законодавчому регулюванні засад державної служби / І.Е. Кутова // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ. — 2007. — Вип. 3.

13. Кравченко Ю.Ф. Проблеми реформування органів внутрішніх справ та основні напрями кадрової роботи / Ю.Ф. Кравченко // Адміністративна діяльність. Частина особлива / за заг. ред. проф. О.М. Бандурки. — Харків: Вид–во Ун–ту внутр. справ, Еспада, 2000.

14. Іншин М.І. Правове регулювання службово–трудових відносин в Україні: монографія / М.І. Іншин. — Харків: Вид–во Нац. ун–ту внутр. справ, 2004.

15. Алехин А.П. Административное право Российской Федерации: в 2 ч. / А.П. Алехин, Ю.М. Козлов. — М.: БЕК, 1995. — Ч. 2.

16. Дубенко С.Д. Державна служба і державні службовці в Україні / за заг. ред. проф. Н.Р. Нижник. — К.: Ін Юре, 1999.

17. Державне управління: теорія і практика / за заг. ред. В.Б. Авер’янова. — К.: Факт, 1998.

18. Старилов Ю.Н. Служебное право / Ю.Н. Старилов. — М.: БЕК, 1996.

19. Петришин О.В. Державна служба в Україні: особливості загальної теорії права / О.В. Петришин // Вісник Академії правових наук України. — 2001. — №2.

20. Державне управління: проблеми адміністративно–правової теорії та практики / за заг. ред. В.Б. Авер’янова. — К.: Факт, 2003.

21. Васильев А.В. Теория права и государства / А.В. Васильев. — М.: Норма–М, 2001.

22. Общая теория государства и права: в 2 т. / под ред. Н.М. Марченко. — М.: Зерцало, 1998. — Т. 2: Теория права.

23. Мицкевич А.В. Соотношение системы советского права с системой советского законодательства / А.В. Мицкевич // Ученые записки ВНИИСЗ. — 1967. — Вып. 11.

24. Алексеев С.С. Структура советского права / С.С. Алексеев. — М.: Юрид. лит., 1975.

25. Казьмин И.Ф. Внутренняя система отрасли законодательства / И.Ф. Казьмин, С.В. Поленина // Система советского законодательства. — М.: Юрид. лит., 1980.

26. Баранов В.М. Система права, система законодательства и правовая система / В.М. Баранов, С.В. Поленина. — Нижний Новгород: [б.и.], 2000.

27. Киримова Е.А. Правовой институт: автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 / Е. А. Киримова. — Саратов, 1998.

28. Неверова А.С. К вопросу о сущности понятия «охрана труда» / А.С. Неверова // Российский ежегодник трудового права. — 2011. — №7 / под ред. д–ра юрид. наук, проф. Е.Б. Хохлова. — СПб., 2012.

29. Пенов Ю.В. Рецензия на: Трудовое право: Учебник / Под ред. В.М. Лебедева. — М.: Норма; Инфра–М, 2011. — 464 с. / Ю.В. Пенов // Российский ежегодник трудового права. — 2011. — №7 / под ред. д–ра юрид. наук, проф. Е.Б. Хохлова. — СПб., 2012.