Університетська освіта в інформаційному суспільстві

Економічні науки/16. Макроекономіка

Д.е.н., професор Шевченко Л. С.

Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», м. Харків, Україна

Університетська освіта в інформаційному суспільстві

Теорія інформаційного суспільства, або суспільства знань (У. Дж. Мартін, І. Массуда, М. Кастельс, Л. Г. Мельник та інші), визначає його як соціально-економічну формацію, в якій виробництво і споживання інформації становлять основу економічної системи і соціальної структуризації суспільства. При цьому інформація і знання є головною продуктивною силою, основним продуктом виробництва і предметом споживання. Так само, як у свій час «капітал» замінив «землю» як основний ресурс при обмеженій його пропозиції, так і сьогодні «знання» та «інформація» замінюють «капітал». Однак, на відміну від промислових товарів, які виробляються, розподіляються, обмінюються, а потім споживаються і в результаті втрачають свою форму та зникають, інформація і знання не «витрачаються» і не припиняють свого існування. Більше того, інформація і знання можуть вироблятися і нагромаджуватися безмежно і залишатися доступними одночасно будь-якій кількості людей. Глобалізація економіки тільки прискорює оновлення та обмін технологіями і знанням, долаючи традиційні географічні та політичні кордони між країнами.

Важливу роль у становленні та розвитку інформаційного суспільства відіграють університети та університетська освіта. Причому модель академічної освіти сама змінюється під впливом суспільства – високого ступеня його технологічності, розвитку інформаційних і комп’ютерних технологій, зростаючої віртуалізації об’єктивної реальності.

По-перше, освіта в суспільстві знань не може не бути інноваційною. Її призначення – формувати інноваційне мислення, творчі, креативні навички, уміння не тільки використовувати існуючі технології, але й постійно створювати нові, розв’язувати інноваційні завдання і пропонувати нестандартні рішення, здійснювати ситуаційний та стратегічний аналіз шляхів розвитку суспільства.

Створення академічних інноваційних університетів – перший крок у цьому напрямі. Такі університети мають стати осередком інноваційної діяльності і розвивати:

а) освітні інновації: нове знання як продукт наукового дослідження (нові освітні програми, підручники та навчальні посібники); нові або вдосконалені освітні технології навчання (проектні та дискусійні формати навчання, дистанційне навчання, транснаціональна освіта, кейс-технологія, Інтернет-технологія, телевізійно-супутникова мережева технологія навчання тощо). Найближчим часом учені прогнозують використання у вищій школі електронних пристроїв пам’яті, інтегрованих із людським мозком; фармакологічних препаратів, стимулюючих мозкову діяльність; універсальних voice translators, що знімають проблему мовного бар’єру; тримірних електронних стимуляторів, що дають можливість навчати складним маніпуляційним діям;

б) науково-технологічні інновації: результати наукових досліджень і розробок працівників університетів, що передаються для впровадження і застосування у виробництві. Такі інновації потребують тісної інтеграції університету з науково-промисловим комплексом та використання матеріальної бази підприємств для свого впровадження. Важливою умовою їх виникнення є наявність інноваційної інфраструктури в регіоні та самому університеті;

в) економічні інновації: нові механізми державного фінансування, студентське самофінансування (платні послуги), податкове стимулювання інвестицій у сферу освіти тощо;

г) управлінські інновації: нові або вдосконалені форми організації навчального процесу та управління університетом; перехід до маркетингової орієнтації навчальних закладів; нові структури управління науково-дослідницькою роботою викладачів; нові системи організації та стимулювання праці в освіті та ін.

По-друге, університетська освіта в суспільстві знань повинна відмовитися від вузькоспеціалізованої підготовки фахівців та тотальної професіоналізації. На зміну професіоналам уже зараз приходять транспрофесіонали, або «люди-портфелі» - фахівці, здатні опановувати нові або суміжні професії, носії унікального «пакету» знань і навичок, готові працювати в різних професійних середовищах та організаційних структурах [1; 2; 3]. Багато хто з дослідників у зв’язку з цим слушно ставить питання про створення університетів четвертого покоління – мультиверситетів, трансуніверситетів [4; 5]. Прообрази цих віртуальних університетів уже є у світі (наприклад, Всесвітній ядерний університет).

У вищій освіті повинна зростати роль, а головне – частка універсальних знань, навчальних дисциплін, що розвивають інтелектуальні здібності, ініціативність, підприємництво, уміння прилаштовуватися до вимог навколишнього середовища. Особливої уваги потребує й фундаментальна освіта. Відомо, що в умовах ринкових відносин українські ВНЗ почали масово орієнтуватися на потреби свого споживача (студента), а той, у свою чергу, - на ринок праці та можливості працевлаштування. За таких умов фундаментальна освіта перестала користуватися попитом: спрямована більше на всебічний розвиток людини, вона не дає миттєвої економічної вигоди. Відбувається скорочення набору абітурієнтів на фундаментальні відділення університетів і, навпаки, зростання їх кількості на прикладних. Формується так званий прагматичний підхід до освіти. Керівництво освітньої галузі та ВНЗ, на жаль, виявляє свою залежність, а інколи і безпорадність перед ринком праці, реагуючи на його динаміку не стратегічним плануванням майбутнього, а непродуманим скороченням годин на викладання фундаментальних (теоретичних) дисциплін та кількості таких дисциплін. Найбільші ж втрати суспільства слід прогнозувати від згортання гуманізації та гуманітаризації освіти.

По-третє, в умовах інформаційного суспільства здобувачі вищої освіти цікавляться можливостями вільного пересування між навчальними закладами з метою оптимізації своїх знань і здобуття найкращої освіти. Актуальною стає модель відкритого ВНЗ [6], яка може бути реалізована в один із таких способів:

1) створення можливості послідовного навчання студентів у різних ВНЗ. Наприклад, абітурієнт вступає на перший курс на конкретну спеціальність (напрям) одного юридичного ВНЗ. Провчившись рік (семестр) і пройшовши необхідну атестацію, він продовжує навчатися в другому юридичному ВНЗ, потім у третьому і т. д. По закінченні навчання студент одержує диплом із зазначенням повного списку навчальних закладів, у яких він навчався. Така схема може бути застосованою до очної, заочної чи дистанційної форм навчання. Погоджувати дії ВНЗ і контролювати перехід студентів з одного ВНЗ до іншого можна або шляхом створення асоціації тих ВНЗ, які прийняли рішення здійснювати спільно освітній процес (визнавати взаємно навчальні курси і підсумки атестації при переході з одного до іншого ВНЗ у рамках асоціації); або традиційно з перезаліком складених навчальних дисциплін;

2) паралельне навчання у різних навчальних закладах. За результатами навчання і державних іспитів видається диплом (дипломи) зі спеціальності (спеціальностей) із зазначенням ВНЗ, де проходило навчання;

3) комбінація двох попередніх варіантів.

Відтворюючи певним чином Болонську систему, модель відкритого ВНЗ могла б підготувати українські ВНЗ до міждержавної мобільності студентів і викладачів.

По-четверте, інформаційне суспільство відкриває національні «освітні кордони», у зв’язку з чим університетська освіта дедалі більше буде набувати ознак транснаціональної і здійснюватиметься через on-line і off-line Інтернет-навчання. Ще наприкінці 1980-х рр. у західних країнах почали створюватися «електронні університети» як особливий тип дистанційної освіти, що дає можливість здобути вищу освіту за допомогою різних способів електронного передавання інформації. Зараз електронні університети мають три моделі функціонування:

1) бімодальна модель – поєднання традиційної системи освіти та електронного університету і/або дистанційного навчання. За такою моделлю зовнішні навчальні програми просувають австралійські університети (Дікін Університет, Університет Мердока, Університет Нової Англії та ін.), розширені курси багатьох університетів США та інших країн;

2) дистанційна модель університету без традиційного кампусу. Так, скажімо, працює Відкритий Університет Великої Британії (UKOU), освітня модель якого використовується у багатьох країнах світу;

3) модель консорціуму, що складається з кількох взаємодіючих електронних університетів, які спільно використовують ресурси і обладнання для надання освітніх послуг. Найбільш відомими консорціумами є Національний Технологічний Університет (NTU), заснований у штаті Колорадо (США) у 1984 р., та міжнародна організація Глобальний Університет (GU). Мета останньої – створення всесвітньої електронної мережі, освітнього партнерства університетів і торговельних підприємств, урядових, неурядових і цивільних організацій, студентів, трудящих та окремих громадян [7; 8].

Модернізація університетської освіти, її напрямів, принципів і механізмів розвитку повинна відповідати вимогам часу – переходу до інформаційного суспільства, змінам в європейському та світовому освітньому просторі.

Література

1.  Три професссиональные революции и миссия менеджера по персоналу [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.buklib.net/component/option,com_book/task,view/Itemid,36/catid,159/id,5819/

2. Транспрофессионалы в современных корпорациях [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.fooder.ru/page2/uphumar_5.html

3. Калмыков, А. А. Транспрофессионализм связей с общественностью [Электронный ресурс] / А. А. Калмыков. – Режим доступа : http://www.jarki.ru/wpress/2011/03/30/2085.

4. Малиновский, П. Вызовы глобальной профессиональной революции на рубеже тысячелетий [Электронный ресурс] / П. Малиновский. – Режим доступа : http://www.rusrev.org/content/review/default.asp?shmode=8&ida=1755&ids=143.

5. Университет в ХХІ веке и перспективы гуманизации и гуманитаризации высшего образования [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.z3950.ksu.ru/phil/0706490/097-106.pdf.

6. Беляков, В. С. Распределенный университет как форма расширения доступа к современному высшему образованию [Текст] / В. С. Беляков // Университетское управление. – 2004. – № 5-6(33). – С. 173-178.

7. Йенбамрунг, П. Появление электронного университета [Электронный ресурс] / П. Йенбамрунг. – Режим доступа : www.websoft.ru/db/el/FC5AC4EB20E98DAEC3256F310024CEF1/doc.html.

8. About the OU. Facts and figures [Электронный ресурс]. – Режим доступа : www.open.ac.uk/about/main/the-ou-explained/facts-and-figures.