Хоцевич О.В., науковий керівник Малиновська І.В.

Буковинська державна фінансова академія, Україна

Кредитування банками України сільськогосподарських підприємств

Обґрунтування теоретико-методологічних засад банківського кредитування аграрного сектору, визначення основних видів кредитів та джерел формування ризиків сприяють сьогодні підвищенню ефективності банківського кредитування, зниженню кредитних ризиків та розвитку агропромислового комплексу країни. Тому на сьогоднішньому етапі розвитку важливим є нове вирішення наукового завдання, що полягає у визначенні особ-ливостей і основних аспектів організації кредитування банками сільсько-господарських підприємств України в ринкових умовах. Встановлено, що обсяги банківського кредитування аграрного комплексу постійно зростають, посилюється конкуренція у цьому секторі. Тому важливим є також аналіз відмінностей у кредитуванні аграрних підприємств з урахуванням особливостей ведення ними бізнесу,

Характеризуючи сутність економічної категорії „кредит”, особливості її вияву в банківському кредитуванні, можна константувати, що кредит – це економічні відносини, що виникають у зв’язку з передачею кредитором позичальникові в тимчасове користування коштів на умовах економічної доцільності. Сформульована додаткова умова організації кредитних відносин – економічна доцільність. Вона полягає в тому, що кредиторові має бути більш вигідно надати кредит позичальникові з отриманням плати, ніж використати ці кошти (вартість) для власних потреб, а для позичальника ефект від використа-ння позичених коштів (вартості) має перевищувати розмір плати кредиторові за користування кредитом. Економічна доцільність є більш широким поняттям, ніж платність кредиту, оскільки може передбачати не тільки отримання прибут-ку кредитором і позичальником, але й збільшення споживної вартості активів.

Якщо аналізувати банківське кредитування сільськогосподарських підприємств, то на нього впливають такі групи факторів: галузеві – сезонність виробництва, циклічність грошових надходжень, особливості обліку витрат, специфічність застави; макроекономічні – державне регулювання ринку продовольства, залежність від експортного потенціалу; внутрішньобанківські – недосконалість кредитних процедур, брак досвіду кредитування. З огляду на наведене, кредитна політика банків-кредиторів сільськогосподарських підприємств повинна відрізнятись від загальноприйнятої спеціальними правилами. Вони передбачаютьдиференційованість підходів до позичальників, установлення сезонних графіків надання та погашення кредитів з урахуванням циклічності аграрного виробництва, використання методик оцін-ки фінансово-економічного стану позичальників з урахуванням галузевих особливостей аграрного бізнесу, оформлення в заставу майбутнього врожаю, тварин тощо.

Держава може впливати на обсяги банківського кредитування сільськогосподарських виробників багатьма важелями. Так, створення Державного аграрного фонду може поліпшити регулювання ринку АПК. Разом з тим ф’ючерсна біржа для торгівлі сільськогосподарською продукцією, створена за участі держави, більш ефективно розв’яже проблему стабілізації цін та ліквідності забезпечення банківських кредитів. Розвиток кредитування новостворених сільськогосподарських підприємств і фермерів, які не мають відповідного досвіду роботи та необхідної застави, може бути забезпечений завдяки гарантуванню кредитів Фермерським сервісним агентством та (або) Державним фондом гарантування кредитів. Активізація кредитування аграрного комплексу неможлива без удосконалення механізму захисту прав кредиторів. Цьому може сприяти формування земельного ринку, скасування державою мораторію на іпотеку земель сільськогосподарського призначення, створення кредитних бюро і рейтингових агенцій. Упевненість комерційного банку в тому, що наданий кредит буде вчасно повернутий з виплатою нарахо-ваних процентів, є однією із запорук збільшення обсягів кредитування аграр-ного сектору економіки та поступового зниження рівня процентних ставок.

Дoцільним сьогодні є запровадження механізму рефінансування Національним банком України банківських установ, які здійснюють середньо- та довгострокове кредитування аграрних виробників, під заставу емітованих банками облігацій або кредитних портфелів однорідних за умовами кредитів, наданих підприємствам АПК. Розвиток вітчизняних інвесторів – страхових компаній і пенсійних фондів – створить передумови для формування середньо- і довгострокових ресурсів банків за рахунок сек’юритизації їх активів.

Отже, методичні засади аналізу кредитоспроможності сільсько-господарських виробників та оцінка кредитного ризику аграрних підприємств, які покладено в основу Методики оцінки кредитних ризиків при кредитуванні банками підприємств-сільгосптоваровиробників, займають вагоме значення при аналізі кредитної політики в аграрному секторі . Визначати кредитний рейтинг позичальника слід з урахуванням особливостей ведення аграрного бізнесу, фінансового стану клієнта та ризикованості операції. Оцінку ризику необхідно здійснювати під час прийняття рішення про проведення кредитної операції та розрахунку розміру резерву на покриття можливих збитків від активних операцій. Щодо, політики страхування в цій галузі, то повномасштабне страхування аграрних ризиків та майна підприємств має підвищити ефективність діяльності позичальників та захистити інтереси банків-кредиторів. Для розвитку страхування доцільно запровадити державну компенсацію витрат підприємств на страхування врожаю і майна. З метою мінімізації ризиків доцільно передбачити в кредитній політиці банку такий розподіл функцій: фронт-офіс – продаж кредиту, мідл-офіс – оцінка кредитного ризику, бек-офіс – моніторинг додержання внутрішніх процедур. Необхідним є також виділення в окрему вертикаль підрозділів ризик-менеджменту банку. Реалізація такої організаційної структури в банках уможливилює зниження рівня проблемної заборгованості та обсягів формування резервів на покриття кредитних ризиків.

Література

1. Березовик В.М. Управління кредитним ризиком аграрних позичальників // Фінанси України. – 2006. – № 1. – С. 86-93

2. Березовик В.М. Кредитні відносини банків з агропромисловим комплексом України // Економіка України. – 2007. – № 1. – С. 18-23