Досягнення Вищої школи

Філософія/4. Філософія культури

 

Погребной В.В.

 

Східноукраїнський Національній університет ім.В.Даля, Україна

 

КРИЗА СВЯТКОВОСТІ:

ТРАНСФОРМАЦІЯ І ДЕФОРМАЦІЯ КАРНАВАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

 

При все більш зростаючій зайнятості світу процесами технологічного прогресу для комфортного буття соціуму, трансформується і поняття «свято», намагаючись за змістом відповідати практичним завданням відпочинку. Поряд з сучасними способами зняття напруги і перемикання свідомості з робочої на рекреативну, сучасна розважальна індустрія все частіше кидає свій погляд в минуле, шукаючи старі форми для створення нового, шляхом надбудов. Пошуки форм у минулому з одного боку викликані бажанням єднання сучасної людини з культурою його предків, з іншою, кризою святковості, трансформацією її із загальної святкової радості в его-радість. Так на сьогодні при організації масових, корпоративних і навіть родинних свят широкого поширення набуло використання карнавалу як древньої форми святкової культури. Пріоритетна увага до карнавалу обумовлена тим, що впродовж століть він був такою формою свята, в рамках якої здійснювалася спадкоємність самобутніх традицій окремих народів і повноцінний або псевдоповноцінний діалог культур різних країн і регіонів. Особлива увага до свят карнавального типа обумовлена також і тим, що вони виступають як ефективна і доступна форма розвитку креатосфери сучасного суспільства, оскільки містять широкий круг можливостей для реалізації творчого потенціалу максимально великого числа учасників. Як відомо, проблема самовираження особи в творчості є однією з найбільш актуальних в сучасному суспільстві, оскільки в даний час переважає тенденція поляризації творчої діяльності, коли процес відтворення культури стає прерогативою меншості, тоді як більшість стоїть на позиції її вжитку. Така ситуація обумовлена відсутністю осмисленої спільної творчої діяльності і значно знижує можливість емоційного міжособового контакту, наслідок цього — роз'єднаність і відчуження в суспільстві. Сучасні державні свята своїм наповненням не відводять з існуючого світопорядку і не створюють жоден другий – світопорядок рекреативного життя. Офіційне свято, по суті, дивиться лише назад, в минуле і цим минулим освячує устрій, що існує в сьогоденні. Державне свято, інколи навіть всупереч власній ідеї, стверджує стабільність і незмінність всього існуючого світопорядку: ієрархії, політичних і моральних цінностей, норм, заборон, і визначається як торжество вже готової правди, що перемогла, пануючої. Тому і тон офіційного свята може бути лише монолітно серйозним.

В протилежність офіційному святу карнавал відзначав як би тимчасове звільнення від пануючої правди і існуючих порядків, тимчасову відміну всіх ієрархічних стосунків, привілеїв і норм. Це було свято часу, свято становлення, змін і оновлень. Він був ворожий всякому увічненню, завершенню і кінцю, дивлячись в незавершене майбутнє. Генезис його формування, був пов'язаний з певними святами, які виникли ще в період архаїчної культури і сьогодні характеризуються і класифікуються нами як свята карнавального типа. Подальший розвиток карнавалу вже був обумовлений основними етапами генезису культурних форм і заснований на механізмах спадкоємності. 

Прототипи карнавальних свят були відомі ще в дохристиянські часи в Єгипті, Персії, Греції, Римській імперії, в племенах Африки і Південної Америки. Як правило, вони були пов'язані із закінченням сільськогосподарських робіт. Наприклад, римські сатурналії починалися 17 грудня. На той час урожай був зібраний, і у людей з'являлася можливість розслабитися перед початком нових праць. Цей період був присвячений нестримній веселості і відпочинку: закривалися суди, школи і інші установи, забувалися розбрати і справи, припинялися війни. Основним мотивом сатурналій був переворот існуючого світопорядку і вседозволеність: влада переходила до жартівливого короля, раби займали місце панів, які повинні були їм прислуговувати, діти очолювали сім'ї, багаті і бідні зрівнювалися в правах [4,с.87]. Вулиці були заповнені рядженими в масках, на витівки яких в цей час дивилися крізь пальці. Цей момент набував значення ширше і глибше, ніж сміх: у нього вкладалися народні сподівання кращого майбутнього, справедливішого соціально-економічного устрою, нової чистої правди [1, с. 199].

Слід зазначити, що відміна ієрархічних стосунків мала особливе значення. На офіційних святах ієрархічні відмінності підкреслено демонструвалися: на них належало бути у всіх регаліях свого звання, чину, заслуг і займати місце, відповідне своєму рангу. Свято освячувало нерівність. В протилежність цьому на карнавалі всі вважалися рівними. Людина як би перероджувалася для нових, чисто людських стосунків. Це тимчасове ідеально-реальне скасування ієрархічних стосунків між людьми створювало на карнавальній площі спілкування особливого типу, неможливого в звичайному житті. Тут вироблялися і особливі форми площадкової мови і площадкового жесту, відверті й вільні, не визнаючи жодних дистанцій між тими, що спілкуються, вільні від звичайних норм етикету. Особливо карнавалу боялися ті, хто зробив ганебний вчинок: люди в масках, стоячи під вікнами, публічно поносили таку людину, хоч то був підкупний суддя, хоч розпусний священик або нечесний торговець.

Такими були карнавали європейські. Значно більш архаїчними і дикими властивостями характеризуються в науковій літературі карнавали американських індейців і корінних жителів Африки. У цій культурі прототипи карнавалів були пов'язані з ритуальним вбивством анти-вождя що обирався таким на короткий час святкування, груповими людськими жертвопринесеннями і канібалізмом, відкритою і навіть обов'язковою статевою розбещеністю. Проте подібне було не чужде і європейському минулому. Жирар Рене в своєму труді «Насильство і священне» детально описав старогрецькі діонісійські свята, що приголомшують і сьогодні контрастом буденного і святкового проведення часу [7,с.148-150]. Цим двом карнавальним культурам було призначено зустрітися. Активна участь європейських країн Іспанії, Англії, Португалії і інших в работоргівлі привело до появи в Європі великої кількості чорно і червоношкірих, які, не дивлячись на навертання до християнства, багато в чому зберегли свою пракультуру, її звичаї і ритуали. Раз на рік їм дозволялося владнувати релігійні свята. І хоча після християнізації торжества були присвячені вшановуванню Діви Марії і християнських святих, проте, вони несли на собі глибокий відбиток африканської і індейської культури, з її музикою, обрядами, танцями, костюмами, масками. Кожна з культур своїми вбраннями і обрядами лише підтверджувала своє історичне коріння - світ сакральний.

Релігійні витоки грецькою, південноамериканською і африканською карнавальних культур безумовно відбилися і на пізнішій європейській. Так маскарадні свята Європи рясніли католицькими середньовічними персонажами: «єпископ дурнів», «абат безумства», «папа ослів» і ін. Але окрім загальної причини була і локальна - соціально-європейська. Таке активне користування римо-католицьким церковним термінологічним апаратом могло бути викликане соціальними причинами незадоволеності – невиконанням священиками і єпископами своїх прямих функцій, згідно з євангельськими заповідями. Внесення і домінування в карнавальному фольклорі саме церковних термінів було народним підкресленням, що західноєвропейське християнське священство недалеко пішло від язичеських релігійних принципів, чому і могло бути висміюване, аж до блюзнірств: ослів одягали в ряси єпископату і приводили до вівтаря, собакам владнували весілля в храмах. У багатьох містах Італії, папи з цієї причини закривали церкви на час карнавалів, щоб не поганити священні приміщення. По зауваженню О.М.Фрейденберг феномен пародіювання сакрального і піднесеного, був нічим іншим як свідоцтвом "твор­ческой живой веры, еще надеющейся и бодрствующей" [11,с.101]. Із сумом слід було б констатувати, що зважаючи на низький моральний рівень священоначалія, революційні для християнського суспільства ідеї опошлення священного були перейняті і самим священоначаллям, що ще більш затвердило суспільство в падінні тих, хто стояв на варті моралі і вищих законів. Так Дж.Фрезер відзначав, що клірики на Різдво почали самі урочисто обирати маскарадного папу, єпископа або абата, які і займали престол аж до кануну Богоявлення. Ці клірики носили жіночий одяг, виспівували непристойні пісні на мотиви церковних співів; перетворювали вівтар на бенкетний стіл, за яким і п'янствували; палили в кадилах залишки старих черевиків — виражаючись церковною мовою — вдавалися до всілякого непотребства. Нарешті, в церкву з великим торжеством вводили осла, одягненого в пишну ризу, і на честь нього здійснювали месу [10,с.573-575]. У такого роду бурлескно-блюзнірських пародіях без зусиль можна було розпізнати древній звичай кілька разів в рік вивертати навиворіт устрій всіх речей. Мабуть, помітніше і стриманіше, але все таки протизаконно з церковно-канонічного боку, було свято у францисканському монастирі в Антібе. Там відбувався обмін ролями між кліриками і мирянами. Клірики замінювали братів-мирян на кухні і на садових роботах, а ті здійснювали месу. Для цього випадку вони одягалися в рвані церковні ризи, що вивернули навиворіт, читали Священне Писання, тримаючи його навпаки. Перефразоване зауваження М. Бахтіна, що в даному випадку римо-католіцька церква зневажала літургійно-богословську і етичну каноніку своєї церкви на користь місіонерської (тобто тимчасово приймала місцеві древні звичаї, щоб створити плавний перехід від язичеської до християнської культури) [3,с.49], не витримує критики, оскільки в цілому для суспільства руйнувався образ людини (священика) прагнучої до ідеалу, яка повинна була підтверджувати власним прикладом можливість дороги вдосконалення.

Подібне синкретичне змішення не минуло і європейську слов'янську культуру [2,с.101-103]. У ряді місць документів «Стоглавого собору» наголошується, що в XVI столітті повсюдно в канун свят різдва Іоана Предтечи, Різдва Христова, Богоявлення проходили язичеські ігрища: «Сходятся народи мужи, и жены, и деви­цы на нощное плещевание и безчисленный говор, на бесовские песни и плясание, и на богомерзкие дела; и бывает отроком осквернение и девкам разтление» [6,с.141]. Подібні свята супроводилися за древньою традицією ритуальними іграми, танцями, представленнями скоморохів, карнавальною веселістю з переодяганням чоловіків в жіночий одяг і навпаки, ворожінням, чаклунством, розпалюванням ритуальних вогнів і костриць, стрибанням через вогонь, вінопітієм. Як випливає з постанови Собору, в цих ігрищах часто брали участь або були присутні на них духовні особи. «Стоглав» класифікує ці подібності старослов'янських ритуальних свят як «еллінські бісовання» і поширює на них заборони древньої Церкви на участь християн в греко-римських язичеських культових дійствах. У «Стоглаві» неодноразово повторюються ці заборони вже стосовно російської дійсності XVI ст.. При цьому православним християнам наказує «вместо сих бесования в такия святыя и честныя праздники приходити ко святым Божиим цер­квам и упражнятися на молитву, и божественными песньми ублажатися», і брати участь в соборному тріумфуванні і вшановуванні Бога [6,c.261].

Що ж є карнавалами сьогодні? Для південноамериканських держав вони стали не лише релігійним або культурним, але і політичним інструментом. Згідно з етнографічними дослідженнями карнавали переважно вітаються там, де рівень життя досить низький. Саме за рахунок податливого насичення графіка трудових буднів карнавалами формується своєрідна епохальність і координація. За допомогою карнавалів уряди південноамериканських держав, здатні значно впливати на умонастрої, економіку, політику країни. Історія і культура інших держав просто не може привести подібних аналогій [8].

         Для європейських держав – це емоційне розвантаження, зовнішній дотик до історії, настільки зовнішній, що сучасні карнавальні традиції вибірково і не систематично зберігають або ж відкидають древні святкові встановлення. Після деформації карнавал навіть складно назвати зв'язком з культурою предків. У минулому карнавал лише зовнішнє віддзеркалення глибокого містичного акту, в сьогоденні – зовнішня помпезність без суті. Ще фальшивіше він виглядає, при спробі накладення південноамериканських і африканських традицій на традиції європейські. Узяти хоч би еротичну складову форми одягу учасниць карнавалу. Історія Латинської Америки не передбачає культу тіла і ероса, а проголошує свободу духу і заперечення людського формалізму. До цих пір голе тіло є лише оплотом духовних пристрастей. У цьому є і релігійна підоснова, і натяк на тлінність всього земного, і підкреслення антагоністичної стабільності формою карнавального одягу. Навіть гола фігура не сприймається в рамках всього ходу як фрагмент картини, що виділяється. Тоді як ще з часів середньовіччя європейський карнавал розвинув культ тіла, проголосив своїм законом емоційно-плотську неприборканість. Вона добре помітна в живописі і скульптурі середніх століть: П’еро Делла Франческа, Леонардо да Вінчі, Антоніо Канова і ін. Таким чином, еротична культура Латинської Америки накладена на європейську стала культурою соціально небезпечною: позитивна ідея недосконалого голого тіла потрапляла в середу його обожнювання. Таку ж колізію можна розглянути і в прямому призначенні карнавалу (лат. carnem levre — «прибрати м'ясо») – наїстися досхочу. Але якщо еротичний елемент карнавалу втрачав свою ідентичність при географічному змішенні, то даний елемент трансформувався в часі. В дні середньовічних карнавалів люди вдавалися до нестримної обжерливості і пияцтва, що мало свої причини – у той час європейське сільське і міське населення було приречене на тривале голодування і недоїдання. Так харчове, як найбільш насущне, виступало на перший план, виражаючи тим самим «анімалістичну радість... фізіологічного буття» [6,с.122]. Проте на сьогодні, при загальній доступності продуктів харчування різної якості, сама радість карнавалу, хай і виключно фізіологічна, втратила свою актуальність в Європі, залишаючись такою хіба що в країнах третього світу. Таку ж долю успадковувало і класове віддзеркалення карнавалу-маскараду. Якщо у минулому було кого змальовувати в комічному образі і на час свята мінятися ролями, то на сьогодні соціальне (але не економічне) ділення на класи відсутнє – демократія і доступність освіти зрівняла всіх в бажаннях і можливостях.

Як бачимо зроблений філософсько-культурологічний аналіз показав, що концепт «карнавал» неможливо трактувати однозначно, оскільки його вміст складається з історично різних шарів, різних за часом утворення, походженню і семантиці. Аналіз карнавалу з позицій сучасного філософсько-культурологічного знання передбачає звернення до всіляких підходів в його класифікації і типологізації. Сприйняття і розуміння карнавалу відрізняються неоднозначністю і варіативною, оскільки знаходяться в прямій залежності від соціально-психологічних, історичних, загальнокультурних і особових чинників. Втративши на протязі часу своє високе призначення, не будучи в змозі більш бути розглянутими як урочисті обряди що відображають історію, культуру, релігію, від пунктуального виконання яких залежить благополуччя і само існування суспільства, вони поступово опустилися до рівня карнавалів, пантомім і розваг. І нарешті, на останній стадії звиродніння ці обряди, що колись серйозно займали дорослих і мудрих людей, стали дозвільною дитячою забавою [5,с.233]. Ми можемо зазнавати природний жаль з приводу зникнення химерних звичаїв і живописних обрядів, що донесли до нашої епохи, яку багато хто вважає тьмяною і прозаїчною, аромат і свіжість древніх часів. Проте нашого жалю зменшиться, коли ми пригадаємо, що ці церемонії, що здаються нині безневинними, «діти» приголомшаючої уяву сучасної людини дикості. І, не дивлячись на всі прикраси – специфічні вбрання, квіти, музику, на них лежить незгладимий наліт древньої трагедії (людських жертвопринесень, вбивств, руйнування інституту браку).

Суть сучасної кризи святковості бачиться в переродженні справжнього свята у видовища, прийняттям спадщини зовнішнього, такого, що знайшов своє віддзеркалення в карнавалах. В процесі досліджень святкової психології було відмічено, що для досягнення пов'язаної з відчуттям справжньої святковості гармонії між людиною і середовищем свята необхідне дотримання ряду умов: збіг аксіологічної бази свята з цінностями, що розділяються в суспільстві; натхнення людей, за допомогою свята, на творчість, виступаючу проявом їх культурної активності; недопустимість гіпертрофії святкової фази, штучно роздутої, а тому, поверхневою декоративно-розважальною і, як наслідок, даремною в плані розвитку культури; більш того – небезпечною, як оздоровлюючі ліки в юному віці і тими що калічать у віці зрілому.

Залишається фактом, що будь-яке свято з точки зору його структури і виконуваних функцій є саме таке, яке воно необхідне суспільству на даному етапі його соціокультурного розвитку. У століття індустріалізації суспільство крізь безкінечну кількість електронних і механічних досягнень повинне чітко бачити те, що кардинально змінює його життя в кращу сторону – ходи працівників з новоствореними винаходами, в століття применшення духовності і панування розпусти – паради чистоти і порядності, в періоди втрати орієнтирів в музиці і образотворчому мистецтві – з шедеврами світової класики в руках і на вустах.

 

Література:

1.     Архаический ритуал в фольклорных и раннелитературных памятниках / Сост. Рожанский Л.Ш. – М.: 1988. – 335 с.

2.     Бычков В.В. 2000 лет христианской культуры. / Виктор Бычков. Т.2. – М.-СПб.: Университетская книга, 1999. – 527 с.

3.     Мазаев А.И. Праздник как социально-художественное явление. / Анатолий Ильич Мазаев. – М: Наука, 1978. – 383 с.

4.     Нильсон М. Греческая народная религия. / Мартин Нильсон. – СПб.: Алетейя, 1998. – 225 с.

5.     Очерки по ис­тории Русской Святости / Сост. Иоанн (Кологривов), иером. – Брюссель: Жизнь с Богом, 1961. – 304 с.

6.     Пропп В. Я. Проблемы комизма и смеха. / Владимир Яковлевич Пропп. – М.: Искусство, 1976. – 182 с.

7.     Рене Ж. Насилие и священное. Перевод с французского Г.Дашевского. / Жирар Рене. – М.: Новое литературное обозрение, 2000. – 400 с.

8.     Соловьева И. Заметка о сущности и истоках карнавальной культуры Латинской Америки /[Electronic resource]/ Ирина Соловьева. // – Режим доступа:  http://latindex.ru/content/articles/7794/ (15.10.2012)

9.     Стоглав. Сост.Кожанчиков Д.Е. – СПб.:1863.

10. Фрезер Д. Золотая ветвь. / Джеймс Джордж Фрезер. – Лондон: 1923. – 706 с.

11. Фрейденберг О.М. Миф и театр. – М.: ГИТИС, 1988. – 132 с.