Судейко М.А.

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Адвокатура за часів радянського періоду

Адвокатов нужно брать ежовыми рукавицами, ставить в осадное положение. Ибо эта интеллигентская сволочь часто паскудничает… В.И.Ленин

Адвокатура у своєму розвитку пройшла тернистий шлях. Після Жовтневої революції 1917 року в Росії, незважаючи на збереження Центральною Радою України інституту присяжних та приватних повірених, радянською владою згідно з Тимчасовим положення про народні суди та революційні трибунали 1919 року, адвокатуру в Україні було ліквідовано. На заміну цим органам передбачалося створення колегій правозаступників. Але функції присяжних та приватних повірених – кваліфікованих правозахисників доручалося виконувати будь-якому громадянинові у віці старше 18 років. Лише в жовтні 1922 року у зв’язку з запровадженням радянською владою нової економічної політики та з відродженням в Україні певних приватних правовідносин, які об’єктивно вимагали від радянської влади забезпечення певною мірою приватних прав та інтересів суб’єктів цих правовідносин, знов було здійснено відновлення інституту адвокатури. Так, 2 жовтня 1922 року ЦВК України затвердив Положення про адвокатуру УРСР, відповідно до якого були створені губернські колегії захисників у кримінальних і цивільних справах з певними правами на самоврядування. В цей час осіб, які виконували функції захисників, називали оборонцями. Ними могли бути особи, не менш як з 2-річним стажем роботи в органах радянської юстиції, а ступінь підготовки до цієї роботи в таких осіб перевірявся самим Нарком’юстом. Проте, вже до 1930 року з боку державної влади було значно посилено керівництво цим правозахисним інститутом. Був примусово здійснений перехід лише до колективної організації їх праці в юридичних консультаціях і ліквідована робота приватних кабінетів. Такий порядок практично не був змінений і з прийняттям 16 серпня 1939 року РНК СРСР „Положення про адвокатуру”, за яким функції колегій „захисників”, перейшли до утворених колегій адвокатів, які здійснювали правозахисну діяльність під пильним оком державної влади в особі народного комісаріату юстиції. З цього часу саме Нарком’юст здійснював загальне керівництво роботою колегій адвокатів, відповідав за організацією їх діяльності при введеному винятковому порядку судочинства. У справах про терористичні акти за Постановою ЦВК СРСР від 01.12.1934 р. усувалася участь адвоката у суді та вводилась особлива нарада, яка „вирішувала долю” обвинувачених без участі адвоката. В цей час суди обґрунтовували вироки лише на зізнавальних показаннях підсудних, отриманих від них під страшенними тортурами. Тому роль адвоката в кримінальному процесі за викладених обставин була простою бутафорією, від якої практично ніколи нічого не залежало. За тих часів адвокати-захисники інколи ставали в політичних судових процесах обвинувачами. Як наслідок, цей період увійшов в історію нашої держави як період політичних репресій відносно великої кількості невинуватих у скоєні інкримінованих ним злочинів людей та масового порушення основних прав та свобод громадян України.

 Лише з прийняттям в грудні 1958 року законодавства про судоустрій, основ кримінального та цивільного законодавства СРСР і союзних республік, в 1960 році – ККУ та КПК, а в 1963 році – ЦКУ та ЦПК було досягнуто істотних змін у правовому регулюванні інституту адвокатури в Україні.

У 1977 році ВР УРСР була прийнята нова Конституція УРСР, за якою кожна з гілок державної влади мала окремий Розділ в Конституції УРСР, яким закріплялися їх повноваження. У свою чергу адвокатура свого розділу в Конституції не мала. Але як правозахисний інститут вона входила до Розділу „Правосуддя”, де її правовий статус був визначений ст. 159 Конституції УРСР, за якою надання правової допомоги в український державі покладалося лише на колегії адвокатів. Це зумовило прийняття нового Положення про адвокатуру УРСР, яке проголошувало гарантію здійснення адвокатами професійних прав та розширення прав на самоврядування. Проте здійснення цих прав залишалося під опікою державної виконавчої влади в особі Міністерства юстиції УРСР, а також партійних органів Комуністичної партії УРСР.

За існуючою в той час ідеологією закони та інші нормативні документи, що приймалися законодавчою, виконавчою та судовою гілками державної влади продовжували надавати пріоритет інтересам держави над інтересами особи. Тому об’єктивно діяльність адвокатури в Україні щодо захисту приватних інтересів громадян та юридичних осіб в цей період все-таки залишалася обмеженою. Особливо це впадає в око на прикладі забезпечення державною владою прав осіб (крім неповнолітніх та осіб, що мають вади) на захист від обвинувачення, коли за чинним в той час КПК України, в порушенні прав та інтересів людини, аж до прийняття Закону України № 3780 від 23.12.1993 року, за яким були внесені зміни до окремих статей КПК України з питань забезпечення права на захист підозрюваного, обвинуваченого і підсудного, захисник допускався до участі в справі лише з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення попереднього слідства та надання йому усіх матеріалів слідства для ознайомлення.

Таким чином, можемо зробити висновок, що історія взаємних відносин адвокатури та радянської влади до отримання Україною незалежності свідчить, що намаганням гілок державної влади було зробити його бутафорією захисту, „одержавити” цей правозахисний інститут та зацікавити діяти з пріоритетом державній владі. Однак за радянських часів адвокатура України, завдяки формуванню колегій адвокатів по територіальному принципу на основі адвокатського самоврядування та можливості впливати на підбір з резерву кандидатів на професію адвоката, що у своїй більшості унеможливлювало прийняття до лав адвокатів „випадкових” людей, виборола належне їй місце в правовій системі та суспільстві радянської України та досягла якісного професійного досвіду правозахисної роботи та високого авторитету в суспільстві.