К.і.н. Федько А. В., к.і.н. Каліберда Ю. Ю., Федько Ю. М., Георгієва А.Л.

ДФ Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

УКРАЇНСЬКИЙ ЧЕРВОНИЙ ХРЕСТ: СПРОБА ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ (липень 1941– серпень 1942 рр.)

Міжнародний Червоний Хрест (МЧХ) – світова громадська організація, головною метою якої є запобігання та полегшення страждання людей. Міжнародний Червоний Хрест був заснований у лютому 1863 року в Швейцарії з метою надання гуманітарної допомоги військовослужбовцям та цивільному населенню під час збройних конфліктів. На сьогодні МЧХ об’єднує низку незалежних організацій: Лігу товариств Червоного Хреста (ЛТЧХ), Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧК) та національні товариства. [1].

Гуманітарний характер діяльності цієї потужної міжнародної організації найбільш повно проявився у ХХ столітті, на яке припадає дві світові війни та безліч збройних конфліктів. Досвід, набутий Міжнародним Червоним Хрестом, став юридичною основою, що закріплена в Женевських конвенціях 1949 року.

Український Червоний Хрест (УЧХ), як національна форма організації з такими самими завданнями що й Міжнародний Червоний Хрест, постав 18 квітня 1918 року з ініціативи Всеукраїнського з'їзду лікарів у Києві на базі існуючих на Україні місцевих товариств Російського Червоного Хреста [2]. До складу організаторів і членів Центрального Комітету УЧХ належали українські лікарі Є. Лукашевич (1871-1929) та Б. Матюшенко (1883-1944) [3, Т. 4, с. 1384].

Його першочерговими завданнями були: допомога біженцям та військовополоненим, турбота про інвалідів та дітей-сиріт, боротьба з голодом та епідеміями, реевакуація військовополонених тощо.

В роки Української національної революції (1918-1921) Українського Червоного Хреста діяв спільно з медичною службою Армії Української Народної Республіки, провів значну роботу із надання допомоги військовим, військовополоненим та населенню в умовах воєнного конфлікту із більшовицькою Росією.

Протягом 1921–1922 років діяльність Українського Червоного Хреста була

тісно пов’язана з міжнародними гуманітарними організаціями. Його роботою керувало Закордонне бюро УЧХ, яке очолив вже вищезгадуваний д-р Б.Матюшенко. Український Червоний Хрест тісно і успішно співпрацював з Міжнародним Комітетом Червоного Хреста в Женеві, представником якого був Є. Бачинський. Своїх представників УЧХ мав також у Відні (А. Окопенко), Белграді (Д. Дорошенко), Римі та в столицях інших країн Європи.

На території Української Народної Республіки (УНР) діяли міжнародні благодійні організації “Джойнт”, “АРА”, “Чехословацький Червоний Хрест”, “Місія Фрітьофа Нансена” та інші, які постачали медикаменти й харчі, готували їжу для пересувних їдалень тощо.

Український медичний персонал в еміграції намагався забезпечити потрібну опіку над українськими вояками, що опинилися у таборах для інтернованих у Польщі, Румунії та Чехо-Словаччині.

Більшовики остаточно ліквідували Український Червоний Хрест як організацію в 1920 році, але він ще декілька років продовжував діяти на еміграції за дорученням екзильного уряду УНР на чолі з А. Лівицьким, проте не вже мав права належати до Міжнародного Червоного Хреста.

Трагічна та відчайдушна спроба по відновленню діяльності Українського Червоного Хреста в окупованій німцями Україні була зроблена українськими лікарями в роки Другої світової війни (1941-1945).

Традиційно діяльність цієї національної медичної організації цього періоду більшість істориків розподіляють на два періоди. Перший період – липень 1941 – серпень 1942 рр. – пов'язаний виключно з заснуванням та початком роботи УЧХ як гуманітарної організації, що діяла у Львові та Києві з метою надання соціальної допомоги цивільному українському населенню та полоненим.

Другий період – 1943–1945 (вірніше 1949) рр. – тісно пов'язаний з діяльністю Українського Червоного Хреста, під назвою якого діяла підпільна «Служба здоров’я» при Українській Повстанській Армії (УПА) на чолі з Катери-

ною Зарицкою (1914-1986) [4].

Спроба організації та діяльності УЧХ у липні 1941 – серпні 1942 рр. на те-

риторії окупованої німцями України належить до недостатньо досліджених у

вітчизняній історіографії тем.

Брак архівних джерел щодо теми дослідження частково компенсується розділом «Охорона здоров’я» в Енциклопедії українознавства [5, Т. 3, с. 1155-1160], працею В. Косика [6, с,226-227] та спогадами учасників тих звитяжних подій: лікарів та працівників УЧХ Т. Воробця, Л. Івченко [7], командира «Поліської Січі» Тараса Бульби-Боровця [8] та інших.

Одним із жахливих наслідків стрімкого наступу німецьких військ вглиб території Радянського Союзу влітку 1941 року стала руйнація системи охорони здоров’я, особливо у центральних та східних районах України. Німецька окупаційна влада байдуже ставилася до проблем медичної допомоги та забезпечення українського населення, і тільки завдяки заходам місцевих лікарів, в якійсь мірі, в перші місяці війни була відновлена діяльність багатьох медичних закладів на окупованій території України.

Певну допомогу і підтримку їм надали члени похідних груп Організації Українських Націоналістів обох напрямків (ОУН-Мельника та ОУН-Бандери), які були надіслані своїм керівництвом для розбудови політичного і культурного життя на окупованих німцями українських територіях.

Вже в липні 1941 року у Львові почав діяти Український Червоний Хрест, як організація для надання допомоги й опіки над полоненими, хворими і потребуючими. Його головою спочатку став д-р Леонід Курчаба. Проте в серпні 1941 року після його арешту німцями, піст голови по черзі займали лікарі Галина Біленька-Врецьона та Тома Воробець.

Зусиллями діячів УЧХ у Львові було створено Українське санітарно-медичне об’єднання праці, а при Українському Центральному Комітеті організо-

вано Рефентуру охорони здоров’я [5, Т. 3, с. 1160].

Після взяття німцями Києва у вересні 1941 року УЧХ розпочинає свою роботу і в українській столиці. Його очолили Федір Богатирчук та Марія Ясе-ницька. При їх безпосередній підтримці почала діяти Українська лікарська палата в Києві, а при управах українських міст відкрилися медичні відділи, на чолі яких стояли місцеві лікарі [5, Т. 3, с. 1160].

Тоді ж були створені філії УЧХ в Рівному (голова – лікар Микола Корнилів-

Василів, пізніше Харитина Кононенко), Полтаві (Галина В’юн та ін.). Працівники Українського Червоного Хреста розгорнули широку харитативну діяльність - опіку над вдовами, сиротами, всіма тими, хто постраждав від більшовицького терору. Проте першим і найголовним завданням УЧХ стала допомога військовополоненим Червоної армії, які знаходилися в жахливих санітарних та побутових умовах в десятках таборах для військовополонених, зазнавали нелюдських знущань німецьких окупантів.

В цій роботі українські лікарі спирались на допомогу політично-громадського та представницького органу - Української Національної Ради, яка у липні 1941 року під патронатом митрополита А. Шептицького спочатку постала у Львові (голова К. Левицький), а пізніше - 5 жовтня 1941 року з ініціативи А. Мельника - у Києві (голова М. Величківський) [10, с. 121].

Так, роботою Українського Червоного Хреста м. Києва, до свого арешту німцями на початку 1942 року керував київський голова та член Української Національної Ради професор Володимир Багазій [4, с. 226; 2, Т. 1, с. 80].

За його безпосередньою участю було створено кооперативне товариство, яке за пальне та сировину, вимінювало у цивільного населення та німців харчі, одяг та медикаменти для потреб поранених та полонених, здійснювало широкі контакти з представниками західноукраїнської громадськості [4, с. 227].

Зусиллями київської групи була зібрана картотека на 60 тисяч радянських військовополонених-українців, які перебували у німецьких таборах. Саме цю інформацію, а також жахливі покажчики економічного стану Райхскомісаріату «Україна» активісти УЧХ намагалися передати через організацію ОУН – Мельника до відома міжнародної спільноти [4, с. 226].

Другим головним напрямком роботи Українського Червоного Хреста слід

вважати його підпільну роботу по налагодженню контактів з українським націо-нальним рухом Опору та надання його воякам медичної та санітарної допомоги, забезпечення медикаментами, а також зброєю та розвідувальною інформацією.

Найбільш успішними в цьому напрямку були дії київського філіалу УЧХ, один із членів якого – Леонід Щербатюк (Зубатий) - на початку березня 1941 року навіть став начальником штабу Української Повстанської Армії (УПА) –

«Поліська Січ» [8, с. 146].

Особливої уваги в цьому питанні заслуговує також діяльність Рівненської філії Українського Червоного Хреста. Його організаторами були колишній учасник Визвольних змагань (1917-1921 рр.) в Україні генерал Леонід Ступницький (1892-1944), лікар Микола Корнилів-Василів та керівник «Жіночої Служби України» Харитина Кононенко (1900-1943) [11, с. 191; 5, Т. 3, с. 1106].

Дуже багато теплих слів щодо діяльності заступника голови УЧХ м. Рівного Хариті Кононенко залишив на сторінках своїх мемуарів «Армія без держави» отаман Т. Бульба-Боровець. «Це був з крови і кості хоробрий, самовідданий фронтовий патріот-вояк,– згадував командир «Поліської Січ». – Ризикуючи своїм життям в запіллі ворога, вона врятувала життя сотням наших ранених вояків на партизанському фронті постійним постачанням великої кількості медикаментів та санітарних матеріалів» [8, с. 224].

Коли німці у серпні 1942 року заборонили діяльність Українського Червоного Хреста, а генерал Л. Ступницький був призначений на посаду УПА-«Північ», створеної М. Лебедем з ініціативи ОУН-Бандери, Харитя Кононенко перебрала на себе керівництво УЧХ, як підпільної установи Української Повстанської Армії, успішно виконуючи свої обов’язки до самого моменту свого арешту та страти німцями восени 1943 року.

Цілком зрозуміло, що така діяльність членів Українського Червоного Хреста не могла не викликати занепокоєння серед окупантів, які через своїх агентів пильно стежили за кожним кроком українських патріотів.

На думку Т. Бульби-Боровця причиною арешту Харитини Кононенко стала її спроба у червні 1943 року виступити посередником у переговорах між представниками німецької армії та керівництвом «Поліської Січі» щодо передачі останнім запасів зброї та боєприпасів, яку німці не могли забрати з собою з при-

чини cвого відступу з території України. Довідавшись про ці дії, гестапо зааре-

штувало українську патріотку і, після тортур стратило її 15 жовтня 1943 року у Рівному [8, с. 223; 9, с. 65].

1 серпня 1942 року німецькі окупанти в процесі переслідування україн-

ських національних організацій офіційно ліквідували (заборонили) УЧХ. З того

часу його функції перебрав на території Генерального Губернаторства відділ суспільної опіки при Українському Центральному Комітеті (УЦК). Почали створювати «добровільні відділи» при магістратах, які виконували функції Червоного Хреста. Колишні активісти Українського Червоного Хреста, не дивлячись на заборони, арешти і переслідування нацистами, відкривали шпиталі для полонених, курси медичних сестер, надавали медичну допомогу населенню, проводили роботу з розшуку і звільнення полонених, допомоги інвалідам та тим, кого репресували більшовики.

Так, лікарі С. Дорошенко та І. Малінін у травні-жовтні 1943 року допомагали міжнародній комісії, створеної з ініціативи німців, в ексгумації трупів жертв сталінських репресій 1937-1938 рр. у Вінниці [12, с. 37].

Колишні керівники УЧХ у 1944-45 рр. намагалися своїми зусиллями скласти картотеку української молоді, яка за наказом німецького уряду була залучена до підрозділів протиповітряної оборони військових та промислових об’єктів Генерал Губернаторства з метою, щоб поставити питання перед союзниками щодо вирішення їх подальшої долі після закінчення війни [13, с. 175]. Разом з Українським Допомоговим Комітетом опікували українських остарбайтерів на всій території Третього рейху. Після закінчення Другої світової війни Український Червоний Хрест відновив свою роботу в еміграції.

Література:

1. Энциклопедия на VIP.KM.Ru.

2.http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%A5%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%82

3. Енциклопедія Українознавства. Словникова частина: У 10-ти т. / Гол. ред. проф. д-р В. Кубійович. – Париж – Нью-Йорк: Наукове т-во ім. Шевченка, 1955 – 1984. – 4015 с.

4. Див.: Онишко Л. Організація та діяльність підпільного Українського

Червоного Хреста на західноукраїнських землях у 1943-1945 роках // Визволь-

ний шлях. – Київ, 2004. - Кн.3. – С.54-64. Онишко Л. В. Катерина Зарицька в

українському національно - визвольному русі (30-і–40-і рр. ХХ ст.). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. Львів – 2006. – 19 с.; Ріпецький М., Гук-Скала Б. Лікарі і медичний персонал на службі в УПА // Матеріали до історії української медицини. Том ІІ. Чикаго, 1988. – С.102-116.; Український Червоний Хрест в роках 1941-1950 (нариси, статті, спомини) // Літопис Української Повстанської армії. Том 32. Медична опіка в УПА. Книга 2. - Торонто-Львів, - 2001.- С.29-94. та ін.

5. Енциклопедія Українознавства. Загальна частина: У 3-х т. Перевидання в Україні / Гол. ред. проф. д-р В. Кубійович і проф. д-р В. Кузеля. – Мюнхен – Нью-Йорк: Наукове Т-во ім. Шевченка, 1949. – 1230 с.: Т. 1- Київ, 1994 – 440 с.: Т. 2. – Київ, 1995 – С. 369 – 800; Т. 3.- Київ, 1995. – С. 801-1230.

6. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк – Львів, 1993. – 659 с.

7. Див.: Воробець Тома. Український Червоний Хрест (Нарис діяльності за Другої світової війни) // Матеріали до історії української медицини. Том ІІ. Чикаго, 1988. - С. 117-132.4. Івченко Людмила. Український Червоний Хрест у Києві // Там само. - С.132-151.

8. Бульба-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади. – Київ-Торонто-Нью-Йорк: Фундація імені О. Ольжича. Фундація ім. С. Петлюри. - 270 с.

9. Українські жінки у визвольній боротьбі (19401950). – Бібліографічний довідник / Упорядник Мудра Н.. Вип. 1. – Львів: Світ, 2004. – 192 с.

10. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України – Львів: Вид-во Наукового товариства імені. Шевченка у Львові, 1992. – 230 с.

11. Литвин М.Р., Науменко К.Є. Збройні сили України першої половини ХХ ст. Генерали і адмірали / Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. – Львів; Харків: «Видавництво Сага», 2007. – 244 с.

12. Вінниця: Злочин без кари. Документи, свідчення. – Київ: Вид-во «Воскресіння», 1994. – 333 с.

13. Зелений З. Українське юнацтво в вирі Другої світової війни. – Торонто, 1965. – 280 с.