Горбатюк О.С.

Черкаський державний технологічний університет

Електрифікація сільського господарства у 1961-1962 рр.

Приділяючи важливе значення розвитку сільського господарства країни, особливо в контексті гучно проголошеної помпезної програми економічного змагання зі Сполученими Штатами Америки, з ініціативи М. Хрущова ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР 21 лютого 1961 року прийняли спільну постанову «Про електрифікацію сільського господарства СРСР в 1961–1965 рр.».

Слід зазначити, що попри свої ідеологічно-політичні витоки, вона була реально спрямована на енергійне розширення масштабів і поліпшення надійності енергопостачання українських сіл, колгоспів і радгоспів. На відміну від багатьох інших документів того часу, у вказаній постанові визначалися реальні економічні джерела й вказувались конкретні шляхи електрифікації сільської місцевості. Серед іншого, ще раз наголошувалось те, що колгоспи та радгоспи необхідно підключати не лише до державних енергосистем, а, коли є можливість, і до окремих електростанцій промислових підприємств, або навіть і до тягових підстанцій електрифікованих ділянок залізниць. Лише у районах, які були значно віддалені від електромереж державних енергосистем, визначалось за доцільне будувати сільські районні й міжрайонні дизельні електростанції, а там, де існували для цього умови – гідроелектростанції підвищеної потужності. В окремих випадках рекомендувалось зводити в сільських районах і міжрайонні паротурбінні й газотурбінні електростанції.

Як і в попередні роки, електрифікація села мала здійснюватися як за державний (сільські районні та міжрайонні електростанції, високовольтні лінії електропередач, підстанції 35/6-10 кВ), так і за колгоспний (колгоспні та міжколгоспні електростанції, трансформаторні підстанції 6-10/0,4 кіловольт, низьковольтні електромережі) рахунок. Позитивним моментом було тепер те, що надалі все енергетичне будівництво мало проводитися виключно державними спеціалізованими будівельно-монтажними організаціями без залучення трудових ресурсів та техніки колгоспів. На початок 1962 року з 9775 колгоспів України електроенергією користувалося вже 8392 (86% від загалу) та з 906 радгоспів – 835 (98%).

У вже згаданій постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 21 лютого 1961 року в Україні передбачалося вже протягом 1961–1965 років побудувати 229,4 км сільських ліній електропередач, з них напругою 35 кВ – 11 тис. км, напругою 10 кВ – 94,4 км, напругою 0,4 кВ – 124 тис. км. Тобто щорічно планувалося будувати 46 тис. км ліній електропередач. Слід при цьому зазначити стислі строки реалізації вказаних заходів. Вже протягом 1961–1962 років передбачалося збудувати близько 40% від запланованого кілометражу сільських ліній електропередач.

Однак, ці безумовно позитивні наміри, як це часто, а то вже й звично, траплялось у хрущовську добу, вже вкотре у значній мірі залишились на папері. Не зважаючи на всі вжиті урядом організаційні заходи, протягом цих двох років вдалося побудувати лише 42,9 тис. км електроліній (18%) від загального плану, тобто заплановане на рік було виконано менш ніж на половину. Причина цього була все та ж сама: відсутність у будівельно-монтажних організаціях належної кількості матеріалів та електроустаткування.

Таке значне відставання ходу робіт всерйоз занепокоїло українське керівництво, яке небезпідставно побачило в цьому загрозу зриву планів швидкої електрифікації українського села. Адже в наступні роки (1963–1965) необхідно було щорічно прокладати вже по 63 тис. км ліній щорічно, або втричі більше, ніж у 1961–1962 роки.

Основною причиною відставання ходу робіт від визначених планових завдань електрифікації села і насамперед прокладання електромереж була все та ж стара радянська хвороба – неузгодженість різних складових планової системи господарювання, щоправда, в цьому випадку ще й помножена на характерне для хрущовської доби бажання випередити час. Спущені «зверху» планові завдання часто були просто непосильні для їх прямих виконавців. Незважаючи на інколи просто героїчні трудові зусилля робітників, техніків, інженерів, часто вони об’єктивно не були здатні впоратися з тим величезним обсягом робіт, який від них вимагався. До того ж ситуація ускладнювалася ще й хронічною нестачею у будівельно-монтажних організацій відповідної техніки, насамперед ямобурів, телескопічних пересувних вишок, спеціальних транспортерів довгомірних залізобетонних опор, пересувних зварних агрегатів, а також електроматеріалів і електроустаткування, без наявності яких роботи вести часто було просто неможливо.

Це, знову ж таки, було пов’язане із вродженим дефектом радянської планової системи господарювання, її «радіальною» конструкцією, при якій найсуворіші та найбільш термінові завдання, що надходили від плануючих органів до виконавців, часто мало зачіпали їх суміжників, які продовжували працювати старим порядком, оскільки в тій чи іншій постанові про них прямо не йшлося.

Отже, не зважаючи на прийняття на найвищому державному рівні масштабних планів електрифікації села та всі зусилля в цьому напрямку, промисловість країни все ще залишалась мало підготовленою до забезпечення сільських енергетиків необхідним електроустаткуванням та будівельними матеріалами, що значно ускладнювало, а отже, і уповільнювало досягнення кінцевої мети.

Список викоритсаних джерел:

1. Петренко В.С. Село на шляхах піднесення: зміни в складі, умовах праці і життя колгоспного селянства Української РСР (1951-1969 рр.) – К.: Наукова думка, 1970. – 348 с.

2. Хоменко І. В. Перспективи електрифікації сільського господарства та її ефективність – К.: Урожай, 1966. – 62 с.