І.І.Кондратюк

Луганський Національний Університет ім. Тараса Шевченка

ВИХОВАННЯ ПОЧУТТЯ

СОВІСТІ У ШКОЛЯРІВ (ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ)

В умовах національно-культурного відродження в Україні, розбудови системи загальної освіти принципово важливого значення набуває моральне виховання школярів. Пошуки ціннісних орієнтацій, життєтворчих смислів та ідеалів, окреслення шляхів і стратегій самотворення особистості є характерними для практики духовного оновлення в контексті національного відродження.

Своїм корінням символ совісті сягає духовного досвіду народу, його релігії й культури. „На рівні індивідуальної свідомості совість є найвищою духовною якістю особистості, яка безпосередньо впливає на її розвиток” [1, 1].

Одним із головних завдань сучасної школи стає вдосконалення морального виховання школярів, розвиток совісті, формування обов’язку, відповідальності. „Освіта у відриві від духу, совісті, віри й характеру не формує людину, а розгнуздує й псує її, оскільки вона дає в її розпорядження життєво вигідні можливості, технічні вміння, якими вона, бездуховна й безсовісна, безвірна й безхарактерна, починає зловживати” [2, 21].

Виходячи з того, що в педагогічній науці мета виховання завжди передбачала моральне й духовне самовдосконалення особи як найвище покликання людини, ми вважаємо, що почуття совісті має велике значення в системі морального виховання школярів і заслуговує на особливу увагу наукових дослідників.

Негативні зміни в галузі ціннісних орієнтацій школярів – показник різкого зниження ефективності виховного впливу школи й сім’ї. Сучасні вчені-педагоги із занепокоєнням пишуть про те, що в частини підростаючого покоління наявне звуження об’єктивно-духовного простору, переживання стану моральної кризи, виникнення протиріч із зовнішнім світом.

Усе це потребує переоцінки форм і методів морального виховання, зокрема виховання почуття совісті як стрижня морального становлення особистості.

Місце совісті в психологічній структурі особистості розглядається психологами в процесі її морального розвитку в різноманітних видах діяльності й відносин. Цьому присвячено роботи Б.Г.Ананьєва, І.Д.Беха, А.О.Бодалєва, Л.І.Божович, П.П.Блонського, Л.С.Виготського, А.М.Леонтьєва, В.С.Мухіної, А.В.Петровського, К.К.Платонова, С.Л.Рубінштейна, Л.І.Рувінського, Д.Б.Ельконіна.

Загальнопедагогічні основи процесу регуляції моральної поведінки школярів відображено в працях О.С.Богданової, Н.І.Бодалєва, Н.І.Болдирєва, Е.В.Бондаревської, З.І.Васильєвої, Д.М.Гришина, А.І.Капрова, Т.Е.Коннікової, Б.Г.Лихачова, І.С.Маренко, Н.І.Монахова, Р.М.Рогової, І.Ф.Сватковського, І.Ф.Харламова, С.В.Черенкової, А.І.Шемшуріної, Н.Е.Щуркової. У цих дослідженнях зазначається, що формування моральних якостей особистості відбувається в діяльності в зазвичай організованій системі морального виховання.

В.О.Сухомлинський писав: „Виховання совісті – одна з найтонших галузей процесу формування духовного світу людини, оскільки тут ми маємо справу з внутрішнім світом особистості, почуттями, мотивами поведінки. Першоджерелом, спонукальним поштовхом кожного вчинку людини є внутрішні духовні сили – переконання, емоції. Нам, педагогам, треба глибоко осмислити ту істину, що без совісті немає морального виховання людини” [3, 49].

Видатні педагоги й психологи К.Д.Ушинський, Я.Корчак, В.О.Сухомлинський, А.Ф.Лазурський, В.Н.М’ясищев, С.Л.Рубінштейн найважливішим об’єктом виховання особистості вважали почуття. „Почуття – вірний страж совісті”, – образно зауважив В.О.Сухомлинський. Залежно від того, як складається почуття, проявляються ті чи інші емоції. Психологи твердять, що змістовні сторони емоційності мають пряме відношення до стрижневих потреб особистості: направленості, мотиваційної сфери, ціннісних орієнтацій, світогляду. Емоції належать до процесів внутрішньої регуляції поведінки.

„Завдання виховання полягає в тому, щоб підвести дитину до внутрішнього життя, до праці над собою, до опанування даром свободи. Виховання лише відкриває його. А головними путівниками на цьому шляху є моральні почуття – любов до ближніх, сором, совість” [4, 42].

Аналіз стану виховної й навчальної роботи в школах свідчить про недостатню увагу до проблем становлення морального світу школярів. В учнів немає чітких уявлень про совість, обов’язок, відповідальність. Таке становище зумовлене тим, що в школах не ведеться цілеспрямована робота з виховання почуття совісті як провідного механізму формування моральності.

Виявляється протиріччя між потребою суспільства в совісній людині й недостатньою увагою до виховання почуття совісті в моральному вихованні школярів.

Успішне розв’язання цієї проблеми залежить не тільки від організації спільних зусиль педагогів у вихованні почуття совісті, але й від ступеня їх теоретичної підготовки.

Проблему совісті досить повно досліджено у філософській літературі. У творах Аристотеля, Сократа, Платона розкрито змістовну сторону совісті як внутрішнього морального обов’язку людини перед самою собою. Пізніше, у працях Г.Гегеля, Канта, А.Шопенгауера досліджується моральна природа совісті, форми її прояву й сутнісні характеристики.

Простеживши, що розуміють під совістю філософи різних напрямків, ми дійшли висновку, що в ідеалістів (Гегель, Кант, Платон, Сенека, Цицерон та ін.) совість – це вроджене почуття, а в матеріалістів (Аристотель, Гольбах, Демокрит, Дж.Локк, Спіноза, Л.Фейєрбах та ін.) совість – це якість, набута в процесі виховання.

У зв’язку з розвитком природознавства в ХІХ ст. значного поширення набули натуралістичні теорії совісті. Згідно з цими теоріями витоки совісті лежать в інстинктах тварин. Положення, висловлені Ч.Дарвіном, знайшли згодом відображення в працях Е.Вестермарка, Г.Спенсера та ін. Представники пізньої філософії по-різному підходять до розуміння категорії „совість”. Одні (Ф.Ніцше) ставляться до неї негативно й вважають захворюванням, яке треба лікувати, інші (М.Бердяєв, Е.Фромм, М.Хайдеггер, Ю.Шрейдер, К.Ясперс) вважають, що совість веде до щастя й віддають їй пріоритет над всіма іншими почуттями.

Практично всі філософи різних напрямків пов’язують почуття совісті з обов’язком, відповідальністю, справедливістю, співчуттям.

У релігійній літературі у святоотцівських ученнях Авви Дорофея, св. І.Богослова, св. Гната Брянчанінова, св. Тихона Задонського совість визначається як природний моральний закон. Святоотцівське вчення виділяє низку пагубних, викривлених станів совісті: „злочин”, „заглушення”, „потемнення”, „усипляння”. Для того, щоб совість була чистою, необхідно її берегти.

Питання про почуття совісті не залишили поза увагою видатні російські письменники й мислителі В.Бєлінський, О.Герцен, Ф.Достоєвський, О.Пушкін, Л.Толстой та багато інших. У працях учених у святоотцівських ученнях, у творах видатних письменників виховання почуття совісті подається як одна з головних умов морального становлення особистості.

У вітчизняній філософії радянського періоду активно розроблялись проблеми совісті й розвитку особистості. Аналіз літератури цього періоду дозволяє виділити кілька основних відносно самостійних поглядів на цю проблему. Визначення поняття совісті як моральної відповідальності простежуємо в роботах З.А.Бербешкіної, Г.А.Бонделадзе, Л.Б.Волченко, К.Л.Неміра, В.М.Чернокозової й І.І.Чернокозова, О.Ф.Шишкіна та ін.

Совість як самооцінка й самоконтроль власної поведінки розглядається в дослідженнях Н.А.Головко, Т.В.Загорулько, А.А.Сєдова, М.П.Соколова, О.Т.Целікова, Е.Г.Федоренко та ін. Моральне почуття аналізують Л.Б.Коновалова, А.Я.Лільнер-Іринін та ін. Моральну самосвідомість досліджують Г.А.Гумницький, Ф.А.Селеванов, С.І.Уткін та ін. Ідеї саморегуляції власної поведінки присвячено праці О.Г.Дробницького Г.Г.Матюшина, І.І.Розвицького.

Великим внеском у постановку проблеми совісті й розвитку особистості є роботи К.А.Абдульханової-Славської, Б.Г.Ананьєва, А.Апресяна Г.М.Архангельського, Л.І.Божовича, Б.С.Братуся, А.А.Гусейнова, Н.Н.Міхеєвої, С.П.Парамонової, Л.А.Попова, А.Г.Потапова, А.В.Петровського, К.К.Платонова, А.А.Разіна, Н.В.Рибакова, В.М.Соколова, А.І.Титаренко.

У зазначених працях містяться глибокі соціально-філософські й етичні ідеї, які виступають підґрунтям для комплексного аналізу проблеми совісті. Водночас для них є характерним виділення тільки окремих сторін цього об’ємного поняття. По-перше: формування, способу існування чи якоїсь функції совісті; по-друге, у зв’язку з абсолютизацією лише одного виду детермінації – соціальної одної світоглядної позиції – діалектично-матеріалістичної, невиправдане звуження поняття „совість”, однобічність її трактування. Як наслідок відкидались поняття і явища, які не вкладаються в жорсткі рамки діаматівського й істматівського підходів: поняття душі (якщо воно не вживалось як синонім психіки), Бога (Абсолюту) та інші. Тим самим виключався релігійний компонент, який був і залишається суттєвим і органічним елементом духовної культури, на жаль, маловивченим.

Питанню виникнення почуття совісті присвячено праці деяких учених-педагогів і психологів. Релігійно-виховної концепції дотримується А.Ц.Гармаєв; генетично-виховної – А.М.Леонтьєв, В.С.Мухіна, С.Л.Рубінштейн, Л.І.Рувінський, Д.І.Фельдштейн, Р.Штейнер; соціально-виховної – М.С.Бріман, С.Л.Соловейчик, В.О.Сухомлинський, Д.Б.Ельконін; генетично-соціально-виховної – Б.Г.Лихачов.

У нашому дослідженні ми дотримуємось генетико-виховно-соціальної гіпотези виникнення почуття совісті, оскільки визнаємо роль спадкового чинника, соціального середовища й виховання.

Розкриваючи поняття почуття совісті як механізм регуляції поведінки людини в певних життєвих ситуаціях, як здатність особистості здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формувати моральні обов’язки, вимагати від себе їх виконання, ми вважаємо, що виховання почуття совісті в школярів відбудеться, якщо воно:

- спирається на знання сутності поняття почуття совісті й практичних механізмів його реалізації;

- ґрунтується на єдності педагогічної діяльності з виховання почуття совісті й самопізнання школярів;

- пронизує весь навчально-виховний процес і проходить в умовах багатоманітності технологічних підходів до цього процесу;

- спирається на активні міжособистісні стосунки педагогів з дітьми та їхніми батьками, що ґрунтуються на довірі й взаєморозумінні;

- залежить від відповідної психолого-педагогічної підготовки педагогів й учнів до процесу виховання почуття совісті.

Аналіз педагогічної літератури, дисертаційних досліджень показав, що необхідно конкретизувати визначення почуття совісті як механізму морального становлення особистості, розробити систему морального виховання в навчальній і позанавчальній діяльності з виховання почуття совісті, визначити шляхи, форми й методи, а також педагогічні умови ефективності виховання почуття совісті в школярів.

Література

1. Кирилина Т Ю. Совесть и её роль в развитии личности: Автореф. дисс. ... канд. филос. наук: 09.00.11. – М., 1999. 2. Ильин И.А. Путь к очевидности. – М., 1993. 3. Сухомлинский В.А. О воспитании совести // Педагогика. – 1995. – № 4. – С. 49 – 51. 4. Іванчук М.Г. Виховання працею душі // Педагогіка і психологія. – 2004. – № 1. – С. 41 – 47.