Пакулін С.Л.*, Пакуліна А.А.**

*Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України

** Українська державна академія залізничного транспорту

Національна модель формування регіональної соціальної економіки та політики

        Соціальна політика реалізується через соціальну економіку, що передбачає необ­хідність розв'язання соціальних проблем. А це потребує прийняття економічних рішень. Останнє обумовлює віднесеність соціальної політики до сфери економічної діяльності держави чи інших інститутів громадянського суспільства, враховуючи, що прийняті державною програмою економічного розвитку показники визначають вибір тієї чи іншої моделі соціальної політики, а економічна доктрина формує й доктрину соціальну. В умовах трансформації економіки нерідко зростає невизначеність розвитку соціа­льної сфери. Рівень усіх видів ризиків у цей час значно вищий, ніж в економічно стабі­льних умовах. Тому й не дивно, що останнім часом проблеми ризиків, можливість управ­ління ними, зокрема в економічній діяльності, перебувають у центрі уваги науковців. На заході науковці вже давно досліджують не просто ризики, а перш за все можливості їх впливу на розвиток різних сфер економічної діяльності. В розробку методології ризикоорієнтованого підходу вагомий внесок зробили такі вітчизняні та зарубіжні науковці, як Р. Адамс, Р. Алборів, В. Андрєєв, М. Білуха, В. Вітлінський, Ф. Дефлиз, І. Дмитренко, Н. Дорош, Г. Дженик, О. Кондрашизін, Л. Карман, О. Лаврушка, Дж. Міль, Л. Доманенко, В. Рудницький, О. Скромник, К. Уваров та інші. У сучасних умовах важливо, вивчаючи світовий досвід, досвід окремих держав щодо формування соціальної економіки і політики та враховуючи нерозвиненість грома­дянських формувань, недостатні можливості державного фінансування соціальних програм, проектів, напрямів, сформувати власну національну модель, яка б сприя­ла не лише виявленню, але і розв'язанню соціальних проблем; нарощуванню обсягу і підвищенню якості соціальних послуг; створенню додаткових робочих місць з міні­мальними інвестиціями, у тому числі із залученням ресурсів громадян; забезпечен­ню ефективної взаємодії населення, підприємств, органів влади і місцевого самоуп­равління.

        Виникнення кризи людського капіталу в Україні багато в чому завдячує багаточисельним помилкам всіх гілок влади в економічній політиці. Зниження обсягів виробництва та доходу відбулися в результаті драматичного колапсу інвестицій в умовах світової фінансової кризи. Але, як відомо, вирішальним для економічного відтворення є стимуляція високого рівня інвестицій. Це ж саме стосується інвестицій у людський капітал, які катастрофічно також скорочені.

        Головною метою соціальної економіки є необхідність забезпечення достойного рівня та якості життя кожному громадянину. Засобами досягнення такої цілі служить еконо­міка, що динамічно розвивається на основі всебічного використання передових досяг­нень науки і техніки та людського фактора. Від дій дер­жави, а також курсу економічної політики залежать успіхи реалізації еконо­мічних і соціальних програм. За цих умов соціальна сфера перетворюється в пріорите­тний напрям економічної стратегії.

        Основними завданнями соціальної економіки є: дослідження закономірностей взаємозв'язку економічного і соціального життя суспільства; пошук механізму впливу економіки на розвиток соціальних процесів і зворотного впливу соціального фактора на рівень розвитку економіки; обґрунтування місця людини в системі соціально-економічних відносин. Центральною ланкою у взаємозв'язку економічного і соціального життя є людина з її неухильно зростаючими потребами. У свою чергу, людський фактор є однією з основних умов розвитку економіки, розв'язання найсуттєвіших соціальних проблем – подолання безробіття, бідності та забезпечення гарантованого соціального захисту населення тощо.

        На наш погляд, соціальна політика – це система заходів, спрямованих на поліпшен­ня суспільного життя кожної людини, подолання бідності, реалізацію соціальних ре­форм, соціальну підтримку в першу чергу малозабезпечених верств населення; подо­лання таких соціальних хвороб суспільства, як алкоголізм, наркоманія, проституція, бродяжництво тощо. Саме соціальна політика має сприяти зняттю соціальної напруги в суспільстві, попередженню соціальних катаклізм. Недостатньо здійснювана соціальна політика зумовлює й невирішеність соціальних проблем, наслідком яких є соціальні хвороби. Серед останніх – туберкульоз, від якого в Україні лише за останні 10 років смертність зросла майже на одну третину. Незважаючи на те, що проблема туберку­льозу визначена одним із пріоритетів державної політики у сфері охорони здоров'я і соціального розвитку, захворюваність та смертність від цієї хвороби зростають. За кри­теріями Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), на сучасному етапі Україна віднесена до групи країн з високим рівнем захворюваності на цю хворобу. Епідемія ту­беркульозу в Україні за критеріями ВООЗ оголошена з 1995 року, і з того часу в нашій державі зареєстровано початок епідемії ВІЛ / СНІДу. За останні 10 років середній рі­вень захворюваності на туберкульоз збільшився вдвічі і досяг показника 81,2 на 100 тис. населення, а смертність – 22,6 на таку ж кількість жителів. Високий рівень смерт­ності зумовлює поширення хіміо– та мультирезистентного туберкульозу, який важко піддається лікуванню. Основними заходами, що впливають на переривання ланцюга епідемічного процесу і визначені у Національній програмі боротьби із захворюванням на туберкульоз, є профілактика, своєчасне виявлення та успішне лікування. Епідемія ВІЛ / СНІДу, в свою чергу, визнана основною причиною зростання смертності серед хворих на туберкульоз в усьому світі, у т.ч. країнах Східної Європи.

        Здійснення соціальної політики неможливо без необхідної ресурсної бази, тобто еко­номічних компонентів. Тому соціальна політика передбачає необхідність забезпечення при визначенні траєкторії розвитку відповідного розподілу та перерозподілу виділе­них ресурсів. Тобто соціальна політика носить регіональний характер. Економічна база для здійснення соціальної політики є недостатньою.

        Незважаючи на те, в Україні спостерігається зростання в Держав­ному бюджеті збільшуються розміри асигнувань соціальних видатків, ситуація не є задовільною. Так, наприклад, за даними Мiнiстерства працi та соцiальної полiтики України станом на 22 жовтня 2009 року виплата пенсії та грошової допомоги профінансована в сумі 13435,3 млн. грн., що становить 96,5 відсотка місячної потреби на пенсійне забезпечення. Загальний обсяг фінансування програм соціального захисту є досить незначним, щоб успішно здійснювати соціальну політи­ку.

        У наступний час не можна сказати про наявність комплексного інструментарію розробки та реалізації соціальної політики з урахуванням специфіки кожного регіону.

        Соціальна політика на рівні регіону може стати ефективною лише за її формування на основі системного підходу.

        На практиці немає послідовної розробки і планомірного здійснення стратегії соціального розвитку, а соціальна політика зводиться до окремих заходів щодо забезпечення гарантованого соціального мінімуму і «латання дірок» при виникненні надзвичайних ситуацій в соціальній сфері. Регіональна соціальна політика більшою мірою виявилася спрямованою на вироблення стратегії соціального розвитку на макрорівні, формування єдиного соціального простору, а соціальна політика в регіоні - на практичну реалізацію комплексу заходів з розвитку соціальної сфери в регіоні. Тим не менше, регіональні органи влади і навіть органи місцевого самоврядування покликані не тільки реалізовувати соціальну політику в межах своїх територіальних утворень, але і формувати стратегію і тактику проведення соціальних ре форм на своїй території в межах встановлених повноважень і можливостей використання власних коштів.

        Ефективна соціальна політика України повинна забезпечити відродження суспільства, посилити адаптаційні можливості всіх груп та прошарків українських громадян. Головною метою такої політики на довгострокову перспективу є підвищення рівня життя населення та зниження соціальної нерівності. При чому, для досягнення поставлених завдань асигнування на ці цілі повинні випереджати витрати на інші напрямки з бюджетів усіх рівнів. Досягнення поставленої мети можливе тільки в результаті докорінної модернізації економіки та економічних відносин, що дозволить створити міцну базу для підвищення рівня життя громадян.