Історія. Вітчизняна історія

В.А. Кацеро

Донецький національний університет, Україна, м.Донецьк

До питання про регіональний поділ українських земель у першій пол. XVII ст.

Більшість сучасних вчених відносять формування націй до періоду XIV – XVI – першої половини XVII ст.

У XVII ст. процес формування української нації був прискорений низькою політичних та соціальних чинників, в першу чергу впливом козацького фактору. Результатом можна вважати визвольну війну українців під проводом Богдана Хмельницького. А також те, що наслідком війни не стало формування єдиної української національної держави. Бо процес утворення нації, хоч і прискорений, був не в змозі боротися з міцними регіоналізаційними тенденціями на українських землях у першої половини XVII ст.

Українська територія і етнос на початку XVll ст. Формування Західного регіону. Формування української нації проходило на територіях колишньої Південно-Західної Русі, Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського князівств, Буковини і Закарпаття на основі спільних рис мови, культури, соціальної структури та економічних зв’язків. Саме той факт, що цей процес відбувався не в кордонах єдиної країни, а у складі різних держав, зумовив значні відмінності у специфіці українського населення різних районів і вплинув на подальший розвиток історичних подій.

На початку XVll ст. Україна була територіально поділеною між кількома державами – Московським царством, Річчю Посполитою, Кримським ханством, Османською імперією та її васалами - князівствами Молдавія і Трансільванія, та володіннями австрійських Габсбургів.

Річ Посполита контролювала більшу частину територій розселення української нації: Галичину, Волинь, Поділля, Київщину, Запоріжжя. Закарпаття перебувало під владою князівства Трансільванія та австрійських Габсбургів. Буковина належала князівству Молдавія. Чернігово-Сіверщина - Московському царству. Переселенці, які у згаданий період просувалися на південний схід уздовж рік Дніпро, Інгул, Інгулець, стикалися з татарськими ордами: Єдисанською, Джамбуйлуцькою, Єчикульською.

Вважається, що у цей час більшість українців вже достатньо усвідомлювали свою національну єдність, щоб прагнути об’єднання у межах окремої адміністративної одиниці, кордони якої співпадали б з етнічними кордонами української народності.

Поміж консолідуючих чинників наприкінці XVI – першої половини XVII ст. одним з найбільш значущих був факт належності переважної більшості українців до православної християнської віри.

Після брестської унії 1596 р., за влучним зауваженням сучасника, виникла „церква без пастви” і „паства без церкви”. Унія була насамперед вигідна тій частині вищого православного духовенства, що підтримувала загальні напрями церковної політики Речі Посполитої, але не хотіла поступатись тими перевагами, які надавало проповідування православ’я та духовний сан у православній церкві. Більшість же сільського населення, далека від тонкощів релігійної політики, не прийняла унію і продовжувала сповідувати православ’я. Отже, відбувся розкол не тільки серед духовенства, але й соціальний розкол.

Луцька, Володимирівська, Холмська, Турово-Пінська, Брестська та Київська православні єпархії прийняли уніатство. На їх територіях розгорнулась боротьба уніатів проти православ’я (перерозподіл церковних земель та майна, заміна православних священиків у поселеннях на уніатських тощо) та сільського населення проти засилля унії.

Великі труднощі, з якими зітнулась нова церква, серед населення пояснювались тим, що переважна більшість селян були православної віри. Тому часто серед гасел селянських повстань, а також Визвольної війни лунали заклики боротьби з унією.

Ще одним консолідуючим чинником була соціальна боротьба. У першій половині XVll ст. соціальна структура українських земель у складі Речі Посполитої виглядала приблизно так:

посполиті селяни та більшість міщан – православні українці;

шляхта та міський патриціат – українці та поляки православної, католицької та уніатської віри;

духівництво – католицьке, православне, уніатське;

на Подніпров’ї – православні козаки, переважно українці;

купецтво – здебільшого іноземці різних віросповідань.

Як бачимо, пануюча верхівка, з якою пов’язували свої страждання селяни та бідні міщани, – здебільшого іноземці та іновірці. Це призвело до певної асиміляції в людських розумах понять „лях”, „іноземець”, „пан”, „поневолювач” і до поширення тези „Хто панам ворог – той нам друг”.

Важливим чинником консолідації українців також можна назвати козацтво. Образ козака, як вільної людини мав велику привабливу силу для селянина-кріпака. До того ж, козаки сповідували і захищали православ’я та боролись проти „ляхів, жидів і всякої неволі”. Згодом поняття „черкас”, „козак” та „українець” часто ототожнювались.

Більша частина українського етносу на початку XVll ст. концентрувалася на території сучасної Західної України: Галичини, Західного Поділля, Волині. У цих землях була найвища щільність українського населення (за виключенням району Дорогочина та Більська), найбільша кількість міст та замків, зручних комунікацій. Це істотно сприяло прискореному розвитку виробництва, торгівлі, культури. Тут також було найбільше маєтків польських панів і найжорстокіша експлуатація селян.

Галичина мала традиційно міцні зв’язки з Польщею та західними державами Її політика орієнтувалося переважно в цьому напрямку. На цю територію полонізаційні заходи Речі Посполитої впливали найдовше і мали найвагоміші результати. Кількість католиків та уніатів серед українців тут була найбільшою.

Уніатська церква, аби стати ближче до українців, активно взаємодіяла з народною культурою, підкреслювала її національність [1]. Католики-єзуїти також намагалися вплинути на українців через поширення освіти шляхом заснування церковних шкіл. У мистецтві та архітектурі був поширений готичний силь та ренесанс. Наведені дані є достатньою підставою для висновку про формування окремого Західного регіону, кордони якого умовно можна провести по Карпатських горах та Дністру на півдні, річках Случ і Прип’ять на сході і півночі, лінією Санок – Холм на заході.

Східний регіон. Внутрішня нестабільність Московського царства (голод, селянська війна під проводом Івана Болотнікова, боротьба боярських груп за царський трон) стала причиною його поразок у русько-польських війнах початку XVll ст. Внаслідок війн кордони Речі Посполитої просунулись на схід, в її склад ввійшла Чернігівщина, на території якої було сформоване окреме Чернігівське воєводство. Територіальні захоплення Речі Посполитої були закріплені Деулінською угодою 1618 р. [2].

У згаданих подіях українці приймали участь на стороні обох держав. Вони входили до складу гарнізонів, що боронили Чернігів, Новгород-Сіверський, Батурин, Сосницю, Борзну, Короп, Конотоп, Глухів від польських військ. Певна кількість козаків приймала участь у походах на Москву на боці Лжедмитра І та Лжедмитра ІІ. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний з кількома тисячами козаків у 1618 р. взяв Калугу, Єлець, штурмував (невдало) Москву разом із Владиславом IV. Після підписання перемир’я частина козаків – у тому числі цілий полк на чолі з полковником Жданом Коншиним – залишилася на службі у Москві [3].

Існування української козаччини є феноменом. Спершу козаками ставали всі незадоволені державними законами, втікачі з тюрем, панських маєтків, дезертири. Вони об’єднувались у ватаги, жили військовими походами, розбоєм, промислами. Дехто осідав на нічийних землях. Козаки збирались не тільки в Січі на дніпровських порогах, але там їх було найбільше.

Велика кількість людей зі спільними потребами має необхідність у певній організації. Так, поступово еволюціонуючи, виникла козацька організація, яка стала військово-адміністративною системою держави Богдана Хмельницького. Специфічною також була козацька культура, яка теж мала неабиякий вплив на жителів Подніпров’я.

Невисока щільність населення на Київщині, Переяславщині, Полтавщині, Черкащині, Пониззі гарантувала козакам певний захист. Козаки були дуже мобільні і жили на великій території уздовж Дніпра та його приток, про що свідчить такий факт: коли планувався черговий військовий похід, то козаків на Січ „скликали”.

Окрім присутності козаків, Подніпров’я відрізнялось від західних районів меншою кількістю сіл і міст, міцними позиціями православного духівництва. Культура та побут населення цього району практично не зазнали польського впливу, натомість багато татарських елементів перепліталось з українською культурою. Стійкими, особливо в архітектурі, виявились залишки візантійського та давньоруського впливу. Постійні набіги кримських татар змушували жителів Подніпров’я та Брацлавщини бути завжди готовими до захисту, уміти вправно володіти зброєю, виховували винахідливість, силу волі і фізичну силу.

За цими ознаками східну частину українських земель можна об’єднати у Східний регіон, виділивши в ньому такі субрегіони:

1) Чернігово-Сіверщина, де існували міцні зв’язки з Московським царством і його культурою;

2) Київщина, Житомирщина, Черкащина як осередок православної української культури;

3) Брацлавщина, де відчуваються впливи Молдови та Польщі;

4) Пониззя як територія, де проживали виключно козаки й відхідники.

Міграції українського населення. У першій половині XVll ст. відбувалося постійне посилення феодального гніту на західноукраїнських землях [5], до якого також додавався релігійний, національний та становий гніт. Високі врожаї з українських чорноземів, слабкість внутрішнього українського ринку та високі експортні ціни на зерно спонукали польську шляхту до більш жорстокої експлуатації в Україні, ніж в інших районах королівства [4]. Це зумовило відтік населення на окраїнні південні та південно-східні землі Речі Посполитої, його покозачення. Не дивлячись на постійну загрозу нападів з боку кочовиків, переселенці осідали на вільних землях, будували будинки, городища, засівали поля. Михайло Литвин писав „ознайомившись з вигодами життя в низових містах, вони ніколи вже не повертаються до своїх...”. Так виникли козачі поселення Умань, Саврань, Ягорлик та інші.

Процеси заселення південно-східних районів не залишалися поза увагою уряду Речі Посполитої. Окремими указами новозаселені території приєднувалися до держави, створювалися місцеві органи влади. Окремі населені пункти приєднувалися до Польщі з ініціативи місцевої верхівки, яка прагнула зміцнити чи покращити своє матеріальне і соціальне становище за рахунок державних законів Речі Посполитої. Нові землі та поселення поступово потрапляли у власність шляхти, магнатів та духовенства, що стимулювало нові міграційні процеси.

Козаче заселення басейну Дніпра та активна взаємодія гетьмана Сагайдачного з Річчю Посполитою призвели до приєднання до польської корони значних територій колишнього Дикого поля: по Дніпру фактично до турецької фортеці Газікермен. За часи гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного ці землі дістали назву Території Земель (Вольностей) Війська Запорозького Низового.

Не дивлячись на активні військові дії першої чверті XVll ст. у Молдавії та Валахії проти Османської Імперії польських та козацьких військ (козаки воювали під командуванням Кішки (1600 р.), Сагайдачного та Бородавки (1621 р.)), приєднати заселену українцями Буковину до інших етнічно українських земель у складі Речі Посполитої не вдалося.

У другій чверті XVll ст. Подніпров’я регулярно вибухало козацькими повстаннями – М. Жмайла у 1625 р., Т. Федоровича у 1630 – 1631 рр., І. Сулими у 1635 р., повстання 1637 – 1638 рр. Це свідчило про посилення конфронтації між системою пригноблення українців Річчю Посполитою та все міцніючою козацькою верствою. Таке загострення внутрішніх проблем не сприяло успіху зовнішніх військових дій, тому заселені українцями території Закарпаття і Буковини лишилися відрізаними від решти етнічно українських земель кордонами різних держав.

В якості висновків слід зазначити, що у першій половині XVll ст. Україна розділяється на два великих культурно-географічні ареали або регіони – Східний і Західний. Головними причинами такого розділення є: політичний та географічний фактор віддаленості українських земель від одних центрів впливу (столиць держав, до складу яких вони входили) та наближеності до інших; культурний фактор, здебільшого представлений релігійною сферою; соціальне протистояння та феномен українського козацтва. У згадуваний період козацтво існує як вже сформований прошарок суспільства і географічний ареал його розповсюдження складає не тільки кордони населених земель і Пониззя, але і внутрішні райони Східного регіону. Починаючи з Петра Конашевича-Сагайдачного, козацтво приймає участь у політичних процесах не тільки на рівні низьких соціальних прошарків (селян, міщан), але й набуває ваги серед шляхти і духовенства.

Література:

1. Абрамович С. Д., Чікарькова М. Ю. Світова та українська культура: навч. посіб. – Львів.: „Світ”, 2004.

2. История Польши. В трёх томах. – Т. 1. – М.: Изд-во АН СССР, 1954.

3. Рибалка І. К. Історія України. У трьох томах. – Т. 1. – Х.: Основа, 1994.

4. Тымовский Н., Кеневич Я., Хольцер Е. История Польши / Пер. с польск. – М.: «Весь Мир», 2004.

5. Хрестоматія з історії України. Частина 1 (з найдавніших часів до середини ХVІІ ст.). / ред. Колегія: Добров П. В., Лях Р. Д., Задніпровський О. І. – Донецьк: Дон НУ., 2001.