История / 1. Отечественная История

Студентка історичного факультету, спеціальності «Історія»

Ярликова А. А.

Донецький національний університет, Україна

Соціальний аспект історії України: дитяча безпритульність в 20-і рр. ХХ ст.

Організм держави тотожній організму людини. Коли у внутрішньому середовищі з’являються якісь проблеми, то в процесах життєдіяльності трапляться збої. Організму важко пристосовуватися до зовнішнього середовища і, як наслідок, наступає процес розпаду. Це природний добір. Неможливо інтегрувати в світове суспільство коли в країні нестабільна ситуація, й особливо, якщо проблеми торкаються соціальної сфери.

Актуальність історичного вивчення дитячої безпритульності зумовлена такими потребами сучасності, як недопускання появи причин безпритульності, розробка нових методів усунення дитячої безоглядності за допомогою мережі спецустанов тощо.

Різні аспекти питання безпритульності розглядалися в психологічних та соціально-педагогічних роботах таких класиків педагогіки як А.С.Макаренко, В.Н.Сороки-Росинського, П.П.Блонського, В.Рубінштейна, тощо. Серед сучасної історіографії велике значення для авторського дослідження мали роботи таких науковців як: В. Є. Виноградова-Бондаренко, О. Ю. Ільченко, А. Г. Зінченко, М. В. Басов, Ф. А. Мусатова, В. В. Липинський, М. М. Кузьменко, Л. Б. Лихачова, Н. Б. Шуст та ін.

Авжеж, для того, щоб розглядати питання дитячої безпритульності, потрібно визначити основні поняття та терміни, які є базовими для цієї наукової роботи. Поняття «дитячої безпритульності» є частиною більш широкого поняття «безоглядність», що в свою чергу входить до найширшого поняття «діти вулиці».

За визначенням ЮНІСЕФ, «діти вулиці» – це неповнолітні, для яких вулиця (в широкому розумінні слова, що містить і незайняте житло, і незаселені землі тощо) стала постійним місцем перебування [1, С. 268]. Під дитячою безоглядністю розуміють послаблення піклування за неповнолітніми з боку батьків, або осіб, що їх заміняють [2, С. 274]. Щодо «безпритульності», то це поняття найбільш тотожне поняттю «мережа дитячих будинків», тому що в дитячих спецустановах більшість складали саме безпритульні. У зв’язку із перевантаженням дитячих будинків безоглядних дітей намагалися повертати в сім’ї, до родичів, сусідів тощо.

Бачимо, що безпритульних можна поділити на дві великі групи:

1) діти, які втратили батьків чи опікунів або зв'язок з ними і внаслідок цього опинилися на вулиці;

2) бездоглядні діти, які мають батьків або знаходяться під опікою, але не мають повного матеріального забезпечення, належних умов виховання і внаслідок цього більшу частину дня знаходяться на вулиці.

На дитячу безпритульність як масове соціальне явище почали звертати увагу тільки з початком першої світової війни. Через війну та голод діти-сироти перетворювалися на безпритульників [3, С. 113].

Зростаюча безпритульність та правопорушення неповнолітніх під час першої світової війни змусили державні установи окремих країн усвідомити необхідність взяти охорону дитинства в свої руки, зробити її державним обов'язком. В провідних країнах світу, у тому числі і в царській Росії, складовою частиною якої була і Україна, законодавчі органи розпочали обговорювати законопроекти з охорони дитинства, в яких вперше визначились категорії нужденного дитинства та форми надання їм допомоги [4, С. 14].

Не маючи допомоги від дорослих, для того, щоб виживати, самотні діти намагаються заробляти на життя різними способами. Безпритульні мали свої специфічні професії: мандрівники, жебраки-«понтовщики», «стимулятори», «артисти» та інших [5, С. 7].

Щоб вижити більша частина бездомних дітей розпочинає займатися незаконною діяльністю і такий образ життя настільки вживається в їх свідомість, що стає звичайною повсякденністю. З’являються такі «дитячі» професії як карманники, чемоданщики, скокарі-зломщики, утримувачі притонів, продавці наркотиків, правопорушники-професіонали(віконники, нальотчики, грабіжники) тощо.

Бачимо, що форми виявлення дитячої безпритульності були різні: жебрацтво, бродяжництво, проституція, правопорушення. Але усі вони неминуче призводили безпритульного до зіткнення з суспільством.

У дитячі будинки безпритульні потрапляли різними шляхами:

1) через населення: приводили дітей своїх сусідів, а іноді й рідних дітей через неспроможність забезпечити їм нормальні життєві умови;

2) через пункти міліції, розподільні пункти: загони ВЧК виловлювали неповнолітніх на вулицях, відводили в пункти міліції, звідти в розподільні пункти, де діти чекали рішення щодо переведення до дитячих будинків.

3) через переведення з одного дитячого будинку в інший.

Наприкінці 20-х рр. боротьба з безпритульністю дітей набула відносно організованого характеру. Більшість безпритульних дітей та підлітків перебували у дитячих закладах, на вулиці залишались лише найзапекліші безпритульні. Формується розгалужена система дитячих будинків. Найбільшого розвитку набувають: дитячі містечка, трудові колонії та комуни, трудові будинки, виробничі артілі підлітків. Серед форм випуску вихованців з’являються направлення на виробництво, у сільське господарство, у заклади професійної освіти, технікуми, на робітфаки.

Хоча розвиток соціального захисту безпритульників не можна заперечити, однак на тому етапі існувало безліч методологічних недоробок, реформування соцзахисту проходило половинчасто і стихійно. Незадовільна робота у цих закладах, матеріальна незабезпеченість, неорганізованість, відсутність індивідуального підходу до кожної дитини призводили до масових втеч.

Проаналізувавши і систематизувавши потрібну для дослідження інформацію, автор дійшов висновку, що до 20-х рр. ХХ ст. питанням дитячої безпритульності серйозно не займалися. Саме в 20-і рр. ХХ ст. дитяча безпритульність вперше за всю історію України набула настільки страшних масштабів, що стала значною перепоною в розбудові «нової держави». «Дитяче питання» стало занадто гостро (особливо сильно державу хвилювало значне посилення кримінальної діяльності малих правопорушників) і його потрібно було вирішувати.

Протягом 20 - х рр. ХХ ст. відбувається становлення і подальша еволюція системи соціального захисту безпритульних дітей. Починають з'являтися дитячі будинки відкритого типу, лікувально-виховні організації, дитячі трудові колонії; для знедолених дітей стає можливим отримувати середню і технічну освіту. Вперше в історії України боротьба з дитячою безпритульністю починає набувати чіткі обриси в соціальній системі республіки.

Література

1. Соціальна робота: технологічний аспект: Навч. пос. / За ред. проф. А.Й. Капської. – К.: Центр навч. літератури, 2004. – 352 с. – С. 268.

2. Соловей М. О. Дитячі будинки Донбасу в 1943 – 1965 роках: монографія. – Донецьк: «Ноулідж», 2010. – 296 с.

3. История России. 1917—2004: Учеб. пособие для студентов вузов / А. С. Барсенков, А. И. Вдовин. — М.: Аспект Пресс, 2005.-816 с. – С. 113.

4. Зінченко А. Г. Дитяча безпритульність в радянській Україні в 20-х - першій половині 30-х років ХХ століття: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / А. Г. Зінченко. – Одеса, 2002. – 17 с.

5. Виноградова-Бондаренко В.Є. Виховання безпритульних дітей в Україні 20-х років ХХ століття : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук: 13.00.01 «Загальна педагогіка та історія педагогіки» / В.Є.Виноградова-Бондаренко. — К., 2001. — 21 с.