Філологічні науки/6. Актуальні проблеми перекладу

Студенти Печура М.С., Тельцов В.В., ст. викл. Шишкова Л.С.

Національний університет біоресурсів і природокористування, Україна

До проблеми калькування в сучасному мовознавстві

Калькування як мовне явище існує стільки, скільки існують мовні контакти, і немає в світі такої мови, в якій не було б кальок. Чимало кальок у старослов’янській мові. В результаті перекладів з грецької мови і прагнення досягти якнайбільшої точності, виник цілий ряд слів кальок. Наприклад: благодетель, благоволити, богослов, богородиця, маловер, малодушиє, православний та ін.

Однак калькування досі залишається одним з малодосліджених аспектів мовної взаємодії. Свого часу М.Фасмер у післямові до свого етимологічного словника російської мови зізнався: «Якби мені довелося розпочати роботу знову, я приділив би більше уваги калькам і семасіологічній стороні» [5; 314]. Минуло майже 30 років, виходить «Етимологічний словник української мови» / опубліковано у 1983 р./, і в ньому не знайшлося належного місця для кальок.

Ставлення до кальок деяких сучасних лінгвістів влучно названо «великою антипатією». Так склалося, що термін калька у перекладознавстві набув негативного забарвлення. Очевидно тому, що дефініція кальки, яку дав Ш.Баллі /автор цього терміна/ у праці «Трактат про французьку стилістику» /опубліковано у 1909 р. /, у перекладі російською мовою звучить так: «Кальками мы называем слова и выражения, образованные механически, путем буквального перевода по образцу выражений, взятых из иностранного языка»[1; 69]. А буквалізм і художній переклад, як відомо, – полярні поняття.

Р. Зорівчак вважає російський переклад дефініції кальки Ш. Баллі не зовсім адекватними і робить власний переклад з оригіналу на українську мову: “Що ж до кальок, то це слова й вислови, утворені автоматично, через механічний переклад, за зразком інших висловів, узятих з іноземної мови” [3, 82].

Кальку у перекладознавстві сприймали як результат буквалізму. Так, ще й досі можна почути цитату з роботи О.Кундзича “Калька не тим страшна, що вона дослівна, а тим, що вона суконна, бо калька – це не є думка, висловлена словами, - це слова, які мають скласти думку. Іноді вони складають думку, іноді не складають, а найчастіше складають думку не зовсім ту або й зовсім не ту, що в оригіналі. Калька неодмінно призводить до неточності художнього слова – тим вона й суконна… Але неточність художнього слова – не єдина якість кальки. В ній і штучність слів у фразі, і викривлення думки, і зміна тону…”[4, с. 90]. Таке твердження можна виправдати певною мірою тим, що ця праця була написана у 1954 р., коли ще тільки відбувалося становлення терміна “калька” у вітчизняній перекладознавчій терміносистемі.

Сам автор терміна “калька” (Ш.Баллі) вважав цей термін найдоцільнішим. Він писав: “Іноді це явище називають гібридизацією, однак останній термін не зовсім точний, і його важко запам’ятати. Навпаки, термін “калька” дуже простий, у прямому розумінні він означає точне механічне відтворення рисунка ручним способом” [1; 69].

Цей лінгвістичний термін прижився і закріпився в багатьох мовах. Думки Ш.Баллі про кальки, висловлені на початку XX ст., уточнюються і дістають дальшого розвитку у роботах зарубіжних і вітчизняних мовознавців. Вагомий внесок у дослідження кальок зробили відомі вчені Л.Булаховський, М.Шанський, Л.Єфремов та ін. Тією чи іншою мірою проблеми калькування порушують у своїх роботах І.Білодід, Р.Зорівчак, Т.Панько та ін.

Однак вузлові питання цієї проблеми залишилися нерозв’язаними. До цього часу немає єдності у поглядах на саму природу калькування, не визначено місце кальок у словниковому складі мови, у системі мовознавчих дисциплін. Слушно зауважує Л.П.Єфремов, що “калькування саме по собі становить значний інтерес для мовознавства і заслуговує на спеціальне, а не окремо побіжне вивчення, і його не можна приєднати навіть до такого актуального і складного питання, як запозичення” [2, 119].

Думки вчених у дослідженні кальок розходяться. Одна частина вважає кальки різновидом запозичень, інша – ототожнює їх з буквальним перекладом. Обидва напрями беруть витоки з роботи Ш.Баллі, названої вище. Аналізуючи спільні риси запозичення і калькування, Ш.Баллі зауважував: “Було помилкою чітко розмежовувати запозичення і кальки, вони викликані до життя однією і тією ж причиною і відіграють однакову роль у положенні словника” [1; 70]. Виходячи з цього зауваження, ряд дослідників ототожнює запозичення і кальки, називаючи їх своєрідним видом запозичення ( Р.Будагов, О.Ахманова та ін.). Протилежну думку проводить Л.П.Єфремов. Він заявляє, що “кальки слід якомога рішучіше протиставити лексичним запозиченням” [2, 84]. На ряді прикладів Л.П.Єфремов досить переконливо показує, що ні за способом виникнення ( словотворення, переосмислення ), ні в плані вираження, ні щодо об’єкта калькування, лексичні кальки не можуть бути запозиченими словами.

Друга група мовознавців (О.Реформатський, Е.Ахундзянов, В.Поржезинський та ін.) іде від праці Ш.Баллі і ототожнює калькування з перекладом.

Це протиріччя пояснюється тим, що дослідники однобічно розглядають калькування, а це двобічний процес, і цим не можна нехтувати. Причому навіть серед дослідників, які вважають кальки запозиченням, немає єдності. На запитання, що запозичується при калькуванні, можна дістати різні відповіді. К.Флекенштейн вважає що при калькуванні запозичується структура, а тим самим і зміст; А.Матвєєв доводить, що при калькуванні відбувається перенесення мотивованості і одночасно “взаємодія елементів внутрішньої і зовнішньої лінгвістики; В.Дерибас стверджує, що калькування – це відтворення семантики і структури засобами рідної мови.

Кожний дослідник вносить щось своє у загальну проблему калькування, у кожного є раціональне зерно. Використавши відомі спостереження і узагальнивши їх, можна зробити такий висновок: 1) калькування є недоліком мовної інтерференції; 2) калькування – двобічне явище (об’єкт і результат); 3) в основі калькування лежить принцип мотивованості.

У вітчизняному мовознавстві віддають перевагу класифікації кальок, запропонованій М.Шанським. Так, залежно від того, що калькується – слово чи словосполучення, він поділяє кальки на лексичні і фразеологічні. Лексичні кальки, в свою чергу,- на словотворчі і семантичні. Отже, традиційно у навчальних посібниках виділяють три основних типи кальок: 1) словотворчі, 2) семантичні, 3) фразеологічні.

Якщо розглядати кальки з близькоспоріднених мов ( в українській з російської як мови міжнародного спілкування ), де маємо цілий ряд спільних дериваційно-мотивуючих одиниць, то є всі підстави розглядати лексичне калькування як один з різновидів лексичної деривації. До лексичного калькування повністю підходить загальна теорія словотворення з її терміносистемою та деякими уточненнями. Характерно, що калькування викликане власне білінгвізмом: кожний елемент плану змісту обов’язково повинен мати два способи вираження ( для першої і для другої мов ). Тобто для двомовних осіб слово складається з трьох елементів: значення і двох звукових уявлень. Якщо існує тільки одне, то має бути заповнене і друге за аналогією. Специфіка калькування як способу словотворення полягає в тому, що формальні і смислові відносини між дериватами еквівалентні. Починається калькування з аналізу, тобто розщеплення слова на складові елементи, але паралельно з цим зразу ж відбувається і синтез дериваційно-мотивуючих одиниць у новій єдності, у новій мовній тканині. Синтез нерозривно пов’язаний з аналізом. Синтез і аналіз – фундаментальні процеси, до яких зрештою зводяться всі види розумової діяльності. Своєрідне розшифрування слова і його відтворення як діалектичної єдності аналізу і синтезу – два протилежних, але невіддільних моменти процесу калькування. Слід пам’ятати, що правила калькування, як і багато інших правил, діють не механічно, а вибірково, що калькування має творчий характер. Саме творчість мобілізує всі словотворчі ресурси рідної мови, навіть її потенційні можливості для створення в разі потреби структурно-семантичного відповідника, тобто кальки, яка за своєю зовнішньою формою нічим не відрізняється від автохтонної лексики.

Ступінь смислової відповідності між калькою і об’єктом калькування перебуває у прямій залежності від прозорості словотворчої структури, тобто від мотивованості останнього. Чим прозоріше словотворча структура і мотивованість об’єкта калькування, тим точнішу кальку від нього можна утворити.

Залежно від того, які засоби використовують для вираження дериваційного значення похідного слова, розрізняють дві основні групи способів словотворення: афіксальні і безафіксні. Залежно від того, скільки твірних основ бере участь у словотворенні, виділяють прості слова і складні. Кальками можуть бути прості і складні слова (композити, юкстапозити, абревіатури). Більшість простих слів утворена шляхом афіксації: а) префіксації (надподаток – сверхналог, співзаявник – созаявитель) ; б) суфіксації (споживач – потребитель, дізнавач – дознаватель); в) комбінованої афіксації (прошарок – прослойка, підсклянок – підстаканник).

При калькуванні враховується не тільки дериваційне значення суфіксів, а й їх експресивно – стилістичний потенціал, яким визначається сфера функціонування відповідних похідних. Так історично склалося, що суфікс – тель в українській мові в основному зберігає книжний характер і не має такої продуктивності, як у російській мові. Слова цього словотвірного типу в українській мові мають виразне стилістичне забарвлення, що відносить їх до книжної сфери вживання (визволитель, вихователь, засідатель, правитель тощо). У російській мові з допомогою суфікса – тель оформляються деривати із загальним словотвірним значенням (носій процесуальної ознаки, особа і предмет). При калькуванні лексем даного словотвірного типу відношення еквівалентності встановлюються з допомогою суфікса -ч, -ач або –ник: споживач – потребитель, випробувач – попытатель, винищувач – истребитель, відбивач – отражатель; обмежник – ограничитель, запобіжник і застережник – предохранитель, тощо.

Так за зразком російських слів з власного словотворчого матеріалу створюються в українській мові слова всіх галузей суспільно-політичного, науково-технічного і культурного життя. Калькування, як один з різновидів словотворення, практично необмежений продуктивний спосіб поповнення словникового складу мови.

Cписок літератури:

1. Балли Ш. Французская стилистика. – М., 1961.

2. Ефремов Л.П. Основи теории лексического калькирования. – Алма-Ата. 1974.

3. Зорівчак Р.П. Фразеологічна одиниця як перекладознавча категорія. – Львів, 1983.

4. Кундзич О.Л. Творчі проблеми перекладу. – К., 1973.

5. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. – М., 1986.