Педагогические науки/2. Проблемы подготовки специалистов

Фещенко А.С., Коломієць Ю.В.

ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»

Дж. Дьюї – автор методу проектів

Метод проектів почали розробляти і впроваджувати в освітні системи наприкінці XIX-на початку XX століття американські і європейські педагоги. Його автори У. Кілпатрик та Дж. Дьюї наголошували на тому, що знання повинні здобуватися школярами в ході практичної діяльності, набуття особистого досвіду, в результаті виникнення у дитини потреби в отримані необхідних для подальшої роботи знань, тобто знання обов'язково мали бути поєднані з практичною діяльністю, з життям людини.

Дж. Дьюї звертав увагу на недоліки традиційного навчання. Він писав, що в школі швидкість роботи учня на уроці визначається вчителем і вона вимушена відповідати середнім можливостям класу. Але відомо, що немає жодного учня, який би відповідав середній мірці. Кожна дитина має власну «швидкість» засвоєння матеріалу і не завжди більшість учнів у класі наближається до цієї середньої «швидкості». Не всі діти можуть однаково швидко переключатись на нову роботу. Тому слабкі учні встигають тільки поверхово ознайомитись із матеріалом і вся їх увага спрямована на те, щоб не відстати, нічого не переплутати, запам'ятати достатню кількість слів і створити враження, що матеріал уроку ними засвоєно. Сильні школярі засвоюють матеріал раніше, ніж вчитель закінчить пояснення, і вимушені чекати наступної порції нового матеріалу, а потім знову зупинка. Отже, їх розумовий потенціал використовується незадовільно, а це знижує інтерес і увагу, вбиває ініціативу і бажання працювати. Дж. Дьюї вказував, що мозок дитини - це машина, яка працює безперервно і у властивому їй режимі, тому лише при вільній організації занять дитина буде працювати або поки не виконає роботу, або поки не стомиться.

У трудовій школі підґрунтям навчально-виховного процесу була самостійна творча праця школярів, яка ґрунтувалася на особистому досвіді дитини, а не на «слуханні», як це було у старій школі, де дітям подавали «матеріал, обраний учителем чи попечителем навчального округу». З нього дитина повинна була «увібрати в себе якнайбільше і за найменший час». Тому Дж. Дьюї звертав увагу на те, що вся діяльність учнів має спрямовуватися на розвиток мислення і творче застосування знань на практиці.

Його педагогічні погляди можна розглядати як теоретичну основу методу проектів, хоча офіційно словосполучення «метод проектів» з'явилося у вжитку в 1908 р. в американській педагогіці, а термін «проект» зареєстровано в бюро виховання лише в 1911 р.

Включення у комплексну систему цього методу почалося в тодішньому Радянському Союзі в 1924 р. і пов'язане з іменами таких відомих педагогів, як В. Ігнат’єв, М. Крупенін, Н. Крупська, С. Шацький, В. Шульгін та ін. Певне визнання у шкільних працівників він здобув лише згодом, після широкого впровадження комплексної системи навчання. Ще більшого визнання та розповсюдження метод набув починаючи з 1926 р., коли досвід його впровадження почали узагальнювати в періодичному виданні «На шляху до методу проектів». Цей метод був своєрідним інтегратором знань. Якщо в комплексній системі необхідно було підбирати теоретичну інформацію для кожного окремого практичного заняття, то робота за методом проектів вимагала узагальнення і інтегрування знань у ході розробки проектів.

Метод проектів створював умови для об'єднання навчання з життям та розвитку творчості учня. Робота вчителя з учнями передбачала організацію їх роботи за таким планом: попереднє планування учнями робіт з комплексу; проведення бесіди з дітьми про зміст комплексу; визначення назви (теми) проекту для роботи; вироблення плану роботи, обговорення його, внесення змін і доповнень; розподіл обов'язків, записування остаточного плану з розподілом по днях або інших одиницях часу; розробка проекту та діаграм його виконання; проведення колективних (групових) спостережень, аналіз і систематизація результатів; формулювання висновків і їх фіксація; захист проекту чи проведення дискусії з даної теми.

Вибір проектів здійснювали з дотриманням певних принципів. Серед них: політична і економічна обґрунтованість проекту; соціальна спрямованість; зв'язок із суспільними кампаніями; можливості використання в проекті достатнього широкого навчального матеріалу і отримання певних навичок; педагогічна обґрунтованість і доцільність.

Разом з тим була суттєва проблема, що виникала в ході використання методу проектів - облік праці учнів. Якщо при звичайній класно-урочній системі обліку роботи учнів сприяють і журнал учителя, і шкільний дзвоник, і розклад уроків, і обов'язкове відвідування занять тощо, то при комплексній системі навчання всього цього немає. Тому виникало багато різних пропозицій стосовно організації обліку праці в установах соціального виховання.

Системи і схеми обліку, які використовувалися в трудових школах, були далекими від зручності і простоти використання вчителями і не завжди були зрозумілими для учнів. У зв'язку з цим з'явилася велика кількість різних варіантів обліку навчальної діяльності учнів.

У процесі навчання за комплексною системою при використанні методу проектів облік праці учнів був дуже громіздкий і складний. Це передусім було пов'язане з тим, що розпорядок роботи школи надавав можливість учням певною мірою вільно користуватися своїм робочим днем. Отож виникала проблема відвідування занять і спізнювання. На початок занять значна кількість учнів спізнювалась, оскільки вхід і вихід із лабораторій був не врегульований, а також не було фіксації точного часу праці в лабораторії. Учні могли входити і виходити відразу групами (ланками), що створювало у них неробочий настрій і відбивалося на їх поведінці.