Економічні науки/16. Державне регулювання економіки

Сухань Вікторія Олександрівна

Хірківський національний університет ім. В.Н.Каразіна

Антиінфляційна політика та сучасні проблеми регулювання інфляції

Постановка поблеми. Світовий досвід підтверджує пріоритетність мети зниження інфляції в економічній політиці, а також свідчить про наявність багатого арсеналу інструментів для її досягнення. Основна ціль антиінфляційної політики – зробити інфляцію керованою, а її рівень прийнятним для економіки та суспільства. Ефективна антиінфляційна політика дозволяє тримати під контролем ціни і, при цьому, не пригнічувати зростання національної економіки в довгостроковій перспективі.

Аналіз досліджень. Питання щодо регулювання інфляції, як і саме явище, виникло практично відразу після становлення грошових відносин у суспільстві. На сьогодняшній день, з розвитком економічної теорії, виділяють два основних напрямка проведення антиінфляційної політики: кейнсіанський (активна дефляційна політика та політика доходів) – засновник Дж.Кейнс, монетаристський (основа – крошово-кредитне регулювання) – засновник М.Фрідмен. Сучасні тенденції інфляційних процесів і пов'язані зними проблеми грошово-кредитного регулювання розглядаються такими вченими як: К.Рогофф, Чикареллі М., Моджоном Б., Х.Вагнер, В.Бергер. Особливості інфляційного регулювання в країнах з перехідною економікою на даному етапі розвитку світової економіки досліджуються: Дробишевським С., Козловською А., А.Головніним, В.Міщенком, А.Гальчинським та ін.

Мета. Основне завдяння даного дослідження прослідити розвиток антиінфляційного регулювання, а також розглянути існуючі режими монетарної політики у світі.

Виклад основного матеріалу. До 30-х років в західній економічній теорії панувало грошове трактування інфляції. Тому боротьба з інфляцією, яка зазвичай виникала тоді в результаті воєн і пов'язаної з ними економічної розрухи, зводилася, як правило, до значного скорочення готівки, шляхом друкування нових грошей в меншій кількості у порівнянні зі старими.

Глибока економічна криза 1929-1933 рр. (велика депресія) змінила звичні підходи. У західній економічній теорії запанувало кейнсианське вчення, яке обгрунтовує необхідність активної участі держави у функціонуванні ринкового господарства. Як стимулятори економічного зростання було запропоновано дефіцитне фінансування державного бюджету і інші інструменти додатково-грошової емісії, особливо в періоди економічних криз і спадів. Після Другої світової війни економічна політика всіх провідних країн спиралася на кейнсианськую теорію, завдяки чому вони досягли досить швидкого економічного зростання.

Післявоєнна політика Великобританії була направлена на подальший курс регуляції доходів. З 1962г. у країні діє урядовий орган, який зобов'язаний контролювати зростання доходів. У 1966г. парламент прийняв «Закон про ціни і доходи», а потім послідовно в 1972г., у 1973г., у 1975г. — антиінфляційні закони. Всі ці заходи і адміністративні, і законодавчі - не змогли повністю побороти інфляцію, але дали можливість утримувати її на певному рівні, вимушували соціальних партнерів — профспілки і працедавців діяти в межах можливого [1,с.150].

Цікаву еволюцію зазнала в післявоєнний період політика доходів в США. У 60-і роки вона передбачала добровільне дотримання орієнтирів «неінфляційної» поведінки з боку профспілок і підприємців. У 1971-1974 рр. вона набула форми жорсткого обмеження динаміки цін і заробітної плати: заморожування цін і заробітної плати; обмеження зростання заробітної плати і цін певними межами; дозвіл зростання цін відповідно до темпів зростання витрат (за умови стабільності долі валового прибутку, а також санкції державного органу). У 80-і роки політика доходів проводилася з використанням податкових стимул-реакцій і санкцій [1,с.149].

Досвід свідчив про слабку результативність подібних методів боротьби з інфляцією. Так, наприклад, на протязі з 1945-1972 рр. в США загальний індекс споживчих цін підвищився більш ніж удвічі, причому лише за 1963-1972 рр. його зростання склало 37%[2,с.425]. У Великобританії в 1951-1960 рр. роздрібні ціни зростали в середньому на 4,1% в рік; у 1971-1980 рр. – на 13,3% [2,с.450]. У Франції з 1962 р. по 1971г. індекс роздрібних цін піднявся на 55% [2,с.483]. Однією з основних причин такої ситуації був бюджетний дефіцит, обумовлений значними військовими витратами, а також зростання державного боргу, пов'язаного з витратами на відновлення економіки.

У зв'язку із ситуацією, яка склалась у світовій економіці, ряд індустріально розвитуних країн, наприклад Англія, Німеччина, Франція, США на початку 80-х рр. в монетарній політиці зробили акцент на таргетуванні показників грошової маси. Проте у на прикінці цього десятиліття уряди цих країн переконалися в тому, що контроль над зростанням грошової маси здійснювати надзвичайно важко, а також досвід показав, що при використанні даного напряму антиінфляційної політики, дезінфляція викликає рецесію, тобто призводить до зниження темпів реального сукупного випуску продукції. Так, наприклад, банк Франції, зіткнувшись з проблемою низької ефективності грошового таргетування, був вимушений значно збільшити число цільових орієнтирів, до яких став навіть відносити сукупний внутрішній борг.

Фіксований обмінний курс як якір грошово-кредитної політики використовувався в 90-і роки Мексикою, Аргентиною, Бразилією, Болгарією, Естонією, Литвою, Латвією і ін. країнами. З початком використання даного напряму монетарної політики країнам вдалося добитися деякої фінансової стабілізації, а також разом з цим і економічного зростання. У Чилі, де програма почала працювати в середині 1976 р., весь період стабілізації аж до 1982 р. можна назвати десятиліттям безперервного буму. У Аргентині економічне зростання спостерігалося протягом дії всих п'яти програм стабілізації. У країнах східної Європи рівень інфляції знизився до відмітки нижче 10%. У Латвії індекс інфляції склав 7% в 1997г., у Естонії 8,5% в 1998г. [3,с.11,с.16].

Не дивлячись на всі переваги, які дає політика фіксованого курсу на початковому етапі переходу до ринку, фіксація обмінного курсу в країні має бути тимчасовою мірою. Коли країна досягає в деякій мірі макроекономічної стабілізації, плаваючий курс стає більш вигідний для економіки. Рухливіший курс сприяє управлінню притоків капіталу. А прив'язка курсу приводить до зростання грошового агрегату і більшої інфляції, що може загрожувати міцності фінансової системи і навіть її краху, оскільки припливи капіталу викликають зростання банківських депозитів і надлишкове зростання банківських кредитів.

На сьогодняшній день у зв'язку із активізацією глобалізаційних процесів, зростанням відкритості національних економік, а також виявленням малої ефективності політики жорсткого монетаризму, грошові власті розвинених країн, країн, що розвиваються, зіткнулися з необхідністю пошуку нових напрямів сучасної грошово-кредитної політики. У зв'язку, з чим центральні банки низки країн стали відмовлятися від таргетування грошової маси і валютного курсу, і стали переходити до встановлення цілей по індексу цін.

Першими стали Нова Зеландія і Канада, потім до них приєдналися Великобританія, Фінляндія, Швеція, Австралія і Іспанія. З 1999 р. інфляційне таргетування використовує Європейський Центральний Банк. На відміну від таргетування грошової маси і обмінного курсу, які повинні забезпечити низькі темпи інфляції шляхом орієнтації на проміжні цілі, інфляційне таргетування передбачає досягнення безпосередньо цільових її показників.

За даними МВФ в 2005г. таргетування інфляції як метод проведення грошово-кредитної політики використовувала 21 країна, з яких 8 – промислово розвинених, а 13 – країни, що формують ринкову економіку. Можна вважати, що з 2005 р. Європейський центральний банк також переходить від орієнтації контролю зростання грошового агрегату М3 до чистого режиму таргетування інфляції [4,с.41]. Проте слід зазначити, що до цих пір ряд ведучих світових центральних банків (США, Японії) не перейшли на цей режим, вважаючи за краще зберігати елементи дискреційної політики.

Висновок. Проаналізувавши розвиток антиінфляційної політики в розвинених країнах, ми бачимо, що даний напрямок в другій половині ХХ ст. стає основним пріоритетом діяльності центральних банків. У 1970-х роках основним завданням було зниження високої інфляції, тому як номінальний якір спочатку виступали грошова маса або обмінний курс національної валюти як головні чинники інфляції в умовах високих темпів зростання цін. По мірі зближення значень інфляції із темпами економічного зростання, завдання по обмеженню грошової пропозиції і девальвації національних валют відійшли на другий план. В зв'язку з цим на початку 90-х років до практики грошово-кредитного регулювання промислово розвинених країн увійшов новий режим – інфляційне таргетування, заснований на використанні прямих орієнтирів по інфляції. В даний час інфляція в якості цілі грошово-кредитної політики набула вельми широкого поширення в світі, ставши найбільш використовуваним номінальним якорем грошово-кредитної політики.

Література:

1. Томашик Л.С. Інфляція в перехідних економічних системах: Монографія. – Львів: ви-во Львівської комерційної академії, 2007. – 198с.

2. Экономическая история зарубежных стран/ Под ред.проф. В.И.Голубовича. – Мн.: Интер-прессервис; Экоперспектива, 2002. – 592с.

3. Дробышевский С., Козловская А., Сравнительный анализ денежно-кредитной политики в переходных экономиках. – М.: Институт экономики переходного периода, 2003. – 227с.

4. Міщенко В. Методологічні та методичні проблеми запровадження таргетування інфляції// Вісник НБУ. – 2006. - №5. – с.40-45