Ткаченко В.В.
Професор
Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова
Історія /
Вітчизняна історія
Становлення історичної науки
у перші пожовтневі роки відбувалося за умов гострої ідейно-політичної боротьби,
що значною мірою зумовило суперечливий
характер цього процесу. З одного боку, саме тоді в Україні закладаються правові
принципи збереження і використання пам’яток історії і культури, розвивається
державна система їх охорони, створюються нові науково-дослідні осередки,
провідне місце серед яких належало комітетам охорони пам’яток мистецтва і
старовини, музеям та архівам. Декрет Ради Народних Комісарів України від 1
жовтня 1919 р. «Про передання історичних та мистецьких цінностей у відання
Народного Комісаріату освіти» сприяв централізації справи охорони
історико-культурних пам’яток в Україні та перетворенню Народного Комісаріату
освіти у своєрідного монополіста в галузі історичних досліджень. Це дозволило
досить швидкими темпами розпочати державну реєстрацію і класифікацію нерухомих
пам’яток, їхнє наукове вивчення та створити низку історико-культурних і
природничих заповідників.
З іншого боку,
успадкування і використання пам’яток минулих епох здійснювалося радянською
державою, виходячи з ленінської настанови про дві культури в кожній
національній культурі, що призводило до значних втрат історичних та художніх
цінностей, які були наповнені загальнолюдським змістом, а не підпорядковані
завданням класової боротьби пролетаріату. Випадки ж вандалізму на місцях
намагаються виправдати наступом соціалізму [1, с.4, 7].
Природно, що саме у
цей час особливо гостро постало питання про охорону пам’яток культури. Разом з
тим охоронні заходи не набули комплексного й планомірного характеру, не завжди
мали належну підтримку з боку як місцевих, так і центральних органів влади.
Значна частина пам’яток залишилася поза охороною, що призвело до їхньої
загибелі, а історичні дослідження були згорнуті [2, с.116].
Втім, незважаючи на
ці недоліки, досвід наукової діяльності державних установ на початку 20-х рр. заслуговує ретельного вивчення.
Вже на початку 1919
р. виникла нагальна потреба у створенні спеціального органу, який керував би
роботою по збереженню культурних цінностей у загальноукраїнському масштабі. Ця
функція була покладена на Всеукраїнський комітет охорони пам’яток мистецтва і
старовини (ВУКОПМіС), створений у лютому 1919 р. у Харкові при Народному
комісаріаті освіти України [3, с.124].
Керівництво
структурними підрозділами ВУКОПМіСу було доручене провідним науковцям. Так, Ф.І. Шміт
очолив музейну секцію, С.А. Таранушенко – архітектурну, В.А. Барвинський
– архівно-бібліотечну, О.С. Федоровський – археологічну. Невдовзі
кількісний склад комітету, першим головою якого було обрано художника М.Е. Дадикіна,
збільшився до 12 осіб. У другій половині лютого Рада мистецтв затвердила
Положення про ВУКОПМіС та його місцеві органи і надала комітету повноваження
самостійного відділу Народного комісаріату освіти. Тоді ж ВУКОПМіС одержав 180
тис. крб. для проведення першочергових охоронних заходів [4, с.264]. Невдовзі після
цього комітет переїхав до Києва і фактично став координаційним центром
досліджень історико-культурної спадщини України у 1919-1921 рр.
У Положенні про
ВУКОПМіС зазначалося, що він «ставить своєю метою реєстрацію, охорону,
збирання, вивчення й популяризацію усіх тих творів майстерності, які найбільш
показові для свого часу і можуть слугувати свого роду документами з історії
побуту і творчості, як то археологічні, архітектурні і монументальні пам’ятки,
музейні збірки, архіви і бібліотеки, твори фольклору» [5, арк.10].
Зокрема,
передбачалося взяти на облік археологічні пам’ятки, організувати невідкладні
рятувальні розкопки, систематичне обстеження старожитностей за перспективним
планом, створення археологічних мап.
На місцях
дослідження пам’яток мали здійснювати губернські та повітові комітети охорони
пам’яток, навколо яких гуртувалися аматори старовини та професійні історики й
мистецтвознавці. З метою розширення кола фахівців при ВУКОПМіСі деякий час
діяла школа реєстраторів пам’яток, а окремі місцеві комітети утворили
короткотермінові курси підготовки дослідників та охоронців пам’яток. Аналогічні
завдання вирішували і лекторії, які було організовано у робітничих клубах [6,
с.173]. За короткий час по всій Україні була розгорнута мережа місцевих
КОПМіСів.
На жаль, напередодні
денікінської окупації значно скоротилися асигнування на проведення охоронних
заходів, а невдовзі ВУКОПМіС взагалі припинив свою роботу. Влітку 1920 р. у
Харкові його робота була відновлена під головуванням Ф.І. Шміта, а
керівниками секцій працювали С.А. Таранушенко, О.С. Федоровський,
М.Ф. Сумцов та ін. Згодом до складу комітету обрали також Д.І. Багалія
та В.П. Бузескула [7, с.272].
Однак цього разу
ВУКОПМіС не став центром організації охорони і вивчення культурних цінностей в
Україні. Його робота велася мляво, без зв’язку з місцевими комітетами, які не
одержували ніякої допомоги. Різке скорочення асигнувань на охорону пам’яток з
боку місцевих рад у зв’язку з післявоєнною розрухою призвело до практичного
припинення діяльності більшості губернських і повітових КОПМіСів. З турботою
помічаючи паростки «загальної байдужості» до пам’яток мистецтва й старовини,
Ф.І. Шміт самокритично визнавав, що ВУКОПМіС не спромігся налагодити своєї
роботи [8, арк.2].
До того ж 1921 р. ця
установа зазнала значних структурних змін. Так, у квітні Народний комісаріат
освіти на основі постанови Ради Народних комісарів України від 20 квітня 1920
р. про охорону архівів ухвалив рішення про виділення зі складу комітету
Головного архівного управління, створеного на базі архівної секції ВУКОПМіСу.
Решту підрозділів було реорганізовано у Головне управління у справах музеїв та
охорони пам’яток мистецтва, старовини й природи (Головмузей) при Народному
комісаріаті освіти України. 24 серпня 1921 р. набрало чинності положення
про Головмузей, згідно з яким він фактично успадкував структуру та функції
ВУКОПМіСу. Але вже у листопаді 1921 р. його штат був скорочений до 15 співробітників,
а 20 грудня він був переданий у відання Головполітпросвіти при Народному
комісаріаті освіти України і припинив своє існування як самостійний орган.
Одночасно з цим
охорону пам’яток на місцях було покладено на завідуючих
екскурсійно-виставочними музейними частинами губернських відділів та
працівників музеїв [9, арк.52-59]. Особливу увагу передбачалося приділяти
історико-культурним пам’яткам, придатним для екскурсійної та музейної роботи.
Фактично після ліквідації КОПМіСів музеї стали головними осередками роботи по
охороні та збереженню історико-культурної спадщини і розвитку історичних
досліджень на місцях. Поряд з цим досить широко практикувалося утворення спеціалізованих
тимчасових комісій безпосередньо при губвиконкомах та повітвиконкомах рад. У 1927
р. було створено інститут крайових інспекторів по охороні пам’яток історії та
культури.
Ще
одним напрямком діяльності КОПМіСів було здійснення археологічних розвідок та
розкопок. Спеціальне розпорядження ВУКОПМіСу забороняло розорювати рештки
старовинних укріплень, курганів та могильників.
Було
також зроблено перші кроки у пропаганді пам’яток історії, їх використанні у
культурно-масовій роботі. Для цього виготовлялися засоби наочної агітації,
читалися лекції, поширювалися серед населення плакати, присвячені охороні пам’яток,
проводилися екскурсії для робітників, службовців, учнів і червоноармійців [10,
арк. 26].
На
засіданнях губКОПМіСів заслуховувалися також наукові доповіді та реферати,
насамперед, з історії відповідного краю. Співробітники КОПМіСів виступали серед
населення з лекціями на історико-краєзнавчу тематику, влаштовували спеціальні
виставки.
Помітне
місце у діяльності КОПМіСів належало етнографічним студіям та експедиціям, під
час яких записувались зразки народних говірок та твори фольклору, поширювалися спеціальні відозви й інструкції
щодо збирання пам’яток фольклору [11, арк.2-20; 12].
Таким
чином, КОПМіСи відіграли важливу роль у збереженні історико-культурної спадщини
під час громадянської війни, стимулювали зародження нових форм організації
історичних досліджень в Україні та заклали надійні підвалини для музейного і
архівного будівництва 20-30 рр. [13, с.109-112].
Джерела та література
1. Акуленко В.І. Злочин проти пам’яті: Про нищення
культурних цінностей на Україні (1927-1941рр.). – К., 1991.
2. Ткаченко В.В. Охорона пам’яток церковної старовини на
Чернігівщині у 20-ті роки // 1000 років Чернігівській єпархії: Тези доповідей
церковно-історичної конференції (Чернігів, 23-24 вересня 1992 р.). – Чернігів,
1992.
3. Кот С.І. З історії охорони пам’яток на Чернігівщині
(1917-1927 рр.) // Український історичний журнал. – 1986. – №9.
4. Кот С.И. Первый на Украине (К образованию Всеукраинского
комитета охраны памятников искусств и старины) // Историческое краеведение в
СССР: Вопросы теории и практики. – К, 1991.
5. Центральний державний архів вищих органів влади та
управління України (далі– ЦДАВО). – Ф.166. – Оп.1. – Спр.680.
6.
Історичне
краєзнавство в Українській РСР. – К., 1989.
7.
Кот С.И. Первый на
Украине (К образованию Всеукраинского комитета охраны памятников искусств и
старины) // Историческое краеведение в СССР: Вопросы теории и практики. – К,
1991.
8.
ЦДАВО. – Ф.14. –
Оп.1. – Спр.4.
9.
ЦДАВО. – Ф.14. –
Оп.1. – Спр.3.
10. Державний архів Чернігівської області (далі – ДАЧО). – Ф.Р
– 593. – Оп.1. – Спр.52.
11. ДАЧО. – Ф.Р – 593. – Оп.1. – Спр.55.
12. Знамя Советов (Чернигов). – 1920. – 28 января.
13. Цвейбель Д.С. З історії вивчення і охорони археологічних
пам’яток на Україні в перші десятиріччя Радянської влади // Український
історичний журнал. – 1971. – №12.