Викладач Скрицька Н.В.

Буковинський державний медичний університет, Україна

„Першооснови теології” Прокла як філософська

систематизація античної міфології

Прокл народився 18 лютого 410 р. н.е. у Візантії. Був родом з Лікеї. Виріс у заможній сім’ї, проте багатство його ніколи не цікавило. Ще з дитинства Прокл захоплювався філософією. Крім того, Прокл відвідує уроки граматики Оріона, нащадка єгипетського жрецького роду, та уроки римських наставників. У юнацькі роки роки він в основному займався правом, намагаючись продовжити батьківську справу; його зацікавила риторика, і він завдяки своєму красномовству і прекрасній пам’яті досяг значних успіхів у цій галузі. Також Прокл вивчає твори Арістотеля з логіки, етики, політики, фізики та богослов’я. Дослідивши ці твори, Прокл вважає за потрібне перейти до істинних таїнств платонового учення й на 28 році життя пише блискучий твір ,,Нотатки про ,,Тімея”.

Помер Прокл 17 квітня 485 р. н.е., в день повного затемнення сонця, яке означало те, що люди втратили благочестиву, віддану філософії та улюблену богами людину.

Прокл залишив після себе величезний спадок – понад 1000 сторінок. Особливе місце в його творчості посідають праці-коментарі до таких діалогів Платона, як ,,Тімей”, ,,Алківіад 1”, ,, Держава”, ,,Парменід” та інші.

Основна праця Прокла - ,,Начала теології’’ складається зі 112 параграфів. Ця праця є ,,…скрупульозним розчленуванням неоплатонівського світогляду’’[7, с. 693].

Система Прокла побудована згідно принципу тріади: теза, антитеза та синтез.

Тезою виступає Моне, яке перебуває в одиничному, що творить і є створене.

Антитезою є Проодос, що виступає створеним із творячого.

Синтезом є Епістрофе, тобто повернення створеного в те, що творить.

Першоосновою всього у Прокла, як і в Плотіна, виступає надбуттєве Єдине або Одне. Проте це Єдине породжує не Розум, а Геннади, тобто надбуттєві Одиниці (у Прокла вони також виступають в значенні богів). Одиничне або Єдине завжди переходить в Множинне і стає ним. Слід відзначити, що проклове Єдине завжди переходить в Множинне, і між ними вирують протиріччя, проте це завжди відбувається в межах Гармонії, яка примиряє між собою ці дві стихії.

Еманація відбувається від досконаліших субстанцій, що дають буття нижчим за себе. Такими субстанціями є Самобутнє та Самодостатнє. Самобутнє не народжується, бо це б свідчило про його недосконалість. Воно є найдосконалішим і залишається саме в собі, причиною самого себе. Самобутнє є також незнищенним, оскільки знищення означало б відділення від своєї причини. Воно є неподільним, здатне еманувати і повертатися в самого себе задля досягнення власного блага.

Самодостатнє ж є сутністю, що знаходиться ближче до блага. Воно містить в собі причину блага і не потребує її від когось іншого. Проте така сутність не може бути самим Благом, оскільки вона постійно до нього прагне й потребує його. Такі причини мають більшу потенцію, ніж ті, що є її результатами. ,,Те, що здатне до більшого, має більшу потенцію й більш загальне, а це означає, що воно є ближче до причини всього. А те, що ближче до неї більшою мірою, є благо, якщо воно справді благо’’[5, с. 60 ]. Потенції є більшими лише тому, що вони неподільні. В іншому разі, вони емануватимуть у множину, а отже, віддалятимуться від Одного і ставатимуть недосконалими.

Слід сказати про ще один досить важливий для еманації момент: те, виникає від нерухомої причини, має незмінне буття, і навпаки, те, що твориться за рахунок руху – змінне. Це пояснюється тим, що нерухоме творить інше своїм буттям, а тому воно творитиме стільки, скільки й існуватиме, чого не можна сказати про рухоме, адже рух несе зміну, а отже, при змінах того, що рухається, інше теж змушене змінювати своє буття.

Протилежним еманації є повернення, яке відбувається від останньої еманації до найвищої причини. Повернення проходить всі сходинки еманації: все повертається до того, з чого еманувало. Повернення також ще можна назвати прагненням кожної речі до своєї причини: ,,Адже від чого буття для кожної (речі), від того і благо; а від чого благо, до того ж перш за все і прагнення, а до чого перш за все прагнення, до того й повернення’’ [5, с. 31 ]. З цього випливає, що еманація та повернення створюють своєрідну циклічну систему, яка з’єднує початок еманації з найнижчим її рівнем і втакий спосіб забезпечує її сходження та повернення.

Література:

1. Асмус В.Ф. Античная философия. – М., 1976.

2. Вундт В. Введение в философию. – М., 2001.

3. Диоген Лаертский. О жизни, учениях и изречениях знаменитих философов. – М., 1998.

4. Лосев А.Ф. История античной философии. – М., 1989.

5. Прокл. Первооснови теологии //Лосев А.Ф. История античной є философии. – М., 1974.

6. Пролеев С.В. История античной философии. – М., 2001.

7. Чанишев А.Н. Философия древнего мира. – М., 2001.