История / Общая история

Янко Андрій Леонідович

Полтавський національний технічний університет імені Ю.В. Кондратюка

Лукумони: ім’я чи титул?

Через невірне тлумачення історичних джерел виникла помилка, що стереотипно розмножувалася протягом століть і не подолана й у наш час. Мова про визначення лукумонів виключно як етруської соціальної категорії або титулу.

Якщо ж звернутися безпосередньо до джерел, наведене твердження перестане здаватися таким непохитним. Більшість стародавніх авторів вживають слово Lucumo або, грецькою, LοκÒmonoj, у значенні особистого імені трьох знатних етрусків: союзника Ромула, майбутнього римського царя Тарквінія Пріска та аристократа з міста Клузій¹. Твори найдавніших з наведених авторів датуються першою половиною I ст. до н.е.

Першим, хто вжив слово „лукумони” як соціальний термін, був римський ерудит Помпей Фест (II ст.), що користувався словником Веррія Флакка (I ст. до н.е.). Частина твору Феста залишилася у переказі Павла Діакона (VIII ст.). Пояснюючи слово Lucomedi, згадані автори зазначали, що воно походить від імені вождя Лукумона, а лукумонами називали якихось людей за їх безумство, тому, що місця, до яких вони підходили, ставали небезпечними (Paul. Fest. 120 M). Слушним видається зауваження К.О. Мюллера, що тут мова йде не про лукумонів, а про лікантропів (вовкулаків)². Як на нашу думку, це знецінює дане повідомлення.

Другим свідченням є розповідь Цензоріна (III ст.) про пророка Тага, віщування якого записали лукумони біля міста Тарквінії (Cens. IV. 13). Автор вживає зворот lucumones tum Etruriae potentes «лукумони, які тоді Етрурією володіли», і це перша згадка про їх владні повноваження. Слід зауважити, що інші перекази про Тага, що записані як раніше, так і пізніше Цензорінового, називають слухачами пророка не лукумонів, а звичайних орачів, окрім Іоанна Ліда, який називає першим учнем Тага етруського героя Тархона³.

Коментатор Вергілія, Сервій, працював у V ст., коли історію і мову етрусків забули навіть самі етруски, але саме його відомості чомусь вважаються сучасними дослідниками найбільш достовірними. Зокрема, він писав, що лукумони, етруською мовою, царі (Serv. Aen. II. 278; VIII. 65, 475; X. 202). Буцімто, їх було 12 за кількістю «народів Тусції», один з них був найголовніший, правитель Мантуї, батьківщини Вергілія, яку Сервій вважав за столицю всієї Етрурії, хоч поет писав лише, що у змішаному населенні міста найсильнішою є етруська кров (Verg. Aen. X. 203). Тит Лівій, наше більш давнє джерело, писав про 12 лікторів, що супроводжували одного етруського царя, голову дванадцятиграддя (Liv. I. 8. 3).

Сервій також спотворює слова Варрона, бо зазначає, що той говорить, як Ромул просив допомоги a Lucumonibus, hoc est Tuscis «від лукумонів, які є тусками» (Serv. Aen. V. 560). Насправді ж у Варрона говорилося про одного етруска Лукумона (Varro l. l. V. 55). Ці огріхи мали б спонукати дослідників не надто довіряти свідченням Сервія.

Отже, більшість античних авторів вважали слово «Лукумон» особистим етруським ім’ям, і це щасливо підтверджувалося віднайденими написами самих етрусків як рідною, так і латинською мовою. Наприклад, lauχme (CIE 649), lauχumes (CIE 650), lucumu (CIE 2421), luχumni (CIE 3932), Lucumonis (CIL V, 6522), Laucumnia Felicitas (CIL XI, 1788). Дуже схожі на них laucane і laucania (CIE 2374-2383).

Таким чином, найбільш надійні джерела свідчили про те, що «Лукумон» – особисте етруське ім’я.

Незважаючи на це, дослідники вважали його або етруським царським титулом, або найменуванням знаті. Немає сенсу наводити всю історіографію питання. Достатньо вказати, що хибна думка, висловлена ще у XIX ст. К.О. Мюллером підтримується і сучасними істориками⁴.

Мета нашого дослідження – довести, що «Лукумон» – це особисте етруське ім’я, а не титул чи найменування знаті. Для цього необхідно критично оглянути тексти стародавніх авторів, де лукумони виступають як соціальний стан чи титул, а також звернутися до епіграфічного матеріалу.

Оскільки текст Феста не заслуговує серйозної уваги, залишаються свідчення Цензоріна і Сервія. Перше певним чином намагався підтвердити О.-В. фон Вакано, посилаючись на бронзові інталії з тарквінійських гробниць, де зображено людську голову, що показалася з-під землі, біля якої зібралися люди з табличками для письма⁵. Ці зображення не супроводжуються написами, тому невідомо, чи були писці, що зображені, лукумонами.

Незважаючи на це, О.Й. Немировський, Є.В. Мавлєєв та О.Є. Наговіцин, поєднуючи різні за часом перекази, впевнено пишуть про лукумонів, що слухають Тага⁶. Дослідники посилаються на етруський ритуал заснування міста за допомогою оранки, що здійснювався письменною знаттю (Varro l. l. V. 143. 1; Plut. Rom. XI). Однак, у наведених текстах не згадуються лукумони. Так само немає їх у Макробія (Sat. I. 15. 13), як вважає О.Є. Наговіцин⁷, там мова йде про етруського царя.

Як зазначалося, Сервій вжив множину замість однини і отримав не Лукумона, а лукумонів. 12 служників-лікторів він перетворив на 12 лукумонів-царів. Можна припустити, що це сталося ще й через те, що у період домінату, коли жив граматик, імена видатних римських правителів Август і Цезар перетворилися на титули імператорів та їх наступників. За аналогією, виходило, що імена декого з відомих у старовину етрусків пізніше перетворилися на титул.

Етрускологи, навпаки, зрозуміли імена типу laucme у пізніх написах як похідні від царського титулу чи назви знаті. Розглянемо деякі нещодавно відкриті написи. У написі на чаші з Цере (700-675 рр. до н.е.) читаємо: mi laucies mezenties (SE. 1991. N 66. REE 73, 350-356. Tav. LXIV), де друге слово, що схоже на латинське Lucumo – явний преномен. В епітафії з околиць Клузія (550-500 рр. до н.е.) у подібній конструкції особистим ім’ям виступає laucumesa (SE. 1999. N 66. REE 9. Tav. XXIV). У поховальному написі того ж часу з Сатурнії laucies – родове ім’я⁸. Особливо спокусливим для прихильників тези «лукумони – царі» виглядає перший напис, бо з традиції добре відомий легендарний цар міста Цере Mezentius⁹. Однак це ще не доводить, що laucies – царський титул, слово більше нагадує латинське ім’я Lucius.

У посвяті з Цере 350 р. до н.е. поряд з іменем velus luvcmsal стоїть найменування магістратури meqlmq та zilci¹⁰. Зрозуміло, що цар не міг займати виборні посади, та й царська влада в етрусків до цього часу вже була скасована (Liv. V. 1. 3). Але імена laucane (SE. 2001. N 64. REE 11. Tav. XXXVIII) і lau[cumsn]a (SE. 2005. N 70. REE 31. Tav. LII) зустрічаються у написах II ст. до н.е., коли етруски були під владою Риму і ні про яку царську владу не могло бути й мови.

Вірогідно, Лукумон – етрускізований варіант грецького імені на кшталт Lukom»dhj чи Λàk£wn (Làk£onoj), на що вказують імена соратника Ромула Lycmon, Lycomedius (Prop. IV. 1. 29; 2. 51) або Lucomedi (Paul. Fest. 120 M). В останніх присутня літера y, що зустрічається лише у словах грецького походження (наприклад, lyra < lÚra). Ціцерон, наше найдавніше джерело, повідомляє, що саме грецьке ім’я змінив на латинське цар Тарквіній Пріск (Cic. Rep. II. 20. 35), батьком якого традиція вважає грека з Коринфу (Liv. I. 34. 1; Dion. Hal. Ant. Rom. III. 46. 3).

Протокоринфська і коринфська кераміка широко представлена в Етрурії VII-VI ст. до н.е¹¹. Графіті з грецькими іменами VI ст. до н.е., знайдені у Гравіски, що був портом міста Тарквінії, говорять про давні зв’язки етрусків з греками¹². Одне з імен, Lhq©oj, має паралелі з етруськими іменами з основою Leθ. В етруських написах виявлено 107 слів, що мають фонетичну подібність з грецькими і тотожні або близькі їм за семантичним значенням¹³. Отже, особисті імена теж могли запозичуватися етрусками у греків.

Єдиною історичною особою, що носила ім’я Лукумон, був Тарквіній Пріск, напівгрек-напіветруск, що став царем у Римі. Очевидно, від нього римські анналісти почали називати етруських царів і аристократів лукумонами. Ці відомості потрапили до пізніших авторів і закріпилися в традиції, хоч, насправді, це було лише етрускізоване грецьке ім’я.

Література

1. Cic. Rep. II. 8. 14; Varro l. l. V. 55; Dion. Hal. Ant. Rom. II. 37. 5; III. 47. 4; XIII. 10. 1; Strab. V. 2. 2; Liv. I. 34-35; V. 33. 3; Prop. IV. 1. 29; Plut. Cam. XV; Aur. Vict. De Vir. Ill. VI. 2; Macr. Sat. I. 6. 7.

2. Müller K.O., Deeke W. Die Etrusker. Stuttgart, 1877. Bd. 1. S. 339.

3. Cic. Div. II. 23. 50; Ov. Met. XV. 553-558; Lyd. Ost. 2-3; Amm. Marc. XXI. 1. 10; Serv. Aen. II. 781.

4. Müller K.O., Deeke W. Die Etrusker. Stuttgart, 1877. Bd. 1. S. 337, пор.: Немировский А.И. История Древнего мира: Античность. Ч. 1. М., 2000. С. 128; Макнамара Э. Этруски. М., 2006. С. 158, 177; Робер Ж.-Н. Этруски. М., 2007. С. 95-96.

5. Vacano O.-W. v. The Etruscans in the Ancient World. N.Y., 1960. P. 42.

6. Немировский А.И. Этруски. М., 1983. С. 108; Мавлеев Е.В. Лукумоны // Наука и религия. 1990. № 11.С. 21; Наговицын А.Е. Мифология и религия этрусков. М., 2000. С. 319, 323, 325.

7. Наговицын А.Е. Ук. соч. С. 224.

8. Maggiani A. Nuovi etnici e toponimi etruschi // Incontro di studi in memoria di Massimo Pallottino. Pisa e Roma, 1999. P. 51-61. Tav. I-II.

9. Verg. Aen. VII. 648; VIII. 480; X. 173-175; Ov. Fast. IV. 877-900.

10. Maggiani A. Appunti sulle magistrature etrusche // SE. 1996. № 62. P. 136.

11. Ельницкий Л.А. Этруски и греки // ВДИ. 1948. № 1. С. 137.

12. Немировский А.И. Греческий эмпорий в этрусском порту // ВДИ. 1982. № 1. С. 153.

13. Харсекин А.И. К вопросу о взаимоотношениях этрусского и греческого языков // Античное общество. М., 1967. С. 210-212.

Список скорочень

ВДИ – Вестник древней истории

CIE – Corpus Inscriptionum Etruscarum

CIL – Corpus Inscriptionum Latinarum

REE – Rivista di Epigrafia Etrusca

SE – Studi Etruschi