Экономические науки/5.Управление трудовыми ресурсами

Корчак А.С., наук.кер. Попадюк О.В.

Буковинська державна фінансова академія, Україна

Особливості формування соціального партнерства в Україні

Успішне функціонування ринку праці визначається ступенем розвиненості системи партнерських відносин. Зміна основної парадигми розвитку національної економіки, зорієнтованої на інноваційні чинники економічного зростання і підвищення якості життя населення, актуалізує проблему пошуку нових форм і методів регулювання соціально – трудових відносин на принципах партнерства і договірних засадах [1, 74].

Світова економічна криза загострила і без того важке економічне становище України. Подоланню кризових явищ, як свідчить світовий досвід, суттєво сприяє соціальний діалог і співробітництво трьох головних суб’єктів суспільства – влади, бізнесу і профспілок, формою реалізації якого є соціальне партнерство.

Проблеми становлення і розвитку в Україні соціального партнерства привертають увагу політичних, громадських і підприємницьких кіл, є об’єктом наукових досліджень ряду українських і зарубіжних дослідників, таких як А.М. Колосок [1], І.В. Лебедєв [2], В.В. Маліков [6]. У роботах цих авторів на основі теоретичних узагальнень практичного вітчизняного і зарубіжного досвіду було науково обґрунтовано необхідність розвитку системи соціального партнерства в Україні та визначено головні напрями її реалізації.

Сутністю соціального партнерства є встановлення форуму для ведення переговорів щодо інтересів між окремими його учасниками. Обсяг та форма участі партнерів може бути різною, але в принципі йдеться про будь – які форми регулярних контактів та узгоджень між роботодавцями та працівниками. Сама назва «соціальне партнерство» означає – те, що відбувається в його межах, базується, насамперед, на взаємній комунікації партнерів. Обмін інформацією та представлення позицій є основним та обов’язковим елементом даного процесу. Наступним елементом, який надає сенс цій формі стосунків, є ведення переговорів [3, 32].

Консолідація зусиль соціальних партнерів дає змогу забезпечити регулювання виробничих, трудових, соціально – економічних відносин та дотримання гарантій працівників і власників, вирішити найгостріші соціально – економічні проблеми.

Регламентуючим документом соціального партнерства є Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України, Федерацією роботодавців України та Федерацією профспілок України на 2008 – 2009 роки [4].

Координаційним органом соціального партнерства в Україні є Національна тристороння соціально – економічна рада, яка має тристоронню структуру представництва сторін соціального партнерства: по 22 представники від уряду, всеукраїнських профспілок та їхніх об’єднань, всеукраїнських об’єднань організацій роботодавців. Очолюють раду три співголови, які одночасно є координаторами сторін.

Відповідно до рішення Національної тристоронньої соціально – економічної ради, в її структурі утворено із рівної кількості членів сторін 4 постійні комісії:

- із законотворчої діяльності та мінімальних державних соціальних стандартів;

- з інформаційно – методичної роботи та зв’язків з інституціями соціального партнерства всіх рівнів;

- з дотримання норм і принципів соціального партнерства;

- з питань конкурентоспроможності вітчизняної економіки.

В адміністративних областях України створені регіональні тристоронні соціально – економічні ради, що утворюються з представників обласних державних адміністрацій, федерацій профспілок області, обласних об’єднань організацій роботодавців [5].

Для досягнення сталого розвитку соціально – економічних, трудових відносин Україні слід враховувати основні світові тенденції в організації соціального партнерства. В широкому спектрі соціальної сфери особливе місце посідають трудові взаємини, налагодження соціального партнерства як зрілої системи відносин, яка виникає між найманими робітниками та роботодавцями за посередницької ролі держави з узгодження інтересів у соціально – трудовій сфері та врегулювання соціально – трудових конфліктів. Відомі дві моделі соціального партнерства – трипартизм і біпартизм. У тих країнах, де роль держави в регулюванні трудових відносин невелика (США, Канада, Великобританія), практикується двостороння співпраця між об’єднаннями роботодавців і організаціями найманих працівників. Держава за такої соціальної моделі виступає лише в ролі арбітра або посередника при виникненні соціальних конфліктів. Нині найбільш розвинена система соціального партнерства трипартизму існує у таких європейських країнах, як Німеччина, Швеція, Австрія. За цієї системи у врегулюванні соціально – трудових відносин беруть однаково важливу участь три сторони: організації, що представляють інтереси найманих працівників, об’єднання роботодавців та держави [6, 112].

Як особливий інститут ринкової економіки і соціально – правової держави, соціальне партнерство виконує функції регулювання різних аспектів трудових відносин, забезпечує розв’язання трудових спорів, конфліктів і суперечностей, сприяє збереженню класового миру і злагоди у суспільстві. Воно має стратегічний характер, оскільки дозволяє сформувати і безконфліктно реалізувати довгострокові завдання уряду, націлені на забезпечення соціально – економічного розвитку. Механізм реалізації соціального партнерства включає систему угод на державному, галузевому, територіальному рівнях, укладення колективних договорів на підприємствах і організаціях, узгодження дії по їх реалізації, спільний контроль виконання досягнутих домовленостей.

Наслідуючи приклад розвинених країн, Україна приступила до розбудови системи соціального партнерства, який започаткував Указ Президента України «Про створення Національної ради соціального партнерства» від 27 квітня 1993 р. [7]. Стрижнем системи соціального партнерства в Україні стали Генеральні угоди, що укладаються відповідно до Закону України «Про колективні договори і угоди» між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об’єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими об’єднаннями професійних спілок.

Головною причиною слабкості системи соціального партнерства в Україні є нерозвиненість інститутів громадянського суспільства, традицій політичної, суспільної і виробничої демократії, необхідних для реального функціонування відносин соціального партнерства. Українські профспілки також ще не зовсім готові до використання методів і принципів соціального партнерства для захисту інтересів найманих робітників. Низька соціальна активність трудящих, роз’єднаність українських профспілок, нечітке уявлення про свою роль у суспільстві, формальний підхід до укладання колективних договорів обумовлюють недостатню ефективність їх дій і слабкий вплив на прийняття урядових рішень у сфері регулювання зайнятості, організації праці та її оплати, надання соціальних гарантій [2, 13].

Для формування системи соціального партнерства у нашій країні вже є необхідні умови. По – перше, наша держава у 2005 році визнана Європейським Союзом країною з ринковою економікою, а в ній сформувався відповідний прошарок підприємців. По – друге, існують різні профспілкові організації, що представляють і захищають інтереси найманих працівників, а також їх об’єднання загальнодержавного рівня. По – третє, сформовано політико – правове поле для розвитку соціального партнерства на тристоронній основі. По – четверте, держава заявила про свою готовність виступити посередником у відносинах між найманими працівниками і роботодавцями. Також можна зазначити, що система соціального партнерства може ефективно функціонувати тільки за умов економічного розвитку, вона є атрибутом успішних демократичних країн. Дієвість соціального партнерства зростає тоді, коли держава проводить активну соціальну політику в інтересах більшості населення, коли розвиненими є консенсусні форми демократії та інститути громадського суспільства, що забезпечують представництво інтересів різних соціальних груп, коли організації найманих працівників мають достатню силу і користуються належним авторитетом у суспільстві.

Отже, соціальне партнерство є необхідною передумовою забезпечення сталого економічного розвитку й утвердження громадянського миру в суспільстві. Його становлення і розвиток є одним з важливих напрямів державної політики, поліпшення трудового потенціалу держави та соціально – економічних відносин.

Література:

1. Колосок А.М. Інституційне забезпечення соціального партнерства/А.М. Колосок//Актуальні проблеми економіки. – 2009. - №10. – С. 74 – 79.

2. Лебедєв І.В. Соціальне партнерство як засіб подолання економічної кризи/І.В. Лебедєв//Економіка та держава. – 2009. - №4. – С. 12 – 15.

3. Матеріали тристороннього семінару «Діяльність територіальної соціально – економічної ради в контексті становлення діалогу в Україні»/Волинське об’єднання організацій роботодавців. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2006. – 95 с.

4. Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України, Конфедерацією роботодавців України та Всеукраїнськими профспілками і профоб’єднаннями на 2008 – 2009 роки//Праця і зарплата. - №6. – С. 10 – 16.

5. Структура Ради// www.ntser.gov.ua.

6. Маліков В.В. Зарубіжний досівд соціального партнерства як фактор економічного розвитку/В.В. Маліков//Економіка та держава. – 2011. - №1. – С. 112 – 114.

7. Указ Президента України № в 151/93 від 27 квітня 1993 р.: Про створення Національної ради соціального партнерства.