Право/
Господарське право
Глівінська
Д.А.
Науковий
керівник: Меленко О.В.
Мирова угода в
цивільному та господарському процесі
Цивільне та
господарське судочинство задля примирення сторін передбачає укладення мирової
угоди між сторонами у справі. Але чи однакове розуміння мирової угоди в судах загальної або
адміністративної юрисдикції, які розглядають справи відповідно до Цивільного
процесуального кодексу України та господарських судах, що
керуються Господарським процесуальним кодексом?
Принцип
диспозитивності господарського
судочинства надає
сторонам господарського спору право укладати мирову угоду, що безпосередньо
передбачено ст. 78 ГПК України: мирова угода може
стосуватися лише прав і обов’язків сторін щодо предмету позову. В
ЦПК тлумачення мирової угоди відбувається статтею 175: мирова угода
укладається сторонами з метою
врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише
прав та обов'язків сторін та предмета позову.
Крім того серед
тотожностей в тлумаченні мирової угоди в господарському та цивільному
законодавстві можна виділити:
1) мирова угода може бути укладена лише щодо індивідуальних прав і обов’язків
сторін стосовно предмета позову;
2) у разі
укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття
провадження у справі;
3) якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права,
свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні
мирової угоди і продовжує судовий розгляд;
4) у разі
ухилення однієї із сторін від виконання мирової угоди, інша строна не
позбавлена права звернутися до суду на загальних підставах з позовом про
спонукання до виконання мирової угоди;
5) суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін
представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє;
6) суд відмовляє в затвердженні мирової угоди, якщо вона суперечить закону та
порушує права й законні інтереси інших осіб. [1,2]
Але
разом з тим існують певні розбіжності в суті мирової угоди в цивільному та
господарському процесі.
Мирова угода за ЦПК
спрямована на врегулювання спору шляхом взаємних поступок. Проте зовсім інше
правове розуміння мирової угоди в господарському судочинстві. Так, тут мирова
угода не приводить до вирішення спору по суті, а сторони у такий спосіб
відмовляються від судового захисту та ліквідують наявний правовий конфлікт
через самостійне врегулювання розбіжностей на погоджених умовах. Тобто, мирова
угода в господарському судочинстві - це договір, який укладається сторонами з
метою припинення спору, на умовах, погоджених сторонами.
У зв’язку з цим, на перший погляд, є всі підстави
ототожнювати мирову угоду господарського судочинства з новацією - припинення
зобов’язання за домовленістю сторін про заміну первісного зобов’язання новим
зобов’язанням між тими ж сторонами (ст.604 ЦК України). Проте таке ототожнення недопустиме, оскільки при цьому
не враховуються суттєві обставини - мирова угода затверджується господарським
судом та існує особливий порядок примусового виконання її умов [2].
Відповідно до цивільного
процесуального законодавства, сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Стаття 22 ГПК України визначає основні процесуальні права та
обов`язки сторін, та визначає право позивача до прийняття рішення по справі відмовитись від позову. Дана стаття
не дає такого чіткого визначення права сторонам як укладення мирової угоди, як
це визначено в цивільному процесі. Але ч. 1 ст. 78 ГПК України містить норму,
яка надає сторонам право у добровільному порядку врегулювати спір укладенням
мирової угоди. Умови мирової угоди сторін викладаються в адресованих господарському суду
письмових заявах, так, як і в відповідній статті ЦПК. При цьому,
дана стаття не дає визначення на якій стадії господарського процесу сторони мають
право укласти мирову угоду. Отже, як трактувати дану норму, думки практиків
розходяться, одні дають пояснення, що мирову угоду можна укладати на будь якій стадії господарського процесу, а інші говорять,
у тому числі і судді апеляційної інстанції, про те що тільки в першій інстанції
господарського процесу.
Вищий
господарський суд визначає наступне: «затвердження апеляційною інстанцією
мирової угоди, укладеної сторонами в процесі апеляційного провадження, не є
можливим, оскільки це потягло б за собою скасування рішення місцевого
господарського суду з відповідної справи, що допускається виключно з підстав,
передбачених статтею 104 ГПК» [3].
Отже,
при розгляді господарської справи в апеляційному порядку суд відмовляє у
задоволенні заяви про затвердження мирової угоди, обґрунтовуючи це тим, що в
повноваженнях апеляційної інстанції (ст. 103 ГПК України) не має права
затверджування мирових угод, беручи це до уваги, суд апеляційної інстанції не
може виходити за межі своїх повноважень.
Таким чином, мирова угода, укладена сторонами, підлягає затвердженню місцевим господарським судом, який
розглядав справу. Нормами ГПК не встановлено особливого порядку розгляду
господарським судом питання про затвердження мирової угоди. Питання про
затвердження мирової угоди, розглядається за загальними правилами,
встановленими нормами ГПК. Особи, які беруть участь у справі, під час розгляду
в судовому засіданні мирової угоди користуються всіма процесуальними правами,
наданими їм ГПК.
Отож,
поняття мирової угоди допустиме як в цивільному, так і в господарському
процесі. Інша річ, є певні відхилення в тлумаченні, що призводить до різного
застосування принципу диспозитивності, яке надає сторонам мирова угода, на
практиці. Саме таке уточнення в ЦПК і ГПК покинення повинен зробити законодавець
для чіткого визначення прав сторін подавати заяву про мирову угоду та обов’язків судів приймати ці заяви.
Список
використаної літератури:
1. Господарський процесуальний кодекс України.
2. Цивільний процесуальний кодекс України.
4. http://www.justinian.com.ua/