Совгіра С.В., Гончаренко Г.Є., Лаврик О.Д.

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

АНТРОПОГЕННИЙ ВПЛИВ НА ЛАНДШАФТИ БАСЕЙНУ РІЧКИ СІЛЬНИЦІ

Річка Сільниця є правою притокою Південного Бугу, протікає Тульчинським і Тростянецьким районами Вінницької області. Загальна довжина річки 67 км, площа басейну 830 км², має 24 притоки довжиною більше 10 км. Свій початок річка бере на північному заході від с. Левківці Вінницької області на схилах Подільської височини. Долина переважно трапецієподібна (ширина 1-2 км), на окремих ділянках ширина долини не перевищує 30-40 м. Заплава двостороння (завширшки до 400-600 м), вкрита лучною рослинністю, часто заболочена. Річище звивисте, ширина 2-6 м (найбільша - 35 м); глибина 0,6-1,5 м, на перекатах - 0,2-0,4 м. Похил річки 1,6 м/км. Живлення снігове і дощове. Льодостав з початку грудня до березня. Стік Сільниці зарегульований русловими водосховищами і численними ставками; споруджено 17 гребель [4].

Воду використовують для гідроенергетики і технічного водопостачання; створено рибницькі господарства. На сільниці розташовані міста Тульчин і Ладижин. В Ладижині річка впадає в Південний Буг [1, c.188].

В басейні Сільниці побудовано 63 ставки площею від 0,2 до 250 га. З них 24 сильно замулені та зарослі болотною рослинністю, 22 спущені і покинуті, решта ставків використовуються для риборозведення, господарсько-побутових потреб та відпочинку. Ставки повністю зарегулювали р. Сільницю та її притоки, трансформували її заплаву. Повздовжній профіль річки став східчаcтоподібним. Рівень нової поверхні, створеної замуленими ставками, піднятий в порівнянні з натуральною заплавою від 0,5 до 3 м. Як результат - з кінця XIX ст. на р. Сільниця зникли повені; середньорічна температура води стала на 0,5-0,7° вище у порівнянні з періодом до основного будівництва ставків в 50-х роках; родючі алювіальні наноси концентруються в незамулених ставках, під ними поховані заплавні ґрунти; втрачена одна з найважливіших особливостей заплав - заплавність. Повністю змінена ландшафтна структура заплави; знищені лучні, лісові та низинно-болотні групи урочищ, стариці та озера. На їх місці створені урочища заплавних ставків, заболочених ставкових просторів, вирівняних ділянок замулених ставків, які використовуються для різних господарських потреб (городи, господарські споруди, спортивні майданчики, стадіони тощо). Заплавний тип місцевості р. Сільниця ставками трансформований в ставково-заплавний [2].

В місці злиття р. Сільниці та Південного Бугу розташовується м. Ладижин. У структурі м. Ладижин виділяються такі типи ландшафтів: малоповерховий, багатоповерховий, промислово-селитебний, водо-рекреаційний, садово-парковий, сільськогосподарський і лісовий.

Малоповерховий тип ландшафту представлений ділянками 1-2-поверхової забудови. Даний тип ландшафту займає 54,415 га або 5,03% загальної площі міста.

Багатоповерховий тип ландшафту представлений ділянками 5-9 поверхової забудови, на який припадає 57,842 га (5,65%).

Промислово-селитебний ландшафт формується на основі та навколо промислових об’єктів: комбінатів, фабрик, складських, вантажних станцій, кар’єрів. В м. Ладижин цей тип ландшафту представлений територіями Ладижинської ДРЕС, заводами «Біолік», ДП «Ензим», ВАТ «Ладиждинхліб», ВАТ «Ладижинський завод залізобетонних конструкцій», КП «Буддеталь», піщаного та гранітного кар’єрів. Площа промислово-селитебного типу ландшафту становить 70,815 га (6,92%).

Шкідливого впливу природа зазнала в процесі роботи Ладижинської ДРЕС. Нами встановлено, що найбільш інтенсивне забруднення повітряного басейну відбулося протягом останніх десятиріч. В період будівництва і експлуатації електростанції, екологічним проблемам не приділялось значної уваги, а факт морального і фізичного старіння технологічного і газоочисного обладнання ще більше загострює проблему. Так, електрофільтри встановлено в 1981-1985 рр. В 2000 році поступово старе обладнання замінено на більш сучасне, впроваджується комп’ютеризація виробництва. Основним відходом виробництва електроенергії на ТЕС є золошлак. Він утворюється при спалюванні донецького вугілля марки «АШ» погіршеної якості з зольністю 36,4%. Розрахований річний вихід золошлаку становить 1700 тис. тонн, у тому числі золи - 1070 тис. тонн, шлаку - 630 тис. тонн. золошлаки належить до відходів четвертого (нижчого) класу небезпеки. Нами встановлено, що нині на ДРЕС зберігається на золовідвалі №1 - 5650 тис. тонн золошлаків, на золовідвалі №2 - 3227,9, реальний вихід золошлаків у 2007 році становив 900,778 тис. тонн, тобто майже у двічі менше проектного. Це є доказом екологічного пресингу на земельні ресурси досліджуваної території. Обстеження земель поблизу промислових об’єктів енергетики на вміст важких металів у ґрунтах показали, що їх забруднення перевищує ГДК з ванадію, кобальту, стронцію удвічі, нікелю втричі, титану у 4 рази.

Природоохоронними заходами мають бути: інвестиції у дану галузь для збереження довкілля, для потреб теплової енергетики паливо потрібно готувати та збагачувати на збагачувальних комбінатах, і не використовувати дешеве паливо, поступово переводити теплові котельні на спалювання твердого палива з попереднім його очищенням і збагаченням та використанням водовугільного палива.

У 2007 році в поверхневі водні об’єкти зі стічними водами підприємства скинуто 3476,18 т промислових вод, сульфатів 13,368 т, завислих речовин 2,12 т, нітратів 0,24 т, хлоридів 10,57 т, азоту амонійного 0,13 тис. тон та ін. у 2008 році - 3548,79 т.

Основною проблемою в роботі ДРЕС залишається питання використання і відведення води, якої за 1 хв. станція споживає 6 т. Для того, щоб зменшити температуру води, що на початку циклу становить 510⁰С, її трубами відводять на 8 км проти течії річки і виливають у придонну товщу. Доходячи до станції температура води зменшується. Але вода недостатньо очищається. Залишається високим вміст хлоридів, а високомінералізовані підземні води мають природне розвантаження.

Водно-рекреаційний тип ландшафту (73,106 га або 7,15%) формують річки, водосховища та канали. У межах міста Ладижин протікає р. Південний Буг, на якій побудоване Ладижинське водосховище.

Проаналізувавши флористичний склад вищих водно-прибережних рослин в обстежених нами водоймах можна зробити такі висновки:

1) з прибережних рослин у всіх водоймах зростає рогіз вузьколистий, очерет звичайний, лепешняк великий, череда трироздільна, комиш лісовий, осока прибережна;

2) лише в окремих водоймах зустрічається чистець болотний, аїр, сусак зонтичний;

3) звичайними зануреними або плаваючими на поверхні води є такі види як елодея канадська, кушир занурений, ряска, гірчак земноводний.

За ступенем забрудненості і заростання досліджувані водойми можна поділити на такі 3 групи:

1) водойми мілководні, сильно забруднені, наполовину або повністю заросли вищими макрофітами;

2) водойми, що мають незначну кількість водно-прибережних видів рослин, такі водойми активно використовуються для купання людей, тварин і миття транспортних засобів;

3) водойми з чистою поверхнею води і заросли тільки по берегах.

Береги водойм, розташованих неподалік житлових масивів, інтенсивно заростають бур’янами, особливе занепокоєння викликає такий карантинний бур’ян, як амброзія полинолиста.

Негативний вплив на екологічний стан водойм має індустрія розваг: розміщення та будівництво поблизу водойм кафетеріїв, ресторанів, казино, які не облаштовані відповідними санітарно-гігієнічними службами.

Садово-парковий тип ландшафту м. Ладижин включає зразки садово-паркової галявини з ігровими атракціонами та водоймами. У м. Ладижин він представлений місцевим парком, площа якого становить 0,23 га (0,022%).

Лісові масиви Ладижина займають 24,010 га, що становить 2,349% площі міста. На території міста переважають широколистяні насадження з дуба звичайного і граба звичайного. В результаті господарської діяльності людини значного поширення набули акація біла, береза бородавчаста, берест, вільха чорна, верба плакуча, в’яз корковий, гледичія колюча, горобина звичайна, каштан кінський, клен гостролистий, липа серцелиста, сосна звичайна, тополя чорна, тополя пірамідальна, ялина звичайна, ялина срібляста, ясен звичайний, різні сорти абрикоси, аличі, груші, яблуні тощо. Особливої краси місту надає Українська «Швейцарія».

Сільськогосподарські ландшафти представлені полями, садовими ділянками, фермерськими господарствами, городами, луками, пасовищами, орними землями. На цей тип ландшафту у м. Ладижин припадає 716,6 га, що становить 70,11% від площі міста.

Властивості міських ґрунтів істотно відрізняються від властивостей еталонних природних ґрунтів. Відмінності обумовлені особливостями будови профілю міських ґрунтів, а також процесами, що викликані техногенним впливом на ґрунт.

Характерним явищем є відсутність або інверсія генетичних горизонтів на значну глибину. Закономірності зміни гумусового стану міських ґрунтів пов’язані, перш за все, з типом землекористування. Коливання по окремим розрізам досить значні - від 2 до 6,9%. Спостерігається збільшення гумусованості поверхневого шару в ґрунтах парків та лісопарків, що свідчить про те, що лісопаркові насадження околиць міста забезпечують не тільки створення вітрового бар’єру, а й являють собою динамічний фактор. В місцях з підвищеним інтенсивним навантаженням (будівельні майданчики, пішохідні доріжки) щільність структури сягає 1,6-1,85 г / см³, ущільнення спостерігається і під асфальтовим покриттям.

Всі типи ландшафтів сполучені між собою дорожньо-лінійною системою, яка представлена автомобільними шляхами, залізницею та вулицями. Напрям руху потягів Христинівка - Вапнярка, Одеса - Христинівка, Черкаси - Львів. Основним чинником антропогенного впливу на земельні ресурси є ведення сільського господарства. Екологічну стійкість земельних ресурсів характеризує ступінь розораності земель. Найбільш нестійкими в екологічному відношенні є ті райони, в яких розорані землі значно переважають над умовно стабільними угіддями (сіножаті, пасовища, ліса, чагарники, болота).

Сільськогосподарська розораність у Вінницькій області становить 66,4%. Найвищий відсоток розораності земель у Теплицькому (79,6%), Липовецькому (77,6%), Вінницькому (59,7%) [3, с.26].

За хімічними показниками забрудненість ґрунтів складає - 6,7%, бактеріальними - 6,3% [3, с.27].

Цілий ряд райцентрів немає власних очисних споруд каналізації.

Радіаційна обстановка в області визначається забрудненням, викликаним на Чорнобильській АЕС, використанням джерел іонізуючого випромінювання на промислових та гірничих підприємствах, медичних і учбових закладах тощо [3, с.39].

За результатами радіологічних досліджень на контрольних майданчиках за останні 5 років найбільш забрудненими виявилися ґрунти Гайсинського р-ну - с. Кунка (середня щільність цезієм-137 - 1,37 Кі / км², стронцієм-90 - 0,140 Кі / км², гама-фон - 26 мкР / год); Тульчинського р-ну - с. Крищенці (середня щільність цезієм-137 - 1,68 Кі / км², стронцієм-90 - 0,172 Кі / км², гама-фон - 35 мкР / год); Чечельницького р-ну - с. Вербка (середня щільність цезієм-137 - 4,5 Кі / км², стронцієм-90 - 0,243 Кі / км², гама-фон - 49 мкР / год). В цілому по контрольних майданчиках спостерігається тенденція до зниження гама фону (на 1,0-1,4 мкР / год) [3, с.40].

На території басейну річки Сільниця дислокується значна кількість військових частин, що належать до військово-повітряних, сухопутних, прикордонних та внутрішніх військ. Їх військові містечка сконцентровані у Вінницькому та Гайсинському районах. Окремі оборонні об’єкти створюють реальну і потенційну небезпеку для населення та навколишнього природного середовища, забруднюючи його небезпечними хімічними речовинами, зокрема важкими металами, призводячи до деградації природних комплексів. Реальний негативний вплив на довкілля продовжують завдавати ліквідовані військові містечка та шахтні пускові установки. Ґрунти на місці їх розміщення надмірно забруднені важкими металами та нафтопродуктами. Невирішеною проблемою є наявність певної кількості некондиційного ракетного палива.

Протягом останніх століть територія Центрального Побужжя зазнала значного антропогенного впливу. В результаті чого площі зайняті під природними біоценозами було заміщено антропогенними ценозами. Через високий рівень антропогенного навантаження на природні комплекси та ряд соціально-економічних проблем на Центральному Побужжі відсутні вищі категорії природно-заповідного фонду. Основними категоріями є заказники, пам’ятки природи, дендропарк, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва та заповідні урочища [3, с.58].

2004 року оголошено заказник місцевого значення у Немирівському районі: ботанічний «Сажчанська дубина», загальною площею 102,2 га, та гідрологічний «Устя», площею 0,8 га. Проведені дослідження територій дають підставу значно розширити площу природо-заповідного фонду. Рекреаційні зони Центрального Побужжя протягом останніх років не зазнали змін. Для відпочинку населення використовуються ліси, кемпінги, будинки відпочинку, санаторії [3, с.62].

На території району розміщений Коростівецький ландшафтний заповідник, загальною площею 210 гектарів, в тому числі лісові культури займають 166 га, водні - 20 га. Він розташований на землях держлісфонду Басаличівського лісництва. Лісництво забезпечує дотримання встановленого режиму господарської експлуатації цієї території. Тут забороняється випасання худоби, збір лікарських рослин і проїзд автотранспорту.

Таким чином, у результаті нашого дослідження встановлено, що в межах басейну р. Сільниці можуть бути виділені такі ділянки екологічного впливу на антропогенні ландшафти: переважного розвитку гірничодобувної, енергетичної та харчової промисловості; урбанізованих територій й приміського господарства та наслідків їх впливу на ландшафти; сільськогосподарські ландшафти різних напрямів; розвитку лісового господарства і рекреаційного впливу; заповідно-природоохоронні.

Література:

1. Географічна енциклопедія України: В 3–х т. / Ред.кол.: ... О.М. Маринич (відп. ред.) та ін. – К.: «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 1989–1993. Т.3: П–Я. – 480 с.

2. Денисик Г.І. Антропогенні ландшафти Правобережної України. – Вінниця: Арбат, 1998. – 289 с.

3. Екологічний стан Вінницької області на рубежі тисячоліть: аналітично–статистичний довідник. – Вінниця: Велес, 2005. – 162 с.

4. Трансформація ландшафтних екосистем річкових долин Центрального Побужжя : монографія / [Гончаренко Г.Є., Совгіра С.В., Лаврик О.Д., Гончаренко В.Г.]. - К.: Наук. світ, 2009. – 329 с.