Економічні науки/2. Зовнішньоекономічна діяльність

Губрій М.В., ст. вик. Римарева Л. М.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

Реструктуризація підходів щодо розвитку форм виходу підприємств на зовнішній ринок

Зовнішньоекономічна діяльність є важливою і невід’ємною сферою господарської діяльності підприємств, фірм, всіх учасників ринкових відносин. Її розвиток, розширення і удосконалення є пріоритетним для багатьох держав світу. Міжнародні економічні відносини є однією з найбільш динамічно розвинутих сфер економічного життя. Економічні зв'язки між державами мають багатовікову історію. Кожне підприємство на етапі активного розвитку та стабільної ділової активності починає розширяти горизонт господарських зв’язків і має ціль виходу на зовнішні ринки.

Питанню вивчення побудови стратегії виходу на зовнішні ринки в сучасному світі присвятили увагу   багато наукових шкіл. Серед них – П. Друкер, Г. Мінцберг, М. Портер, П. Нортон, російські та українські вчені – П. Нємцов,  З.М. Шершньова, В.О. Пастухова.

Зовнішньоекономічна діяльність підприємств - це сфера господарської діяльності, пов'язана з міжнародною виробничою й науково-технічною кооперацією, експортом і імпортом продукції, виходом підприємства на зовнішній ринок. Одним із найважливіших рішень підприємств, які виходять на зовнішній ринок, є вибір способу виходу. Важливими факторами, які впливають на вибір варіанту виходу підприємств на зовнішній ринок є:

- потенціал і умови ринку;

- швидкість можливості виходу на ринок;

- рівень можливого ризику;

- ступені гостроти конкуренції;

- попит на продукцію населення країни, де розташований зовнішній ринок[2, c. 76].

Кожне сучасне підприємство визнає, що задовольнити специфічні потреби кожного іноземного споживача не можливо. Воно має справу з групами споживачів або кластерами індивідуумів, що мають досить схожі споживчі звички, поведінку, економічні характеристики . 

В процесі просування товарів на зовнішні ринки використовуються різні способи виходу фірми на міжнародні ринки:

1. Діяльність на національних ринках:

а) непрямий експорт, який включає нерегулярний експорт, торгові компанії, експортно- торгові компанії та між фірмова кооперації;

б) прямий експорт, який здійснюють зарубіжні представники, місцеві агенти та дебітори та торгові філіали [1, c. 45].

Концепція експортних можливостей включає чотири підходи:

Перший підхід передбачає використання надлишкових потужностей. Часто компанії мають у своєму розпорядженні виробничі потужності в поточному або довгостроковому періодах, що не користуються адекватним внутрішнім попитом. Це можуть бути розвідані запаси природних ресурсів чи конкретні потужності для виробництва визначеної продукції, які важко переключити на виробництво інших товарів, що мають відповідний внутрішній попит.

Другий підхід передбачає зменшення витрат виробництва. Як показали дослідження, то компанії можуть зменшувати свої витрати на 20-30 % тоді, коли подвоюється випуск продукції, це явище відоме як "крива акумулювання досвіду" .

Для третього підходу характерним є підвищення прибутковості. Виробник може за певних умов продавати ту саму продукцію з більшою вигодою за кордоном, ніж у себе вдома. Це може бути пов'язано з відмінністю конкурентного середовища на закордонному ринку від вітчизняного, тому що там товар знаходиться на іншому етапі життєвого циклу. Таким чином, етап зрілості всередині країни може призвести до зниження внутрішніх цін, у той час як етап зростання за кордоном може звести нанівець актуальність зниження цін.

Четвертий підхід, концепції експортних можливостей передбачає розподіл ризику. Виводячи збут за межі ринку тільки однієї країни, виробник має можливість зводити до мінімуму коливання попиту, оскільки цикли ділової активності країн перебувають в різних фазах, а ті самі товари знаходяться на різноманітних етапах життєвого циклу. Ще один чинник розподілу ризику за допомогою експорту полягає в тому, що виробник зможе придбати більше клієнтів, зменшуючи свою вразливість при втраті якогось одного чи декількох клієнтів [1, c. 54].

2. Діяльність на зарубіжних ринках:

а) закордонні інвестиції, які включають прямі інвестиції, філіали, спільні підприємства та купівлю фірм за кордоном;

б) без інвестиційна діяльність закордоном, тобто ліцензійні угоди, франчайзинг, виробництво по контракту, виробнича кооперація [1, c. 46].

Можна зробити висновок, що підприємство, яке займається зовнішньоекономічною діяльністю повинно чітко визначити свої міжнародні стратегії для того, щоб займати лідируючі позиції на національному і світовому ринках. Тому необхідно, щоб керівництво компанії проводило ефективну зовнішньоекономічну політику, максимально враховувало потреби споживачів і створювало конкурентні переваги для завоювання нових ринків.

Література:

1. Воронкова А.Е., Калюжна Н.Г., Оленко В.І. Управлінські рішення в забезпеченні конкурентоспроможності підприємства: організаційний аспект: Монографія. – Х.: ВД „ІНЖЕК”, 2008.

2 Кобута, І. В. Узгодженість регулювання зовнішньоекономічної діяльності в АПК України та Росії з принципами СОТ / І. В. Кобута // Економіка А П К. – 2006.