Осолінкер І.М.

Пошукувач кафедри цивільного права №2

Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

ЗАХОДИ ОПЕРАТИВНОГО ВПЛИВУ ЯК ЗАСОБИ

САМОЗАХИСТУ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ

Досить поширеним у цивілістичній літературі є віднесення до заходів самозахисту лише заходів фактичного характеру, що застосовуються управненою особою та дозволені законом і спрямовані на охорону її особистих або майнових прав та інтересів, і, зокрема, заходи охорони її майна, необхідна оборона, заходи, які застосовують у стані крайньої необхідності. Так звані ж заходи оперативного впливу прибічники цієї точки зору до самозахисту не відносять, оскільки останні нерозривно пов’язані з зобов’язальними відносинами [1, с. 23].

У цивілістичній літературі можна зустріти ряд аргументів проти включення заходів оперативного впливу до заходів самозахисту. Так, Т. Шубіна зазначає, що заходи оперативного впливу можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли вони прямо передбачені законом або угодою сторін, а самозахист не передбачає наявності ні будь-яких законних умов його застосування, ні його форм – вони можуть бути найрізноманітнішими, їх не можна сформулювати заздалегідь, тому заходи оперативного впливу є особливими заходами захисту цивільних прав. Протилежної точки зору дотримується Г. Стоякін. На його думку, самозахистом є передбачені законом односторонні дії юридичного (організаційно-правові санкції) або фактичного характеру (ті, що припиняють правопорушення правовими заходами, наприклад, затримання видачі вантажу до внесення вантажоодержувачем усіх належних платежів), які застосовуються уповноваженим на їх здійснення суб’єктом і спрямовані на припинення дій, які порушують його майнове або особисте право. Дії ж у стані необхідної оборони та крайньої необхідності не належать до заходів самозахисту, оскільки вони, хоча і основані на нормі права, але пов’язані не з правовим, а з „фізичним” впливом на правопорушника.

Отже, зазначені вище вчені під час розгляду цього питання використовують такі поняття, як дії юридичного та фактичного характру. Аналіз положень ЦК України 1963 р. (наприклад, ст. 386), нового ЦК України (статті 1019 і 1057) та різних точок зору на це питання вчених цивілістів дає змогу дійти висновку, що під юридичними діями розуміють дії, які породжують, змінюють та припиняють цивільні правовідносини.

З огляду на це необгрунтованим є віднесення дій у стані необхідної оборони та крайньої необхідності до дій фактичного характеру, оскільки їх вчинення тягне за собою правові наслідки (статті 1190 і 1188 ЦК України). Як зауважує Ч. Азімов, з прийняттям загальної норми, яка регламентує самозахист, всі засоби самозахисту набувають правового змісту. Більше того, у новому ЦК України дії, вчинені у стані необхідної оборони, прямо визнані діями, що здійснюються під час реалізації права на самозахист.

Обстоюючи останню точку зору, Г. Свердлик та Е. Страунінг зауважують, що, маючи правовий характер, дії у стані необхідної оборони та крайньої необхідності, як і будь-які інші дії, можуть розглядатися як фізичні. Будь-які дії щодо самозахисту мають фактичний характер і викликають юридичні наслідки незалежно від того, які відносини вони захищають. Використання ж термінів „юридичні дії” та „фактичні дії” лише ускладнює поняття самозахисту, не привносить нічого якісно нового, оскільки обидва терміни охоплюються одним загальним поняттям – „дія”, відомим та зрозумілим усім. Висловлювання щодо того, що відносини і після правового врегулювання не перестають бути фізичними, можна знайти ще у дореволюційній юридичній літературі. Наприклад, С. Муромцев з цього приводу зазначав, що правові відносини за своєю сутністю залишаються такими ж фактичними. Аналогічна думка була висловлена Н. Коркуновим та В. Синайським. Окрім цього, більш обгрунтованою видається думка про те, що до заходів самозахисту поряд з іншими належить більшість оперативних санкцій. Так, право переведення на акредитивну форму розрахунків є скоріше заходом охорони, ніж захисту, оскільки забезпечує непорушність права на оплату в майбутньому, а не в момент порушення. Можна провести аналогію із встановленням особою, яка стала жертвою крадіжки, сучасної охоронної системи [1, с. 23-24].

Ми підтримуємо думку Р. Сидельникова, який вважає, що так звані оперативні санкції (наприклад одностороння відмова від договору, відмова прийняти товар неналежної якості та ін.) в світлі норми, передбаченої абз. 2 ч. 2 ст. 19 ЦК є нічим іншим як способами самозахисту [2, с. 42].

В цьому аспекті необхідно зазначити, що В.П. Грибанов розумів під засобами оперативного впливу такі юридичні засоби правоохоронного характеру, що застосовуються до порушника цивільних прав і обов’язків безпосередньо самою управомоченою особою, як стороною в цивільному правовідношенні, без звернення за захистом права до компетентних державних або громадських органів [3, с. 133].

Проектуючи зазначені ознаки самозахисту в площину засобів оперативного впливу робимо висновок, що останні мають всі ознаки засобів самозахисту, а саме: 1) застосовуються при наявності факту правопорушення чи реальної загрози правопорушення; 2) засоби, якими особа бажає скористатися не повинні суперечити закону, договору та моральним засадам суспільства; 3) здійснення у формі активних дій; 4) здійснення силами власника (титульного власника) самостійно без звернення до компетентних органів держави; 5) відповідність змісту права, що порушене або може бути порушеним, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

До того ж проаналізувавши такі засоби оперативного впливу, як засоби, пов’язані з виконанням уповноваженою особою певних робіт, не виконаних зобов’язаною особою, за рахунок останнього; засоби пов’язані з забезпеченням зустрічного задоволення; засоби відмовного характеру; засоби, що застосовуються банками у сфері кредитних відносин [3, с. 137-164] констатуємо, що всі вони є засобами самозахисту в силу наявності ознак останнього.

Заходи оперативного впливу можна вважати засобами самозахисту, які використовуються, як правило, при укладенні цивільно-правових чи господарських договорів, а також при їх виконанні і тим самим зміцнюють механізми захисту прав та інтересів сторін цих договорів.

Список використаних джерел:

1. Антонюк О. Заходи самозахисту цивільних прав та інтересів / О. Антонюк // Підприємництво, господарство і право. – 2003. - № 6. - С. 23-27.

2. Сидельников Р. Право на самозащиту как «секундарное право» / Р. Сидельников // Підприємництво, господарство і право. – 2005. - №6. - С. 42-44.

3. Грибанов В.П. Ответственность за нарушение гражданских прав и обязанностей / В.П. Грибанов / Осуществление и защита гражданских прав. – М.: Статут, 2000. С. 346.