Історія / 3. історія науки і техніки
Шейко Н.В.
Історичні аспекти
організації зберігання кормів в селянських господарствах
Витоки виникнення процесів
заготівлі та зберігання кормових матеріалів, як відправної точки в хронології
існування цього виду діяльності людини, слід шукати в глибокій давнині коли
людина здійснила доместикацію тварин, при якій обов’язковою ознакою є одержання
потомства в неволі. При цьому, поголів’я одомашнених тварин збільшилась, за
ними необхідно було доглядати протягом всього року і створювати запаси кормів.
Підтвердженням цього періоду є у працях Е. Хана, В. Вико, Ю. Ліпса, С
Биковського висунуто концепцію про те, що у витоків скотарства стояли народи –
збирачі врожаю, які вміли робити запаси кормів і тому тварини менше терпіли від
їх нестачі.
Джерелами створення кормового фонду були зібрані дикоростучі рослини, кормові культури землеробства і відходи продовольчих запасів. Зібрані корми необхідно було зберегти з тим, щоб розподіляти для використання протягом року. Таким чином, організація зберігання кормів виступає як відправна ланка в системі годівлі тварин. На відміну від інших видів кормів, наприклад сіна, які запасались для зимової годівлі тварин протягом всього літа, наявність зерна та кормових коренеплодів в природних умовах мала короткий період (фаза визрівання) і їх необхідно було зібрати за досить малий проміжок часу. Коренеплоди можуть зберігатись у сховищах до настання потепління, а зерно необхідно зберігати до наступного врожаю. Зібрані кормові матеріали необхідно було зберегти без втрати їх поживності. Питання історії розвитку технологій заготівлі та зберігання кормів на даний час залишаються малодослідженими. В літературних джерелах, які стосуються даних про тваринництво впритул до ХІХ ст., в основному, подаються матеріали щодо зберігання зернових кормів. Еволюція способів зберігання інших видів кормів, за висвітленими в літературі матеріалами, прослідковується більш складніше.
Перші історичні матеріали, які пов’язані із створенням і зберіганням кормових матеріалів на теренах України, відносяться ще до часів трипільської культури. Окремі аспекти цього питання висвітлено в працях П.Д. Ліберова, Б.Д. Грекова, В.В. Хвойка, А. Федоровського, Б.Б. Піотровського. До наших днів дійшли письмові свідчення вчених-аграріїв античного світу про способи зберігання стеблових та зернових кормів, насамперед: Катона М.П., Варрона М.П., Колумелли М.Л. Про наявність розвинутого осідлого твариництва на теренах України, а відповідно і запасів кормових матеріалів для його ведення, вказував Геродот. На благодатних зхемлях Нижнього Подніпров’я наприкінці V та у ІV ст. до н.е. виникають десятки скіфських поселень, жителі яких використовували не тільки природні пасовища, а й заготовляли корми для худоби, зокрема зерно та сіно. На місці цих поселень виявлено зернові ями, в яких збереглися рештки ячменю – важливої кормової культури. Геродот вказував, що у скіфів скотарство відігравало основну, а землеробство – допоміжну роль.
Якщо в минулому потребу в кормових речовинах для великої рогатої худоби та коней, в основному, можна було вирішувати за рахунок трави влітку та сіна зимою, то годувати свиней без значної кількості зернового корму було неможливим. Значний відсоток свиней в загальній кількості свійських тварин, свідчать, що поряд з потребами в зерні для харчування люди змушені були запасати велику кількість зерна для кормових цілей тваринам, а також заготовляти коренеплоди. Для потреб тварин люди вирощували зерно, так званих, фуражних культур: ячменю та вівса. Для годівлі використовувалось також зерно низької якості інших культур та відходи при переробці зерна на харчові цілі.
Із збільшенням поголів’я тварин в селянських господарствах зростали об’єми кормосховищ. Відносно запасів зерна в господарстві, наприклад, П.Д. Ліберов вказує, що якщо землеробець трипільської культури міг обмежитись 10 – 15 великими посудинами для зберігання зерна в спеціальному для цього сховищі, то для землеробця епохи раннього заліза вимагались або великі за об’ємом – піфоси - спеціально вириті в землі ями, або спеціальні дерев’яні зерносховища, особливо в лісостеповій полосі. В більш пізній період на території України врожай зернових зберігали у великих корчах, мішках, плетеній тарі, які розміщували в коморах, льохах, під укриттям. Сховища за трипільської культури являли собою круглі, викопані в жовтій материковій глині, ями із склепінчастим верхом, в якому розміщувався отвір. В більш пізні періоди способи зберігання зерна мало відрізнялись від трипільських. Залишки ям у великій кількості відкрито на поселеннях усіх археологічних культур першого тисячоліття. Вони мали округлу чи грушоподібну форму розмірами 1–1,5 м у перетині і глибиною 1 – 1,3 м.
В античних країнах надавали великого значення зберіганню кормових матеріалів. Так М.Л. Колумелла залишив рекомендації щодо зберігання кормових матеріалів, зокрема він вказував, що “..зерно, сіно, листя, полова та інші корма складаються для зберігання на високих настилах”. М.П. Катон писав, що для волів запасали зерно, полову, солому і сіно.
В Україні грубі корми зберігались відкрито в скиртах і стогах та під навісами, а для зберігання сіна, крім того, ще використовувались горища господарських приміщень. Коренеплоди закладались на зберігання в земляних ямах і в закритих буртах. В селянських господарствах вказані способи існують і в даний період. З переводом тваринництва на крупнотоварне виробництво з’явились механізовані сховища в яких застосовані способи вентиляції, герметизації, охолодження та біологічні методи консервування. Але в селянських господарств з малими річними потребами в кормових матеріалах вони ще не знайшли застосування до цього часу.