К.е.н., доц. Демчук Н.І., Венглінська К.

Криза ліквідності банківської системи України Дніпропетровський державний аграрний університет

Криза ліквідності банківської системи не оминула і Україну як учасника глобального фінансового ринку капіталів. Адже залучення нашої країни до процесів глобалізації світової економічної та фінансової системи зумовлює перенесення всіх явищ зовнішнього світу у вітчизняну економіку, як позитивних, так, на жаль, і негативних. Це характеризується інтенсивним залученням банками з іноземним капіталом коштів від материнських банків. Вже в поточному році банки мають виплатити чи рефінансувати 11,5 млрд. доларів, 4,6 млрд. дол. з яких - кредитні лінії материнських банків. Проте враховуючи теперішню ситуацію на глобальному ринку, зробити це буде досить важко.

В США існує дві схеми житлового фінансування. Перша з них - звичайні портфельні кредити, іпотечні позики, що надали банки своїм клієнтам. Учасниками другої схеми є тимчасові кредитори, що продають позики на вторинному ринку іншим фінансовим установам або фірмам, що займаються секьюритизацією (об’єднанням іпотек в пули з подальшим випуском цінних паперів під їх забезпечення). Ці кредити надавались всім, хто не міг належним чином підтвердити свою платоспроможність, особам із поганою кредитною історією та іншим ненадійним позичальникам. Зрозуміло, що ставки за такими кредитами були значно вищими за звичайні, проте люди, які не могли придбати житло іншим шляхом, приймали і такі умови.

При оформленні ризикових іпотечних кредитів, що видавалися ненадійним позичальникам, ризик було розподілено між інвесторами. Як виявилось, так само як і збитки, тобто в даному конкретному випадку теорія розподілення ризику між широким колом учасників фінансового ринку за рахунок випуску цінних паперів та деривативів, забезпечених активами, виявилась утопічною. Сек’юритизація розглядалась як універсальна схема знищення ризиків, прискорення фінансового обороту та отримання швидких прибутків (що, в принципі, мало чим відрізняється від друкування грошей). Кредити з плаваючою процентною ставкою фактично відразу були приречені на дефолт, оскільки «плаваючі» ставки прив’язані до індексу LIBOR (середньої процентної ставки, за якою банки надають кредити один одному на стандартний термін, наприклад, на рік) - такий кредит буде вигідний клієнту лише за низького LIBOR, проте аж ніяк не при довгострокових кредитах (відчуваєте різницю: банки кредитують один одного на рік-два, а кредит надається років на 20-30). Проте в ситуації, що склалася, банки втратили можливість видавати нові кредити, оскільки гроші за вже виданими позиками поверталися не так швидко, як очікувалося. Тому банки почали активно позичати гроші один в одного, внаслідок чого показник LIBOR продовжував зростати. Збільшення ризику, пов’язаного з цінними паперами, забезпеченими іпотеками, призвело до падіння попиту на ці папери, і їх практично перестали купляти на фондовому ринку, а банки, що були їх власниками, понесли мільярдні збитки.

Отже, причиною локальної кризи в США стала масова видача кредитів клієнтам, що при додержанні всіх процедур ризик-менеджменту взагалі ніколи не могли б отримати позику. Все було засновано на простому, неприйнятному для серйозної економіки, припущенні, що нерухомість завжди буде дорожчати, і тому заставного майна буде вистачати. В цьому випадку учасники ринку погналися за прибутком, а регулятори надто вірили у вільні ринки, що самі себе скоригують та не допустять порушень. Дешеві гроші, що з’явились внаслідок буму кредитування та низьких ставок центральних банків, неправильна оцінка ризиків та «перекошена» мотивація банків загалом та банківських працівників зокрема (адже керівництво банків більше думало про майбутні прибутки і те, як обігнати конкурентів, ніж про можливі ризики; а працівники банків отримували комісійну винагороду за кожну укладену угоду) - ось основні причини цієї банківської кризи основна маса регулюючих органів не могла не бути в курсі всього, що діялося, і все одно ніяк на це не реагувала. Адже аналітики неодноразово попереджали систему про можливі проблеми. Зрозумілим стає той факт, що поки все в порядку, не важливо, наскільки ефективною є система попереджувальних сигналів, оскільки на них все одно ніхто не звертає уваги.

На нашу думку, головною причиною перенесення Іпотечної кризи на світові ринки є мобільність капіталу, що є наслідком фінансової глобалізації, та надмірне захоплення фінансистів похідними фінансовими інструментами; зміна пріоритетів від обслуговування клієнтів до спекуляції з ризиковими облігаціями з використанням власного капіталу банків. Іпотечна криза набула такого розмаху через те, що вийшла за межі свого відносно вузького сектору. За оцінками експертів Банку міжнародних розрахунків, об’єм деривативів на різноманітні активи, деривативів на деривативи та деривативів, забезпечених деривативами на деривативи, складає астрономічну суму – більше п’ятисот трильйонів доларів США (це в 10 раз більше сукупного світового ВВП).

Таким чином, Іпотечна криза у США стала причиною світової кризи ліквідності. Залежність банківських систем країн з економіками, що розвиваються, від зовнішніх ресурсів (незалежно від того, чи це капітали іноземців у банківській національній системі, чи просто запозичення на міжнародному ринку капіталів) призвела до того, що вони достатньо швидко відчули на собі вплив глобальної кредитної кризи. Наслідком кризи стало різке зниження рівня довіри на світовому фінансовому ринку. Тому значно зросли спреди за запозиченнями закордонном - в цьому і полягає головний вплив світової фінансової кризи на ринки економік країн, що розвиваються: ресурси стали дорожчими, а отже, їх важче отримати.

Планується, що уряд та Національний банк будуть проводити комплекс фіскальних та монетарних заходів, направлених на запобігання надлишкового зростання попиту через надмірне зростання грошової пропозиції. А це означатиме, що гривня для банківської системи буде залишатися досить дорогою. Одним із варіантів виходу із цієї складної ситуації, на нашу думку, може стати зниження норми обов’язкового резервування для комерційних банків, що дозволить підвищити рівень ліквідності в країні. Хоча, з іншого боку, це може посилити інфляцію, проте зниження нормативів обов’язкового резервування не обов’язково має призвести до сплеску інфляції, адже це явище в нашій країні все частіше пов’язують з немонетарними факторами. Те, що було метою НБУ - зниження обсягів кредитування як засіб боротьби з інфляцією - вже відбувається, проте методи для досягнення цієї мети вибрані не найкращим чином.

В умовах України потенціал традиційних інструментів обмежується високим рівнем доларизації економіки та значною присутністю іноземних банків з легким доступом до зовнішніх ресурсів; невисоким рівнем розвитку внутрішнього ринку облігаційних позик та істотною участю готівкових коштів у структурі грошової маси. А в умовах посилення ролі міжнародного капіталу в банківській системі України заходи НБУ, спрямовані на зниження банківської ліквідності, більшою мірою зачепили вітчизняні банки. А банки з іноземним капіталом продовжували залучати двосторонні кредити материнських структур і синдиковані кредити, нарощуючи кредитні вкладення в економіку. За таких умов доцільно ввести норматив максимально можливої суми боргових зобов’язань банку перед нерезидентами.

Для стимулювання залучення банківськими установами вкладів населення необхідне ефективне функціонування системи страхування депозитів (ССД) як необхідного елементу зміцнення довіри вкладників. Для цього потрібно розвивати систему гарантування вкладів населення шляхом підвищення гарантованої суми до європейських стандартів. Крім того, в Україні потрібно сформувати стійку та стабільну національну банківську систему. Адже не дивлячись на те, що ступінь впливу економічних криз на банківську систему залежить від багатьох факторів, головним з них є стан самої банківської системи до початку економічної кризи. При цьому особливе значення відіграють ліквідні позиції, якість кредитного портфелю, рівень капіталізації банків та банківської системи в цілому. Адже слабка банківська система особливо болісно переживає банківську кризу.