Филологические науки/8. Родной язык и литература
Видатний фольклорист
і етнограф Поділля
У статті висвітлюються основні аспекти життя, творчості та етнографічної спадщини дослідника культури
Поділля другої половини ХІХ ст., Димінського А.І.
Фольклор Поділля здавна привертав до себе увагу шанувальників і
збирачів. Саме завдяки збереженим архівам та столітнім записам, сучасні нащадки
мають змогу ознайомитись із невичерпною скарбницею усної народної творчості.
У польській історико-краєзнавчій літературі Адама Чарнецького
(псевдонім – Зоріан Доленга-Ходаковський), Вацлава Залеського, Жеготи Паулі,
Оскара Кольберга, Едварда Руліковського, Антонія Марцинківського
-А.Новосельського, Павлина Свенціцького та ін. знайшла відголосок народна поезія цього краю. Збагаченню та
утвердженню надбань культури рідного Поділля вклали історики, фольклористи й письменники: Каленик Шейковський, Антон
Коціпинський, Євфим Сіцінський, Степан Руданський, Анатоль Свидницький, Михайло
Коцюбинський, Михайло Стельмах, Василь Земляк, Євген Гуцало та багато інших.
Серед когорти українських фольклористів чільне місце посідає
великий збирач і шанувальник народної творчості, який народився, жив і працював
на Поділлі у другій половині ХІХ ст. – Андрій Іванович Димінський. Він зробив
неоціненний внесок у фольклористичну національну скарбницю
Визначальною сторінкою
життєпису А.І.Димінського є науковий доробок, який (за неповними даними)
складає близько 2500 різних за жанром народних пісень, 2000 казок, 2000 прислів’їв,
приказок та загадок тощо. Записи мають варіанти, вони несуть в собі вплив
місцевого колориту мови, місцевих традицій тощо. Фольклорист розумів, що
будь-який варіант має значення для науки.
На жаль, більшість етнографічних записів Димінського не збереглися. До нас дійшли
“Коллекция подольских сказок, которые в 1850–60-х гг собрал волостной писарь
Дыминский”, (частково опублікована в
“Трудах Этнографическо-Статистической Экспедиции в Юго-Западный край”, “Казки та оповідання Поділля в записах
1850–1860-х років”, “Подольские и малороссийские любовные песни” (1859), “Рассказ крестьянина о тюремных обычаях”
(1864).
А. І Димінський – фольклорист і етнограф, що здобув свій фах не
в університетах, а самотужки.
Достовірно-переконливих фактів про те, хто ж пробудив етнографічні
інтереси в молодого Димінського не існує, є лише припущення: могли вплинути
українські пісні, видані в Харкові, Москві, Петербурзі ще з 1819 р. ( М.Цертелєв
1819, М.Максимович 1827, М.Максимович 1834,
П.Лукашевич 1836, знов
М.Максимович 1841 р. і етнографічні матеріали (пісні, ігри , звичаї тощо)
А.Терещенка 1848 р.), а також етнографічні праці поляків і галичан (“Русалка Дністрова”), виданих у Львові,
Кракові, Варшаві.
В історії української фольклористики та етнографії діяльність
Андрія Івановича висвітлена скупо, а довгий час була зовсім поза увагою
дослідників. Вони здебільшого акцентували увагу лише на окремих фактах життя і
творчості. Частково теоретичну оцінку
працям дали М.Левченко, В.Шабліовський, І.Батирєва, М.Рябий, О.Шалак та інші.
Андрій Іванович Димінський народився 1829 р. на Поділлі, в селі
Барщівцях Могилівського повіту (нині Могилів-Подільський район Вінницької
області) в кріпацькій родині, підданих польським панам Станіславських-Комарів.
Родину Димінських перевели на Поділля з Київщини з маєтків Станіславських у
другій половині XVІІІ
ст.
Після закінчення сільської школи батько свого старшого сина
віддає в науку до Кам’янецької повітової духовної школи нижчого ступеня загальноосвітнього характеру, яку він
закінчив у першій половині 1840-х років. Далі вчитися не було матеріальної
змоги. Проте є свідчення, що 1848 року Димінський склав при Кам’янецькій
Врачебній Управі іспити на звання “мастера цирюльничьяго цеха”, тобто
фельдшера, і здобув право нижчої медичної практики. Подальші свої знання
здобував Андрій самотужки, власними силами.
Дев’ятнадцятилітнім
юнаком починає трудову діяльність.
Спочатку працює фельдшером у Гаврилівцях, а з 1850 року обіймає посаду писаря
Пуклянського сільського правління Орининської волості (тепер Чемеровецький
район Хмельницької області).
Свої
етнографічні записи він розпочав не пізніше 1849 року у своєму селі. На
рукописній збірці українських народних пісень про кохання є зазначені автором дати їх збирання – це 1849–1889 рр. Ранішої дати на
рукописах Димінського немає. Простий
писар протягом п’ятдесяти років з надзвичайною енергією і працьовитістю збирав
етнографічний матеріал.
1854 року він встановлює стосунки з всеросійським етнографічним
центром “Русским Географическим Обществом”, стає постійним його
членом, а 1862 року Рада Товариства
нагородила молодого етнографа бронзовою медаллю за статистичні матеріали.
1862 року в Кам’янці засновується свій краєвий науковий
осередок: “Подольскій Статистическій Комитетъ” і Димінський бере найактивнішу
участь: виконує різні доручення, заповнює програми, передає декілька великих
збірок своїх фольклорно-етнографічних записів, – результат більше як
десятилітньої роботи. Його обирають дійсним членом Комітету.
1869 року Російське Географічне Товариство вирядило в Україну (“въ
Юго-Западный край”) етнографічно-статистичну експедицію на чолі з
П.П.Чубинським. Від Подільського Статистичного Комітету та й від самого
А.І.Димінського Чубинський отримав декілька його етнографічних збірок. Усі ці
матеріали П.Чубинський переслав до Петербурга, де окремі згодом були
надруковані в “Трудахъ Этнографично-Статистической Экспедиции въ Юго-Западный
край”.
Найкращим
і найпліднішим часом праці і життя на його віку, з погляду морального і матеріального,
був період між 1849 і 1876 роками. Тоді його етнографічні інтереси дуже
поглибилися, виробився твердий світогляд на українську культуру. Цьому сприяли
і знайомство, зв'язок, відносини і тісна співпраця з “Русским Географическим Обществом,” “Подольскім Статистическімъ
Комитетомъ”, співпраця з відомими українськими етнографами (П.П.Чубинським,
М.П.Драгомановим, І.Я.Рудченком, С.Руданським, Є.Й.Сіцінським та ін.), які
шанобливо ставилися до волосного писаря.
Життя і творча діяльність
Димінського збігалися в часі із офіційними заборонами української мови. З
виходом Емського указу 1876 року у
житті фольклориста починається різкий перелом. Особливо позначилася на
моральному і матеріальному стані смерть першої дружини (1878) та остаточне звільнення з посади 1882 року,
після чого впродовж десяти років не міг знайти роботи.
Труднощі не зламали його, зате
зміцнили велику силу волі, непохитність вдачі. Творчий дух бере гору.
Димінський етнографічної роботи не кидає. Шукаючи забуття від тяжких ударів
долі, він збирає свої метеорологічні спостереження і надсилає їх до Головної
Петербурзької Фізичної обсерваторії,
береться описати одяг селян цілого Поділля. Ця робота у Димінського забрала
майже чотири роки.
Після
відвідин 1896 року А.І.Димінського в Струзі громадсько-просвітницький діяч, історик,
археолог, етнограф, краєзнавець
Кам’янця-Подільського Євфим Йосипович Сіцінський, згадував, що це був цікавий,
порядний, щирий і доброзичливий чоловік, мав велику бібліотеку, яка складалася з книжок і архівних
матеріалів. Димінський розповідав йому про своє знайомство з С.Руданським, П.Чубинським, І.Рудченком та ін. Показував
великий зшиток в палітурках, де були згруповані папери, що стосувалися його
життя і діяльності, показував свідоцтво
від “Русскаго Географического Общества” про нагородження срібною медаллю
за його етнографічні збірки.
Останні роки життя
А.І.Димінського в Струзі були дуже важкими. Сліпий, тяжко хворий, зневірений,
усіма забутий, у злиднях дожив до 76 років. Помер 1 січня 1905 року у Струзі
Новоушицького повіту, де і похований.
Дуже тернистим шляхом
довелося пройти А.І.Димінському, мало зазнав він добра на своєму віку. Але
природний талант, працездатність і усвідомлення обов’язку зробили те, що
незважаючи на важкі умови життя та недостатню
освіту, Андрій Іванович зробив неоціненний внесок у скарбницю культури і
духовності нашого народу. Він прагнув зібрати і зберегти духовну спадщину
українського народу, те минуле, без якого немає майбутнього. Бо народ, який з
будь-яких причин перестає живитися соками своєї історії, своєї самобутньої
духовності, він практично є приреченим.
Подолянин краєзнавець-аматор увійшов в українську культуру як талановитий фольклорист-етнограф, був вірним
і відданим сином свого народу. Його творча спадщина стала першоджерелом для сучасних йому етнографів, філологів, а також для науковців і митців наступних поколінь.
Література
1.
Батирєва І.М. Андрій Димінський – етнограф Поділля другої половини ХІХ
ст.// Етнічна історія народів Європи.–2005.–№19.– С.119–125
2.
Воропай О. Звичаї нашого народу.– Т. І–ІІ.– К.:, 1993
3.
Казки та оповідання з Поділля. в записах 1850–1860 рр. / Упор. М.Левченко.–
К., 1928
4.
Лановик М.Б., Лановик З.Б. Українська усна народна творчість.– К.:
Знання-Прес, 2006.–591с.
5.
Народні оповідання / Упор. С.В.Мишанич.–К.: Наукова думка, 1983, 502 с.
6.
Народні пісні в записах Степана Руданського.–К.: Музична Україна, 1972.–
290с.
7.
Пісні Поділля / Записи Насті Присяжнюк в селі Погребище. 1920–1970 рр.– К.:
Наукова думка, 1976
8.
Пісні Явдохи Зуїхи / Записав Гнат Танцюра.– К.: Наукова думка, 1983
9.
Рябий М.В. Андрій Іванович Димінський // Народна творчість та
етнографія.– 1965.– №2.– С.76–77
10. Фольклорні записи Марка Вовчка та Опанаса Марковича.– К.:
Музична Україна, 1983
11. Шабліовський В.Є.
Відзначення 150-річчя з дня народження А.І.Димінського // Народна творчість та
етнографія.–1980. –№6
В статье освещаются основные аспекты
жизни, творчества и этнографической
деятельности исследователя культуры Подолья второй половины ХІХ века Дыминского
А.И.
Folklorist Diminskyy
A.I.,ethnographist and local historian, with scientifis societies, ethnographic
notes, ethnographic heritade.
Фольклорист Димінський А.І.,
етнограф-краєзнавець, співпраця з
науковими товариствами, етнографічні записи, етнографічна спадщина.