Зелінський І.Л.

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого,

факультет підготовки кадрів для МВС України

ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ СУБ’ЄКТА ЛЕГАЛІЗАЦІЇ (ВІДМИВАННЯ) ДОХОДІВ, ОДЕРЖАНИХ ЗЛОЧИННИМ ШЛЯХОМ

Однією з обов’язкових ознак будь-якого складу злочину являється його суб’єкт. Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність [1].

На сьогоднішній день досить суперечливим залишається питання про зміст та ознаки суб’єкта легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом. Між тим, наведене питання має важливе практичне значення, оскільки саме воно обумовлює законність та обґрунтованість притягнення особи до кримінальної відповідальності, правильну кваліфікацію вчиненого діяння.

Аналіз літератури з цього питання свідчить, що у науці кримінального права точки зору на суб’єкт легалізації зводяться до двох різних позицій:

1) суб’єктом легалізації може бути будь-яка особа;

2) таким суб’єктом може бути особа, яка лише легалізує майно, одержане злочинним шляхом, а виконавець предикатного злочину відповідає за злочин (злочини), спрямовані на заволодіння майном.

Так, Бондарєва М.В. зазначає, що особи, які здобули кошти чи майно внаслідок вчинення злочину, можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності лише за злочини, спрямовані на заволодіння таким майном [2, с. 13]. Таким же чином вирішує дане питання і російський юрист Жалінський А. Він вказує, що настання відповідальності за легалізацію передбачає скоєння іншою особою первинного діяння. «Інша особа», на думку вченого відповідає лише за первинний злочин і не несе кримінальної відповідальності за легалізацію [3, с. 397]. Волобуєв А. вважає, що суб’єктом легалізації злочинно отриманих коштів повинен визнаватися не той, хто вчинив предикатний злочин (для його покарання достатньо санкції відповідної статті), а особи, які допомагали приховувати викрадені кошти, свідомо порушуючи встановлені правила проведення фінансових та інших операцій з майном [4, с. 54]. На думку Козіної А.А. та Літвінова О.В. суб’єктом легалізації злочинних прибутків можуть бути тільки особи, які брали участь у самому механізмі легалізації «брудних» коштів (посадові особи банків і небанківських установ, інших фінансових і нефінансових установ, страхових компаній, комерційних організацій) та їх співучасники. Особи, які отримали прибутки внаслідок вчинення будь-якого злочину і потім їх легалізували, чи намагались це зробити, на погляд Козіної А.А. та Літвінова О.В., не можуть бути суб’єктом цього злочину, оскільки їх злочинний намір спрямований саме на отримання злочинних прибутків, а їх подальша легалізація є способом використання чи приховування таких прибутків, що входить у предмет доказування первинного злочину [5, с. 154]. Наведеної точки зору дотримується і Дудоров О.О. [6, с. 544]. Обґрунтовуючи таку позицію, названі правники зазначають: виконавець предикатного злочину, одержавши в результаті його вчинення кошти або майно, не може нести кримінальної відповідальності за легалізацію, оскільки в даному разі він відповідає двічі за одне діяння.

Між тим Яні П.С. [7, с. 115], Нікуліна В.А. [8, с. 81-82], Лопашенко Н.А. [9, с. 150] та інші вважають, що суб’єктом легалізації може виступати будь-яка особа, яка брала участь у фінансовій операції чи угоді з майном, здобутим злочинним шляхом, у тому числі і та, котра безпосередньо одержувала таке майно, тобто виконавець предикатного злочину.

Певний інтерес щодо аналізу питання про суб’єкт легалізації становить позиція Перепелиці А.І., який пропонує виконавців предикатних злочинів вважати суб’єктами лише виділеного у окрему статтю відмивання, пов’язаного з проведенням експортно-імпортних операцій [10, с. 147-150].

Чаричанський О. вважає, що дискусія щодо суб’єкта легалізації виникла через неоднозначне тлумачення правниками положень Страсбурзької конвенції 1990 р. «Про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом» [11], яка не вимагає, а лише пропонує не застосовувати до осіб, що вчинили предикатні злочини, норм про легалізацію. Проте на думку вищевказаного вченого звуження кола суб’єктів легалізації за рахунок виключення з нього осіб, що вчинили предикатний злочин, не допустиме [12, с. 55]. Швидше за все така ситуація обумовлюється тим, що в науці кримінального права традиційно вважається: у певних випадках особа не несе відповідальності за розпорядження майном, здобутим злочинним шляхом, (наприклад, при розпорядженні майном, одержаним у результаті вчинення крадіжки, особа, що її скоїла не несе відповідальності за ст. 198 КК України).

Однак уявляється, такий принцип стосується тільки злочинів проти власності, а до злочинів у сфері господарської діяльності жодного відношення не має. При легалізації особа має на меті не просто розпорядження майном (продаж, обмін на інші предмети, оплата боргу тощо), а бажає надати правомірний вигляд володінню, користуванню чи розпорядженню таким майном, створити у сторонніх осіб ілюзію про його правомірне походження.

При чому, як свідчить практика, процес легалізації супроводжується укладанням фіктивних угод, створенням або використанням фірм-«одноденок», підробкою документів тощо, що не може не завдати шкоди суспільним відносинам у сфері господарської діяльності. Як слушно відзначає Нікуліна В.А., процедура легалізації у будь-якому випадку є самостійним складом злочину, а особа, винна у здобутті предмета, підлягає кримінальній відповідальності за сукупністю злочинів [13, с. 82].

Потрібно також враховувати і те, що суспільно небезпечна шкода безпосередньому об’єкту злочину завдається одним лише використанням предмета у сфері господарської діяльності (вчиненням угоди, фінансової операції тощо), оскільки відбувається порушення суспільних відносин, що складаються з приводу заборони використання у цій сфері грошей та майна, здобутих злочинним шляхом. Тобто злочин, передбачений ст. 209 КК України, завдає шкоду об’єкту незалежно від того, був він вчинений особою, яка безпосередньо скоїла предикатний злочин, чи ні. Викладене не суперечить Страсбурзькій конвенції 1990 р., що у пп. 6 п. 2 ст. 6 встановлює, що держави, які підписали Конвенцію, на власний розсуд можуть або встановлювати кримінальну відповідальність для осіб, котрі вчинили первинний злочин, а потім здійснили заходи з надання правомірного вигляду походженню здобутих доходів, або не передбачати відповідальності за легалізацію доходів для них. Тому, на думку Чаричанського О., суб’єктом легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, слід визнавати будь-яку особу: як ту, що сама вчинила злочин, що передував легалізації (виконавець предикатного злочину), так і ту, яка лише легалізує кошти та майно і не була виконавцем предикатного злочину.

Обґрунтовуючи висловлену позицію, Чаричанський О. зазначає, що особи, які не виконують об’єктивну сторону легалізації, але умисно сприяють їй шляхом дії або бездіяльності, можуть притягуватися до відповідальності як пособники (ч. 5 ст. 27 КК України), зокрема це може стосуватися працівників різних фінансових установ, банків тощо [12, с. 56].

В свою чергу, Пленум Верховного Суду України у Постанові «Про практику застосування законодавства про кримінальну відповідальність за легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом» [14] роз’яснив, що суб’єктом злочину, склад якого передбачено в ст. 209 КК України, може бути фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку, а стосовно вчинення тих чи інших правочинів, ще й набула повної дієздатності у випадках та порядку, передбачених законом, і не була обмежена у дієздатності або не позбавлена її судом.

Суб’єктом злочину при його вчиненні у формі будь-якої з дій, визначених ч. 1 ст. 209 КК України, може бути лише особа, котра не вчиняла предикатного діяння, за умови, що вона усвідомлювала факт одержання коштів або майна іншими особами злочинним шляхом. Особа, яка вчинила таке діяння, відповідає лише за вчинення фінансової операції з коштами або іншим майном чи укладення щодо них угоди, а також за вчинення дій, спрямованих на приховання чи маскування незаконного походження таких коштів або іншого майна чи володіння ними, прав на них, джерела їх походження, місцезнаходження, переміщення, а за використання таких коштів або майна – лише у разі, коли воно полягало у вчиненні фінансової операції чи укладенні угоди.

Дії особи, яка не є суб’єктом первинного фінансового моніторингу відповідно до ст. 4 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» [15], що полягають у збуті майна, одержаного внаслідок вчинення злочину (наприклад, крадіжки) іншими особами, не утворюють складу легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, якщо такому майну не надається вигляд правомірно здобутого. Залежно від конкретних обставин справи зазначені дії містять або ознаки крадіжки (у формі пособництва), або склад злочину, передбачений ст. 198 КК України.

На моє переконання, для встановлення суб’єкта легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, необхідно враховувати специфіку даного складу злочину, а саме те, що зазначений злочин скоюється внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів (предикатного діяння).

Таким чином, за вчинення злочину, передбаченого ст. 209 КК України, кримінальній відповідальності підлягає фізична осудна особа, котра досягла 16-річного віку і котра безпосередньо вчинила будь-яке діяння, передбачене ч. 1 ст. 209 КК України. Особа, котра вчинила предикатне діяння, і внаслідок цього заволоділа коштами чи майном, підлягає кримінальній відповідальності за відповідною статтею (частиною статті) КК України (наприклад, як за злочин проти власності). При цьому суб’єктом легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, така особа не являється. Проте у випадку, коли одна і та сама особа вчинила і предикатний злочин, і злочин, передбачений ст. 209 КК України, вона підлягає кримінальній відповідальності за сукупність злочинів.

Література:

1. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, № 25-26, ст. 131.

2. Бондарєва М.В. Кримінально-правові аспекти відповідальності за легалізацію грошових коштів та іншого майна, здобутого злочинним шляхом: Автореф. канд. юрид. наук. – К.: 2000.

3. Комментарий к Уголовному кодексу РФ / Под ред. Ю.И. Скуратова, В.И. Лебедева. – М., 1996. – с. 397

4. Волобуєв А. Протидія легалізації майна, здобутого злочинним шляхом: проблеми та шляхи їх вирішення // Вісник прокуратури № 1 (19), – 128 с.

5. Козіна А.А., Літвінов О.В. Деякі проблеми застосування статті 209 «Легалізація (відмивання) грошових коштів, здобутих злочинним шляхом» // Новий Кримінальний кодекс України : Питання застосування і вивчення: Матер. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Харків) 25-26 жовтня 2001 р., 2002, – 272 с.

6. Дудоров О.О. Злочини у сфері господарської діяльності: кримінально-правова характеристика. – К., 2003. – с. 544.

7. Яни П.С. Уголовная ответственность за легализацию имущества, приобретенного преступным путем // Право и экономика. – 1998. - № 1. – с. 115.

8. Никулина В.А. Отмывание «грязных» денег. Уголовно-правовая характеристика и проблемы соучастия. – М., 2001. – с. 81-82.

9. Лопашенко Н.А. Вопросы квалификации преступлений в сфере экономической деятельности. – Саратов, 1997. – с. 150.

10. Перепелица А.И. Уголовно-правовые вопросы борьбы с отмыванием денежных средств или иного имущества, добытых преступным путем // Новий Кримінальний кодекс України: питання застосування і вивчення; Мат. Міжнар. наук.-практ. конф. – Харків, 25-26 жовтня 2001 р. / Ред. кол.: В.В. Сташис та ін. – К. – Х., 2002. – с. 147-150.

11. Конвенция об отмывании, поиске, аресте и конфискации средств, полученных преступным путем // Международное уголовное право. – М. ИНФРА-М, - 1997. – 309 с.

12. Чаричанський О. Суб’єкт легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом // Право України. – 2003. - № 11. – 178 с.

13. Никулина В.А. Отмывание «грязных» денег. Уголовно-правовая характеристика и проблемы соучастия. – М., 2001. – с. 81-82.

14. Про практику застосування законодавства про кримінальну відповідальність за легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 15.04.2005 р.

15. Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом: Закон України № 249-I від 28 листопада 2002 року // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, № 1, ст. 2