Історія / Історія України / Вітчизняна історія

Кандидат історичних наук, Нікітенко К.В.

Львівський інститут менеджменту, Україна.

ФОРМУВАННЯ СТАЛІНСЬКОЇ КОМАНДНО-АДМІНІСТРАТИВНОЇ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ: ПЕРЕДВОЄННІ П'ЯТИРІЧКИ — ВПЛИВ НА ОБОРОНОЗДАТНІСТЬ КРАЇНИ.

Масштабний соціальний експеримент – побудова принципово нового державного механізму-монстра – командно-адміністративної системи «по-сталінські», не дав запланованого результату в зміцненні економічних основ обороноздатності СРСР. Відмова від нової економічної політики 1920-х років з її багатоукладністю, функціонуванням певних ринкових механізмів і певної свободи конкуренції, вибору, волі – натомість створення і цементування у 1930-х рр. тоталітарно-бюрократичних механізмів управління економікою і суспільством все це мало важкі, непоправні наслідки.

Втім, слід відзначити, довоєнні п’ятирічки зробили свою справу – аграрна країна відійшла в минуле. Будівництво нових заводів вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи. Її промисловий потенціал у 1940 р. у сім разів перевищував показник 1913 р. Загалом за дві з половиною п’ятирічки було побудовано понад дві тисячі великих народногосподарчих об’єктів.

Зрозуміло, що підвищення обороноздатності країни було однією з головних цілей проведеної індустріалізації. В країні будувалися нові авіаційні, танкові та інші воєнні заводи. Загалом у 1938-1941 рр. воєнна промисловість розвивалася втричі швидше ніж будь-яка інша. Пріоритетність потреб оборонної промисловості стала в країні беззаперечною. З кожним роком все збільшувалося фінансування. Так, якщо у 1936 р. Наркомат оборони отримав 14,9 млрд. крб., то вже у бюджетному плані на 1937 р. були намічені асигнування у 20,1 млрд. крб. [1, с.3]. Це фінансування включало в себе не лише витрати на харчування та обмундирування Червоної армії, але й окрім того побудову досить великої кількості баз, складів, полігонів, аеродромів, оборонних споруд тощо. У 1940 році воєнні витрати складали вже 56,8 млрд. крб. (або 32,6% всього держбюджету), а на початок 1941 р. вони склали вже 43,4%.

Без перебільшення можна сказати, що банківська система СРСР, а разом із нею і УРСР була не просто втягнута у коло інтересів Наркомату оборони, а й певною мірою стала його важливою підконтрольно-залежною складовою. Інструкція щодо обліку фінансування підприємств оборонного значення від 14 лютого 1938 р. з Наркомату фінансів наказувала весь документообіг, який пов'язаний із обліковими операціями оборонного будівництва відокремити від загальних документів. Все фінансування підприємств оборонного значення з 1938 року переводилося на спеціальний баланс. Відповідно, всі фінансові документи повинні були бути доступними виключно обмеженому колу спеціально виділених людей. При кожній банківській установі створювалися спеціальні секретні відділи для обслуговування потреб оборонної промисловості.

Також кожна банківська інституція отримала свій мобілізаційний план на випадок воєнного конфлікту. В ньому чітко було прописані заходи, які слід було здійснювати із початком війни: встановлення чергування, відкриття спеціальних кас та розрахункових рахунків з фінансування оборонних заходів, і виплат призваним до Червоної армії, а також встановлювалася певна кількість керівного складу, які отримували броню від мобілізації в армію тощо. Незважаючи на те, що дані мобілізаційні плани були предметом особливого піклування вищого керівництва, регулярно проводилися тренувальні оголошення мобілізації та численні перевірки, деякі банківські установи виявилися абсолютно не готовими до війни. Приміром, проведена у січні 1941 р. перевірка Миколаївської обласної контори Промбанку показала, що банк не має навіть приблизного розрахунку необхідних виплат на перший місяць можливої війни. Також жоден із відповідальних працівників, які повинні були б здійснювати керівництво банком в воєнних умовах не був заброньований від армії. Незважаючи на вказівку негайно виправити недоліки, Миколаївський Промбанк не впорався із цим завданням навіть і за пів-року, які залишалися до справжнього початку війни. Як наслідок, вже на другий день війни з банку був призваний до лав Червоної армії Челноков — старший кредитний інспектор, керівник групи загального фінансування. На його місце терміново був призначений інший співробітник, якому знадобилося чимало часу аби розібратися у новій для нього справі. Більше того, у даній банківській установі навіть керівник та директор першого відділу полінувалися подати до військкомату відповідні документи, схаменувшись тільки після отримання повісток, й потім в авральному темпі бомбардували військових проханнями щодо відстрочки [2].

Індустріалізація проводилася в умовах гострої нестачі коштів, браку кваліфікованих кадрів, устаткування, загальної економічної відсталості. Кошти на побудови заводів-гігантів вдалося залучити лише за рахунок глобальних соціальних перетворень: колективізації (фактично знищення селянина-трудівника), використання примусової праці політичних в’язнів тощо.

Сталіна цікавило тільки одне – показники. І вони повинні були зростати. Ціна нікого не хвилювала. Все це призводило до постійної «штурмівщини». Посилювало хаос та паніку. Дійсно, плани не були постійною величиною, а, навпаки, мали тенденцію до перегляду і переписування. Приміром, на Дніпровському металургійному заводі ім. Петровського план капітального будівництва протягом року змінювався 13 разів, а на заводі ім. Дзержинського у Дніпродзержинську «всього» 10 разів, але у підсумку після всіх змін просто повернулися до найпершого варіанту. Десять разів було проведено копітку, марудну, але зовсім нікому не потрібну роботу.

Повною мірою було використано людський фактор. Розгорнулося соціалістичне змагання, ширився стаханівський рух-ударників. У 1935 році вибійник шахти «Центральне-Ірміне» О.Стаханов за одну зміну вирубав 102 т. вугілля, що у 14,5 рази перевищувало норму. Безумовний рекорд. Втім, Стаханову допомагали два підсобні робітники, а рекорд записали лише на нього одного. Те, що в реальності працювала ціла група людей було свідомо проігноровано. Потрібен був прецедент. Герой. Гасло. Про помічників Стаханова на десятки років «забули».

З вугільної промисловості рух ударників перекинувся у всі галузі народного господарства. Більше того, цей «почин» влада використала з метою збільшення нечуваного навіть за часів царату тиску на трудящих. Це мало наслідком збільшення норм виробітку. Дуже часто норми зростали абсолютно необґрунтовано. Перед трудівниками ставилися нереальні плани. Так на кожній шахті, заводі, фабриці з’явився свій передовик, від якого фактично вимагали неможливого. Якщо ж дива не ставалося, то «рекорди» ставилися виключно на папері, про що й звітували у центр.

У країні панувала атмосфера приписок та роздування неіснуючих досягнень. Результати першої п’ятирічки Політбюро рішенням від 1 лютого 1933 р. взагалі заборонило оприлюднювати. Натомість Й.Сталін голослівно відзвітував, що план п’ятирічки було виконано за 4 роки і 3 місяці. Не підтвердивши свої слова жодним реальним показником або фактом. Друга п’ятирічка була виконана в такий же рекордний термін.

Принциповою особливістю стало те, що на відміну від решти країн світу індустріалізація здійснювалася не заради задоволення споживчих потреб населення, тобто, не для людини, не заради покращення життя людини, а, навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося. Рівень життя падав. Держава стала не тільки власником всіх промислових об’єктів, а й головним споживачем виробленої ними продукції – першочергово зброї та засобів виробництва. Структурна диспропорція стала однією з головних ознак новоствореного промислового комплексу. В Україні пріоритетними стали лише ті галузі, що забезпечували паливом та металом промисловість Росії. Так, із виділених Україні на нове будівництво коштів 78% призначалося на Донецько-Криворізький басейн (для задоволення потреб у вугіллі та металі), а на всю решту території України залишилося лише 22% асигнувань на нове промислове будівництво.

Значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії на собі відчуло все населення країни. Згідно планів першої п’ятирічки у важку промисловість України передбачалося вкласти 87,5%, а в легку та харчову лише 12,5%. Прямим наслідком стала кризова ситуація із забезпеченням населення продуктами харчування і товарами масового вжитку. На дефіцит перетворювалися навіть товари першої потреби. Окрім того, Україна отримувала на народне господарство, згідно з планами п’ятирічок, суми значно менше від будь-яких показників її питомої ваги: у 1-й - 18,3% (Росія - 68%), у 2-й - 16,7%, а перед війною вже всього 14,5% (Росія - 71%) [3, с.230].

Такі тенденції дали змогу молодому економісту-комуністу М.Волобуєву заявити, що революція нічого принципово не змінила – Україна залишалася колонією Росії [4].

Але рівень життя людей в Україні зовсім не хвилював московське керівництво. У всіх економічних негараздах, невиконаннях планів, ускладненнях модернізації, перебоях із забезпеченням продуктами був звинувачений виключно «людський фактор». Всі труднощі лише надавали відмінну можливість активніше розгорнути «полювання на відьм». Був репресований М.Волобуєв. На заводах, фабриках, шахтах тисячі директорів, інженерів, майстрів та інших «шкідників» відповідали за «свої злочини». НКВС фабрикував чергові сенсаційні справи «ворогів народу».

Покарання застосовувалися широко і без «зайвого гуманізму». Начальники на місцях, побоюючись звинувачень у «потуранні злісним порушникам дисципліни», свідомо підводили робітників під найжорсткіші вироки. Покарання для керівництва за зайвий «лібералізм» були цілковитою реальністю. Так, Н.Іванцова, член уславленої молодіжної підпільної організації «Молода гвардія», пізніше свідчила, що до війни її батько служив заступником директора шахти №1-біс. У вересні 1940 року за «потурання прогульникам» його заарештували і засудили до двох років примусових робіт. З цього покарання він живим додому так ніколи і не повернувся.

Тому вироки тих років відрізнялися винятковою жорстокістю. Приміром, на шахті ім. Дзержинського у Дзержинську, що на Донеччині, вибійнику дали цілком офіційний відгул у зв’язку із важкою хворобою законної дружини. Але, хвороба виявилася смертельною і жінка померла, тож цей чоловік ще два дні не виходив на роботу у зв’язку із похороном. Як наслідок - його ув’язнили на чотири місяці. Як бачимо, вражаючи вироки – цілком реальна біда, трагічна життєва ситуація – похорон близької людини, була прирівняна до «прогулу без вагомої причини» і перетворилася на злочин.

Тільки на Донбасі впродовж наступних двох місяців після прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний тиждень і заборону самовільного уходу робітників та службовців з підприємств та закладів», який зробив міри щодо укріплення трудової дисципліни ще більш інквізиторськими, суди розглянули понад 12 тисяч справ: 1049 робітників були ув’язнені, а близько 7,5 тисяч отримали різні терміни виправних робіт. А по всій країні вже на червень 1941 р. три мільйони осіб (або близько 8% працездатного населення) були віддані під суд, з них 500 тис. отримали різні терміни покарання [5, с.366].

Однак, слід наголосити, що всі «драконівські» закони щодо боротьби із порушниками, розгортання змагання за виконання та перевиконання планів тощо, як і побудова заводів-гігантів, абсолютно не позначилися на рівні життя простого населення. Скільки б не було зібрано зерна, виплавлено чавуну, видобуто вугілля – всі ресурси йшли або на воєнні потреби, або (після підписання пакту Молотова-Ріббентропа) на допомогу і зміцнення фашистської Німеччини. В той час як власне населення голодувало.

Так, у 1940 р. комісар вугільної промисловості Бахрушев скаржився уряду на вкрай погане забезпечення Донеччини продуктами харчування. Доходило навіть до перебоїв із хлібом. А, приміром, у їдальні №5 у Артемівську взагалі головною стравою робочого обіду став чай (як жартували робітники – без цукру на перше і з цукром на десерт).

Саме в ці роки з’явилася частівка:

Україна хліборобна,

Німцю хліба дала,

А сама голодна [6, с.369].

Зрозуміло, що за спів таких віршів людина отримувала немале покарання, проте ситуація на краще від цього не змінювалася.

Головні проблеми радянського промислового комплексу були пов’язані не так із дисципліною на робочому місці, як з ефективністю використання наявних виробничих потужностей, з вражаючою невідповідністю затрат праці і капіталів, отриманому економічному результату. Так, витрати на оборону зростали, але їх ефективність була недостатньою. Приміром, на кінець 1940 р. тільки у восьми промислових наркоматах із виготовлених 58 тис. металорізальних верстатів не було встановлено 33 тис. Отже, обладнання було зроблене, щоб мертвим вантажем осісти десь на складах. Часто у непристосованих для того приміщеннях, а то й просто під відкритим небом, щоб іржавіти, руйнуватися, розсипатися на очах. Такі втрати склали майже 60%. А в цей час люди недосипали і недоїдали, отримували жорстокі покарання за вигадані прогули, втрачали здоров’я, а інколи й життя, намагаючись виконати плани-завдання. Виготовити ще більше устаткування і верстатів, які ніколи ніде не будуть встановлені. Сталінська командно-адміністративна система доводила свою «ефективність».

Або такий промовистий факт: незважаючи ні на покарання, ні на те, що саме на Донбасі зародився і широко розгорнувся стахановський рух, передвоєнний план у вугільній промисловості виконано не було (не кажучи вже про якесь його «стахановське» перевиконання).

Таким чином, навіть там, де людям, звичайним рядовим виконавцям, трудівникам п’ятирічок, вдавалося зробити неможливе – виконати і перевиконати плани надіндустріалізації, командно-адміністративна система, яка характеризувалася надмірно роздутим чиновницьким апаратом, бюрократизацією, тотальною централізацією планування, фінансування і матеріально-технічного забезпечення, абсолютним ігноруванням ринкових законів, і, як наслідок, породжувала хронічний дефіцит, позбавляла підприємства й їх трудівників економічних стимулів і самостійності, перекреслювала результати їх відданої праці.

Як наслідок, на початок війни в армії була фактично відсутня матеріальна частина. Як свідчить політичне повідомлення політвідділу 11-го механізованого корпусу воєнній раді Західного фронту від 15 липня 1941 року: «Напад фашистської Німеччини захопив 11 механізований корпус незабезпеченим матеріально-технічним майном. Танків було: Т-26 – 242, вогнеметів – 18, БТ-5 – 44, Т-34 – 24, КВ – 3. Танки Т-26 і БТ-5 складали головним чином навчально-бойовий парк, отриманий на укомплектування з інших частин.

До 10-15% танків у похід не було взято, так як вони знаходилися у ремонті. Артилерійські полки не були укомплектовані повністю гарматами, тракторами і автомашинами. Автомашинами корпус був забезпечений на 10-15%. Мотоциклетний полк – кулеметний батальйон, батальйон зв’язку, понтонні батальйони взагалі не були забезпечені інженерним і спеціальним майном. Батальйон зв’язку корпусу з 19 рацій, які йому належало мати, мав одну 5-АК.

Карт топографічний районів бойових дій зовсім не було…» [7, с.17].

Відсутність карт і одна рація із 19 потрібних. Досить типова ситуація, яка призводила до повної втрати координації і зв'язку між військовими частинами. Окрім того, наявний зв'язок забезпечувався також телеграфними і телефонними лініями Наркомату зв’язку. Але загальнодержавна мережа була побудована за радіальним принципом, згідно із яким лінії та вузли зв’язку зосереджувалися у великих промислових і адміністративних центрах. Причому, такі вузли абсолютно не були захищені від нападу ворожої авіації, а лінії зв’язку, які розташовувалися вздовж шосейних та залізничних магістралей, взагалі стали надзвичайно легкою здобиччю для диверсійних груп ворога. Суттєвим недоліком стала відсутність кабельних та підземних магістралей. Як наслідок, вже на другу годину ночі 22 червня 1941 року (ще до початку війни) більшість ліній зв’язку була виведена з ладу диверсантами. Як багаторазово підкреслював маршал Г.Жуков у своїх спогадах порушення зв’язку із штабами фронтів і армій призвело до втрати контролю за ситуацією: “Спроба штабів фронтів зв'язатися безпосередньо з військами успіху не мала, бо з більшістю армій і окремих корпусів не було ні провідного, ні радіозв'язку” [8, с.259].

Великі проблеми були і з рівнем підготовки військових фахівців до бойових дій. Так, механіки-водії танків мали лише по 8-10 годин водіння бойових машин.

Ветеран війни О.Каменцєв згадував: «Вважаю, однією з причин наших невдач 1941 року недостатню оперативно-тактичну підготовку старшої і вищої ланки комскладу, починаючи від полку і закінчуючи армією. І до того ж погана підготовка і виучування танкістів. У перших боях ми несли величезні втрати у танках і людях через незнання і невміння вести маневр. Знали одне «вперед». Ні обороні, ні відступу нас не вчили. Це пов’язане з «вакуумом» у старшій і вищій ланці комскладу після лютих репресій 1937-1938 рр.» [9].

Документи повністю підтверджують дану точку зору. Так, повідомлення управління політичної пропаганди Південно-Західного фронту начальнику Головного управління політичної пропаганди Червоної Армії від 8 липня 1941 р. свідчить: «За період бойових дій у ряді частин і з’єднань значні втрати матеріальної частини. У 15 стрілковому корпусі втрачено з 22 червня по 1 липня - 70 вантажівок, 52 трактори.

У 22 механізованому корпусі за той же час втрачено 46 авто, 119 танків, з них 58 підірвано нашими частинами під час відступу через неможливість відремонтувати на ходу.

Виключно великі втрати танків КВ у 41 танковій дивізії. З 31 танка, які були в дивізії, на 6 липня 1941 р. залишилося 9. Виведено з ладу ворогом – 5, підірвано екіпажами – 12, відправлено у ремонт – 5.

У бою танк КВ показав виключно високі якості. Середня протитанкова артилерія противника не пробивала його броні.

Великі втрати танків КВ пояснюються першочергово слабкою технічною підготовкою екіпажів, низьким знанням ними матеріальної частини танка, а також відсутністю запасних частин. Були випадки, коли екіпажі не могли полагодити поломки танків КВ, які зупинялися і підривали їх» [10, с.18].

Як бачимо, парадокс: з одного боку, танк КВ показав виключно високі бойові якості, артилерія ворога не пробивала броню – сучасна, якісна зброя. Німці змогли вивести з ладу всього 5 машин. В той час, як власні екіпажі знищили в 2,5 рази більше танків, ніж ворог. «Низьке знання матеріальної частини танка», «слабка технічна підготовка екіпажів» - все це стало результатом правління командно-адміністративної системи і зіграло на руку ворогу, підсилило його. Промовистий факт: до початку війни з Німеччиною з 29 механізованих корпусів повністю був укомплектований і готовий до ведення бойових дій лише один. Інші існували виключно на папері.

Так, командно-адміністративна система, з її домінантою звітності, вигаданої статистики, папірця над реальністю, система, яка була побудована виключно на залякуванні працівників і могла працювати лише за активної допомоги НКВС, практично позбавивши людей будь-яких стимулів у своїй роботі, система, яка звела нанівець всі досягнення передвоєнних п’ятирічок, перекреслила віддану працю і справжні рекорди тисяч трудових героїв, система, яка в свою основу поклала кількість, а зовсім не якість - ось саме ця система і допомогла зміцнити владу Й.Сталіна, але при цьому призвела до трагедії Червоної армії і максимально зіграла на руку ворогу, стала суттєвим внеском Сталіна у перемогу - перемогу над власним народом.

Література:

1. Финансовая программа СССР на 1937 год. Доклад наркомфина СССР тов. Г.Ф.Гринько о государственном бюджете СССР на 1937 г. Бюджет и оборона СССР // Экономическая жизнь. – 1937. – 12 січня. – С.3.

2. Державний архів Миколаївської області. – Ф. Р-2101, оп.1, спр.2, арк.5, 17, 38.

3. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Економічна історія України і світу: навчальний посібник. – Тернопіль: Джура, 2003. – 316с.

4. Волобуєв М. До проблем української економіки // Більшовик України. – 1928. – №2. – С.46-72; №3. – С.42-63.

5. Гіроакі Куромія Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1870-1990-ті роки. – К.: Основи, 2002. – 510 с.

6. Там само.

7. Первые дни войны в документах // Военно-исторический журнал. – 1989. – №9. – С.15-21.

8. Жуков Г.К. Спогади і роздуми. – К.: Політвидав України, 1985. – 841 с.

9. Самсонов А.М. Знать и помнить. – М.: Политиздат, 1988. – 368 с.

10. Первые дни войны в документах // Военно-исторический журнал. – 1989. – №9. – С.15-21.