Історія

Д.і.н. Чубіна Т.Д.

Академія пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля МНС України, м. Черкаси

Українська діаспора: поняття, класифікація, перспективи розвитку

Сучасна Україна не охоплює усіх теренів, на яких живуть автохтонні українці. Значна частина наших співвітчизників внаслідок політичних обставин та через економічні негаразди в різні періоди історії розселялася по світу. Відтак, мільйони українців нині мешкають за державними кордонами України на освоєних ними землях.

Проблема розвитку культур народів в іноетнічному середовищі має важливе теоретичне і практичне значення. Не є винятком щодо цього українці, яких тільки в інших республіках колишнього СРСР налічується понад 6,8 млн. чоловік. Крім того, принаймні 5 млн. українців живуть, у країнах зарубіжної Європи, Американського континенту і навіть в Австралії. Статистика засвідчує: на трьох українців, які проживають на території своєї держави, припадає щонайменше один, що живе за її межами.

Етнічні процеси серед українського населення за межами України визначаються низкою факторів. Вони залежать від соціально-політичного ладу країни, давності перебування в іноетнічному середовищі, чисельності та характеру розселення (компактне чи дисперсне), ступеня урбанізації. Не останню роль відіграє близькість (етногенетична чи соціальна) культури контактуючих народів.

Сьогодні українська діаспора – одна з найбільших серед інших планетарних етнічних розселень. Умовно її поділяють на західну і східну. Східна діаспора перебуває в межах поселення українців поза Україною, котрі проживають на теренах колишнього СРСР, а західна – поза його межами.

Зростання національної самосвідомості, відновлення історичної нам’яті, національне відродження в Україні спричинили збільшення інтересу громадськості країни до історії, сучасного життя українців, які мешкають у західній півкулі, їх суспільної діяльності, надбань у галузі економіки, науки, культури, мистецтва, літератури, освіти.

Дезінтеграція СРСР різко висвітлила проблеми діаспор, які в радянський період з ряду об’єктивних та суб’єктивних причин не були такими актуальними.

Представники колись єдиної поліетнічної країни, а нині її суверенних частин, зіткнулися з невідомою їм раніше трудністю – національною та соціальною самоіндентифікацією. Частина з них, об’єднаних раніше інститутом радянського громадянства, самими реаліями самостійного політичного існування незалежних країн поставлені перед необхідністю знайти власну нішу в соціокультурному середовищі держави, яка їх прийняла, осмислити себе меншістю порівняно з корінним етносом, пройти нелегкі стадії соціальної адаптації для того, щоб вписатися в нову соціально-економічну та політичну ситуацію, і в той же час зберегти зв’язки з історичною батьківщиною, зберегти національну самобутність. Одночасно такого типу етнічні діаспори стають мостом у будівництві міжнародних відносин нового рівня, оскільки саме вони виступають важливим об’єктом і активно діючим суб’єктом контактів «материнських» країн.

Термін «діаспора» має грецьке походження (diaspora) та означає розсіювання, перебування певної частини народу за межами країни його походження.

Сьогодні, розглядаючи поняття «діаспора», ми, по-перше, виходимо з того, що однією з її головних ознак є перебування етнічної спільності людей за межами країни (території) їх походження в іноетнічному оточенні.

По-друге, діаспора – це не просто частина одного народу, який живе серед іншого. Це така етнічна спільність, яка має основні характеристики національної самобутності свого народу, зберігає їх, підтримує та сприяє їх розвитку: мови, культури, свідомості. Не можна назвати діаспорою в цьому випадку групу осіб, яка хоча й представляє певний народ, але стала на шлях асиміляції, на шлях зникнення.

По-третє, діаспора має деякі організаційні форми свого функціонування, починаючи від такої, як земляцтво, і закінчуючи наявністю суспільних, національно-культурних та політичних рухів. Неможливо віднести до діаспори будь-яку групу осіб певної національності, якщо у них немає внутрішнього імпульсу, потреби в самозбереженні, що обов’язково передбачає певні організаційні функції.

Таким чином, діаспора – це стійка сукупність людей єдиного етнічного походження, яка живе в іноетнічному оточенні за межами своєї історичної батьківщини (або за межами ареалу розселення свого народу) і яка має соціальні інститути для розвитку та функціонування даної спільності.

Із самоусвідомленням світовим українством себе як певної духовної цілісності завершується ціла епоха в його розвитку. Понад 16 млн. осіб українського походження (або майже третина українського етносу), що, за далеко не повною статистикою, проживають поза межами України, нині вже не є діаспорою бездержавного народу. Новий етап у розвитку світового українства потребує винайдення нових підходів до розв’язання його проблем, визначення нових завдань, вироблення нової тактики.

Безумовно, перспективи світового українства сьогодні пов’язані насамперед із розвитком Української держави. Українська діаспора, яка не тільки прагне зберегти свою ідентичність, а й робить помітний внесок у становлення української державності, розуміє це і спрямовує свої зусилля в річище розбудови України як демократичної, правової і процвітаючої держави, яка стала б справжнім духовним центром і серцем українства.

Найбільша проблема полягає в тому, що наше суспільство, очевидно, ще не до кінця визначилося, навіщо йому ці мільйони розкиданих по всьому світові українців, що вони можуть дати пересічному громадянинові України. Тим часом без дійової політики України щодо своєї діаспори, остання через 10-15 років, з відходом із життя старшого покоління, значна частина якого залишила Україну вже в зрілому віці й тією чи іншою мірою зберігає мову, культуру і традиції свого етносу, може просто зникнути.

А це означатиме втрату потужного інтелектуального й ділового потенціалу мільйонів людей, здатних активно впливати на політику своїх держав стосовно України.

Література:

1. Бушин М.М., Чубіна Т.Д. Українці в світі. – Черкаси, 2003.

2. Винниченко І. Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис. – Житомир, 1992.

3. Євтух В.Б. Українська діаспора: шляхи формування та сучасні процеси // Український географічний журнал. – 1993. №1. – С.53-57.

4. Заставний Ф.Д. Східна українська діаспора. – Львів: Світ, 1992.

5. Заставний Ф.Д. Українська діаспора: розселення українців у зарубіжних країнах. – Львів: Світ, 1991.

6. Зігалов В., Довер О. Українці вдома і в світі. Основні етапи демографічної історії українського народу // Дзвін. – 1993. – №4-6.

7. Ігнатов В.О., Школьняк В.М. Українська діаспора: проблеми і перспективи // Філос. і соціол. думка. – 1991. – №10. – С.8-17.

8. Історія української еміграції. Навч. посібник / Б.Д. Лановик, Р.Т.Гром’як, М.В.Троф’як та ін. – К.: “Вища школа”, 1997.

9. Крамарчук Т.Д. До питання збереження етнічної самосвідомості українців у республіці Башкортостан // Укр. істор. журнал. – 2000. – № 1. – С. 109-114.

10. Кубійович В. Українська діаспора в СРСР у світлі переписів населення – Мюнхен, 1979.

11. Марунчак М. Українці в СРСР поза кордоном УРСР. – Вінніпег, 1974.

12. Национальный состав населения СССР. По данным Всесоюзной переписи населения 1989 г. – М.: Финансы и статистика, 1991.

13. Попок А. Національно-культурне відродження українців у Росії на межі ХХ-ХХІ ст. // Визвольний шлях. – 1998. – №2. – С. 159-164.

14. Сергійчук В. Українці в імперії. – К., 1992.

15. Тощенко Ж.Т., Чаптыкова Т.И. Диаспора как объект социалогического исследования // Социологические исследования. – 1996. – №12. – С. 36-42.

16. Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі. – К., 1999.

17. Українські поселення: Довідник. – Нью-Йорк, 1980.

18. Українці в Росії: історія, регіони розселення, чисельність // Голос України. – 1992. – 2 вересня. – С.12-13.

19. Українці: Східна діаспора: Атлас. – К., 1992.