Корягін М.В., Гончарук І.В., Гринкевич С.С.

Львівська комерційна академія

ЕКОНОМІЧНА ПРИРОДА ПОДАТКІВ У ПРАЦЯХ

КЕЙНСІАНЦІВ ТА НЕОКОНСЕРВАТОРІВ

Світова економічна криза 1929-1933 рр. заперечила ідеї багатьох економістів, що підтримували саморегулювання економічної системи. Усі докейнсіанські теоретичні концепції брали за основу тезу про достатність внутрішніх сил для саморозвитку ринкового господарства, наявність “автоматичного саморегулятора” для налагодження економічних проблем. Дж.Кейнс одним з перших довів, що теорія “автоматичного саморегулятора” не завжди дієва. На його думку, виправити становище, підвищити ефективність виробництва можна було лише за допомогою державного втручання. Це “єдиний практично можливий засіб уникнути повної руйнації існуючих економічних форм”, “умова для успішного функціонування особистої ініціативи" [1, с. 156]. Дж. Кейнс розробив принципово нову фіскальну теорію, спрямовану на державне регулювання економіки за умов ринкових відносин. Це регулювання відбувається за допомогою різних економічних інструментів, у тому числі й податків, які Дж. Кейнс розглядає як “вбудовані механізми гнучкості”, що амортизують кризові явища і рівномірно розподіляють податковий тягар залежно від доходів [1, с. 156-157].

На підставі дослідження співвідношення між споживанням та заощадженням, Дж. Кейнс дійшов висновку про необхідність державного втручання, спрямованого на вилучення за допомогою податків доходів, поміщених у заощадження, й фінансування за рахунок цих коштів інвестицій, а також поточних державних видатків. Формами втручання держави в економіку кейнсіанцями вважалися насамперед бюджетна й податкова політика, скеровані на реалізацію концепції ефективного попиту. В основу останньої покладено аналіз динаміки макропоказників – національного доходу, інвестицій, фондів нагромадження та споживання, тобто досліджується процес розширеного відтворення загалом. Це дозволило вмонтувати рух податків у рух макроекономічних показників.

До 70-х рр. ХХ ст. переважну більшість ринкових теорій податків становили кейнсіанські положення. Проте в 70-ті рр. розвиток виробничих відносин у країнах з ринковою економікою виявив суперечності кейнсіанських методів дослідження фіскально-економічних систем і методів державного регулювання. У цей час посилюється внутрішня нестабільність економіки, сповільнюються темпи економічного зростання, збільшується число безробітних, зростає бюджетний дефіцит і державний борг, прискорюються темпи інфляції. Більше того, циклічні кризи 1974-1975 рр. і 1980-1982 рр. тісно переплелися з валютно-фінансовою, сировинною, енергетичною, екологічною та продовольчою кризами на фоні структурних змін у продуктивних силах. За таких умов економічна і фінансова політика країн з розвиненими ринковими відносинами насамперед спрямована на структурну перебудову фінансово-господарського механізму; застосовуються принципово нові методи державного втручання в економіку. Особливої актуальності набуває один з неокласичних напрямів – неоконсерватизм. Розквіт неоконсерватизму припадає на 70–80-ті рр. ХХ ст. Основні відмінності між кейнсіанством і неоконсерватизмом як науковими течіями полягають у такому:

1. Кейнсіанська теорія ґрунтується на “ефективному попиті”, у формуванні якого істотну роль відіграє держава; неоконсерватори основний акцент роблять на концепції “пропозиції ресурсів” і стверджують, що приватний ринок, ринкове господарство не повинні обмежуватися державним втручанням, оскільки конкуренція створює кращі можливості для забезпечення економічної рівноваги.

2. Різним є підхід двох шкіл до визначення економічної ролі заощаджень. Згідно з теорією Дж. Кейнса заощадження визначаються інвестиціями, тобто в їх основі лежить схильність до інвестування. Згідно з теорією неоконсерваторів заощадження визначають рівень грошових нагромаджень, обсяг капіталовкладень, темпи економічного зростання.

3. Кейнсіанці трактують безробіття з двох позицій: залежне від попиту та примусове, неоконсерватори проголошують його суто добровільним процесом.

4. Кожна з досліджуваних шкіл пропонує свої практичні рекомендації в галузі економічної й соціальної політики. Зміна в методах державного регулювання економіки пов’язана насамперед із суттєвою переорієнтацією пріоритетів бюджетної та податкової, кредитної і грошової політики [2, с. 20-21].

Представниками неоконсерватизму як наукової течії є відомі американські економісти М. Уейденбаум, А. Бернс, Г. Стайн, У. Фелнер, Г. Уоліч, А. Лаффер; англійські – К. Джозеф, Дж. Хау, А. Селдон. Фіскально-економічну політику вони розглядають з позицій послаблення податкового пресу. На їхню думку, податки повинні сплачувати ті особи, які одержують від держави суспільні товари та послуги. Трансферти населенню з державного бюджету мають бути формою повернення податків. Податки, які сплачують підприємці, призводять до зростання витрат виробництва, інфляції, зниження продуктивності праці. Тому, на думку неоконсерваторів, слід звільнити приватну активність та ініціативу від державного фіскального тягаря.

Найбільшу популярність у фінансовій літературі неокласиків отримала фіскальна теорія А. Лаффера. Він дослідив пряму залежність між прогресивністю оподаткування, доходами бюджету й обкладенням податками частки національного виробництва. Крива А. Лаффера показує, що підвищення податків до певного рівня сприяє зростанню доходів бюджету, оскільки воно не підриває стимулів до економічної діяльності та інвестиційної активності приватного сектору. За цією межею починається “заборонена” зона шкали оподаткування. Тобто, податки, що нараховуються за підвищеними ставками цієї шкали, призводять до низки негативних наслідків. По-перше, суттєво скорочується обсяг бюджетних надходжень; по-друге, податки таких масштабів пригнічують підприємницьку ініціативу, обмежують нагромадження та інвестиції, знижують обсяги випуску продукції, звужують податкову базу.

Отже, шкала податкових ставок повинна бути розроблена таким чином, щоб не підривати ділову активність і підприємницьку ініціативу. Зниження податкових ставок до певного, науково обґрунтованого рівня і розширення на основі цього бази оподаткування може сприяти ліквідації дефіциту державних фінансових ресурсів і зменшенню величини державного боргу. На наш погляд, податкові методи регулювання економіки, запропоновані неоконсерваторами, не є універсальними. Зокрема, вони неприйнятні в умовах нестабільної економіки, коли неможливо окреслити довгострокові фінансові пріоритети, а, навпаки, потрібне оперативне перегрупування фінансових ресурсів за різними напрямами державних видатків. Тому для сучасної фіскальної теорії характерне взаємопроникнення двох основних напрямів у фінансовій науці – кейнсіанства і неоконсерватизму. Прикладом цього може бути питання необхідності тісного поєднання бюджетної, податкової, монетарно-кредитної політики.

Література

1. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег. / Дж. М. Кейнс – М.: Прогресс, 1978. – 548 с.

2. Суторміна В. М. Держава – податки – бізнес: [із світового досвіду фіскального регулювання ринкової економіки] / В. М. Суторміна, В. М. Федосов, В. Л. Андрущенко– К.: Либідь, 1992. – 328 с.