История/История Восточной Европы

Лук'яненко Олександр Вікторович,

Розкол педагогічного колективу ПДПІ на ґрунті ставлення до політики десталінізації

Нерідко новітні ідеї викликають процеси розкладання начебто міцних і згуртованих колективів. Реформовані засади ідеологічної сфери життя призводять до початку протистояння щодо форм ведення роботи. Доволі часто під гаслами реформ ховається бажання звести рахунки та втілити у життя власні корисливі цілі. Загальнодержавна тенденція 1956 року, згідно з матеріалами преси, полягала саме у подібному використанні хрущовських перетворень суспільства. Під закликами боротьби з культом особи часом проводилася кампанія усунення набридлих керівників, що доволі часто ставали черговою жертвою чиїхось інтриг. Нам важливо розглянути процеси, що супроводжували розвиток стосунки між керівництвом педагогічного інституту та підлеглими. Особливо необхідним є виявлення методів та засобів, використаних працівниками на підтримку чи дискредитацію дирекції ВНЗ. У сукупності це показує на такому рівні результат запровадження політики десталінізації радянського суспільства на теренах Полтавщини.

У господарському житті країни поступово підходила гаряча пора жнив, навчальні заклади готувалися до чергового початку нового року. А в системі ідеології СРСР продовжувалися запеклі бої з культом особи. Щоб зміцнити роль партії, її керівництво у вересні почало викорінювати згадку про «вождя народів» навіть на міжнародному рівні. Нашвидкуруч було перейменовано міжнародні Сталінські премії на міжнародні Ленінські премії «За зміцнення миру між народами». Згідно з указом Президії СРСР, диплом лауреата Ленінської премії і золота нагрудна медаль із зображенням Володимира Ілліча вручалися навіть тим, хто одержав міжнародні премії ще за життя Йосипа Віссаріоновича [1]

На черзі стояло проведення звітно-виборних зборів у первинних організаціях по всьому Радянському Союзу. Партія як завше декларувала їх як основи своєї діяльності. Звісно, не забуваючи нагадувати на керівний і спрямовуючий вплив їхнього вміння згуртовувати і вести за собою широкі маси трудящих, добиваючись підвищення їхньої «боєздатності» перед лицем невідомого ворога [2]. Революційність і войовничість ідеології мала б знайти віддзеркалення на місцях, усередині стосунків подібних «боєздатних одиниць».

Звітно-виборні збори парторганізації Полтавського педагогічного інституту відбулися 29 вересня 1956 року. На них були присутні 62 члени КПРС та 3 кандидати у члени Компартії. Серед запрошених офіційних гостей виявилися секретар Полтавського обкому КПУ Г.Базилевич та секретар Жовтневого райкому м. Полтави О.Григор’єв [3]. Звичними для таких заходів мали б стати розповіді партійних представників ВНЗ про здобутки і досягнення партосередку, про виконання поставлених ХХ з’їздом задач. Треба було не впасти в очах керівних органів і продовжувати ствердження світлих ідеалів комунізму. Це робилося повсякчасно і всюди. Навіть тогочасна творчість радянських людей не виходила за межі усталеного курсу:

«Якби зміг – піднявся Ленін рідний наш,

Глянув, як Вітчизна щастям розцвілась!..» [4]

Переконанню у розбудові щасливого майбутнього, у тісній згуртованості «навколо своєї рідної Комуністичної партії» й одностайній підтримці її політики була присвячена доповідь секретаря партбюро ПДПІ Миколи Різуна [5; 6, С.3]. Звучали вже завчені та звичні фрази про перебудову роботи кафедр інституту у світлі рішень ХХ з’їзду партії, про врахування постанови ЦК партії «Про подолання культу особи та його наслідків». Доволі переконливими здавалися слова про ліквідацію відриву у викладанні суспільних наук від практики комуністичного будівництва та підвищення політичної освіти молоді [7; 8]. Початок зборів створив уявлення про дійсне згладжування усіх гострих кутів у відносинах та про єдиний творчий порив колективу ПДПІ до поставлених перед ним цілей. Ставлення до політики десталінізації – ніяке інше окрім палкої підтримки. Розуміння боротьби з культом особи – лише у руслі, запропонованому Центральним Комітетом КПРС. Але у певній мірі тут була і доля правди. Консерватизму та лояльності у полтавської інтелігенції було вдосталь. І якщо номенклатурні керівники інших районів Полтавщини критикували місцеву інтелігенцію за те, що вона «всю свою діяльність зводить лише до виконання роботи по службі і майже зовсім не проводить роботи з населенням» [9], то викладацький склад ПДПІ активно вдався до виступів з лекціями, доповідями і бесідами перед трудящими. Так, найбільшу активність у пропаганді матеріалів ХХ з’їзду партії виявили кафедра історії та кафедра марксизму-ленінізму. Це виявилося у виступах у пресі, проведенні лекцій, теоретичних конференцій та двох обласних семінарів учителів історії [10; 11; 12].

Та навіть у найактивнішому середовищі знайшлося місце незгодним із загальною думкою. Це привнесло конструктивні чи деструктивні елементи в життя колективу, залежно від внутрішнього стану лідера та стосунків усередині колективу. Так, на зборах парторганізації ПДПІ довго слухати про перемоги на ідеологічному фронті представникам обласної і районної парторганізацій не довелося. Знову на розсуд громади були запропоновані питання зведення особистих рахунків у межах педколективу.

З одного боку цьому сприяли об’єктивні умови та побажання керманичів партії стосовно того, аби партійні збори проводилися так, «щоб на них комуністи розгортали критику і самокритику, вчилися принципово розв’язувати питання господарської і партійної роботи, бути непримиренними до недоліків» [13]. З іншого – суб’єктивні образи та специфіка роботи у колективі.

Все почалося із незадоволення Б.Лозовським досить побіжним оглядом у доповіді секретаря того, як насправді боролася інститутська парторганізація за проведення в життя рішень ХХ з’їзду КПРС. Потім викладач перейшов у наступ відкрито: «Культ особи має місце і в інституті, – заявив він. – Це – культ директора, який діє одноособово і в роботі з кадрами керується принципом особистісної симпатії» [14]. Лунали також звинувачення М. Семиволоса у неодноразовому порушенні соціалістичної законності, зверхності, зведенні рахунків з незгодними (як то зі старшим викладачем кафедри історії С.Х. Каган  «на зборах викладачів інституту він нібито сказав: «Була Каган … і немає» [14]). Посилаючись на те, що керівник за Статутом партії «покликаний бути зразком високих моральних якостей, зразком самовідданого служіння справі», викладач кафедри політекономії намагався довести, що «в біографії т. Семиволоса є «чорні плями» [15; 16].

На підтримку йому виступив колега Г.Мандич. Опинившись в опалі, він нині стверджував, що «критика в інституті була в загоні. Хто критикував директора, той зазнавав репресій» [17]. Боротьба з культом особи розв’язала руки та язики незадоволеним керівником закладу. Основні зауваження, на які посилалися критики, як то не дивно, мало стосувалися справи приглушення критики чи поглиблення авторитаризму у діяльності Семиволоса. Причиною стало виявлення того, що у 1933 році директор покинув дружину з дев’ятиденним дитям на руках, нібито забравши 1500 карбованців та за весь цей час не сплачував аліментів. До цього приєдналися звинувачення у численних погрозах студентству з приводу і без.

Найбільше вражає спосіб збирання інформації, обраний новоявленими борцями з культом особи. Так, колеги по педінституту Г.Мандич та Б.Лозовський представившись кореспондентами газети, завітали до колишньої дружини М.Семиволоса у Диканський район. Довівши її до алкогольного сп’яніння, вони отримали ту інформацію, якою і оперували у протистоянні з «деспотичним» керівником.

Підтримку їх виказала невелика кількість присутніх. Та й прояв її був не такий відкритий та зухвалий. Так, завідувач кафедри марксизму-ленінізму Д.В. Степанов лише натякнув, що «необхідно ще наполегливіше боротися за остаточне подолання культу особи» [17], на тому і скінчивши роздачу порад.

Колектив фактично розколовся навпіл. Частина присутніх з розумінням ставилася до опозиціонерів. Інша стояла на позиціях захисту свого керівника. Так, П.Кикоть зауважував на звинувачення: «Щодо культу особи» Семиволоса, то це неправда. Не бачу, щоб у нього були симпатії чи антипатії. Коли потрібно, то полає всіх» [16]. На бік Михайла Семиволоса встали й присутні О.Данисько, М.Попик, С.Данішев та інші. Остаточну крапку було поставлено секретарем обкому КПУ Г.Д.Базилевичем. Мовчання Семиволоса в атмосфері протистояння змусило його закінчити збори: «Частина комуністів неправильно розуміє критику і, як вказує ЦК КПРС, перетворює критику в наклеп. Окремі комуністи під виглядом боротьби з культом особи підривають одноособовість в керівництві» [18].

Збори не вирішили абсолютно нічого. Замість констатації злагодженості в роботі, вони продемонстрували гнилість професійних і міжособистісних взаємин. Багато в чому розпалюванню боротьби «за місце під сонцем» сприяло специфічне розуміння політики десталінізації тими, хто за родом професії відносився до інтелігенції Полтави.

Справедливості заради зауважимо, що подібне явище пошуку «офірного цапа» в особі вже набридлого певним працівникам начальника було помічене не лише в стінах педагогічного інституту. Розмах, якого досягло це «полювання на відьом» у вигляді боротьби з культом особи змусило у грудні 1956 року провести роз’яснювальну роботу з масами. А на сторінках газет з’явилися застереження: «Викорінюючи формально бюрократичні методи керівництва, партія разом з тим рішуче засуджує тих, хто під прапором боротьби з наслідками культу особи доходить до анархістського заперечення ролі керівників взагалі» [19].

Список посилань на джерела та літературу:

1. Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про перейменування міжнародних Сталінських премій у міжнародні Ленінські премії «За зміцнення миру між народами» // Зоря Полтавщини. – 8 вересня 1956. – №177.

2. Звіти і вибори в первинних парторганізаціях // Зоря Полтавщини. – 24 серпня 1956. – №166.

3. Державний архів Полтавської області. – Ф. 251. – Опис 1. – Спр. 4829. – арк. 64 . (далі – ДАПО)

4. Бондаренко М. Ленінській партії – привіт! // Зоря Полтавщини. – 4 листопада 1956. – №218.

5. ДАПО. – Ф. 251. – Опис 1. – Спр. 4829. – арк. 70.

6. Гарбуз П. Комуністична партія Радянського Союзу – натхненник і організатор будівництва комунізму //Зоря Полтавщини. – 23 жовтня 1956. – №208.

7. ДАПО. – Ф. 251. – Опис 1. – Спр. 4829. – арк. 71.

8. Іщук І. Політичну освіту молоді – на вищий рівень! // Зоря Полтавщини. – 14 вересня 1956. – №181.

9. Терещенко А. Як ми працюємо з інтелігенцією // Зоря Полтавщини. – 26 серпня 1956. – №168.

10. ДАПО. – Ф. 251. – Опис 1. – Спр. 4829. – арк. 76.

11. Легенький І. Поліпшити викладання історії в школі // Зоря Полтавщини. – 21 серпня 1956. – №164.

12. За дальше підвищення якості роботи в системі партійної освіти // Зоря Полтавщини. – 30 вересня 1956. – №193.

13. Партійні збори – школа виховання комуністів // Зоря Полтавщини. – 30 листопада 1956. – №234.

14. ДАПО. – Ф. 251. – Опис 1. – Спр. 4829. – арк. 89.

15. Шнейдерман Л. Авторитет партійного керівника // Зоря Полтавщини. – 21 грудня 1956. – №248.

16. ДАПО. – Ф. 251. – Опис 1. – Спр. 4829. – арк. 90.

17. Там само. – арк. 91.

18. Там само. – арк. 94.

19. Малишев І. Ленінізм про творчість мас і партійне керівництво // Зоря Полтавщини. – 12 грудня 1956. – №242.