Федчик В.А.

Донецький державний університет управління, Україна

Стратегія процесу сприйняття мовлення

Синтаксична організація речення становить найважливіший аспект змісту навчання нерідної мови. Хоча в процесі сприйняття змісту тексту (в обох рецептивних модальностях) для людини, що вільно володіє мовою, значення синтаксичного чинника зменшується, в самому процесі навчання це значення зберігається на всіх етапах навчання.

У процесі організації навчального матеріалу із синтаксису ми зазвичай звертаємося до наявних описів синтаксису сучасної української мови. Цей намір, що здається на перший погляд вельми логічним, виявляється насправді дуже невизначеним через відсутність критеріїв вибору серед наявних описів. Показовий в цьому відношенні приклад програми з української мови для студентів-іноземців нефілологічних спеціальностей, де у всіх варіантах в основу синтаксичної частини покладені різні підходи до синтаксису, причому вибір цей ніяк не мотивується. З другого боку, відомо, що, принаймні, деякі факти, здобуті лінгвістикою, є психологічною фікцією. Такими є узагальнені словотворчі моделі [30], диференційні ознаки фонем [20], нетермінальні символи в граматиці безпосередньо складових [1] і деякі інші. Подібний стан речей не повинен нас дивувати, оскільки лінгвістичне вивчення мови ґрунтується на принципах, що не беруть до уваги дані про застосування мови людиною [24].

Із сказаного випливає, що в основу організації навчального матеріалу із синтаксису повинна бути покладена така система опису синтаксису сучасної української мови, яка визначалася б не теоретико-лінґвістичними смаками дослідника, а ґрунтувалася б на деякому принципі, дотримання якого в процесі дослідження сприяло б потім найефективнішому використанню результатів цього дослідження в навчальному процесі. Саме у цьому, на наш погляд, повинен полягати лінгводидактичний підхід до дослідження мови [34], і зокрема до синтаксису. Тільки таким чином поданий синтаксис може несуперечливо вписатися в систему всіх тих мовних і позамовних чинників, які в сукупності визначають процес комунікації і які також повинні в тій або іншій формі бути присутніми в навчальній ситуації.

Згаданий принцип можна сформулювати таким чином: в основу опису синтаксичної організації речення повинні бути покладені ті її властивості і ознаки, які можуть бути операційними, що «працюють» в процесі застосування мови людиною з метою спілкування; тільки в цьому випадку навчальні дії з синтаксичним матеріалом можуть увійти складовою частиною в модель реального процесу оперування мовою. Пояснити сказане можна таким прикладом. Якщо відомо, що в процесі сприйняття мовлення бере участь механізм поточного прогнозу, то логічно виникає запитання – на яких властивостях мови він може базуватися або які мовні ознаки при цьому можуть використовуватися; закономірно також, що саме на ці властивості і ознаки повинен орієнтуватися викладач при організації синтаксичного матеріалу для роботи в аудиторії.

Ми бачимо, таким чином, що наші завдання звертають нас до психолінгвістичної проблематики, і тут доречно підкреслити таке. Мова йде в цьому разі не про відмову від лінгвістичного дослідження мови, а про мотивованість певного підходу до такого дослідження, певної класифікації синтаксичного матеріалу, на якій повинні ґрунтуватися навчальні дії і формуватися «бачення» синтаксичної структури студентами. Психолінгвістика, експериментально виділивши певні діючі чинники в мовленнєвому акті індивіда, йде далі до побудови моделей сприйняття і породження мовленнєвого висловлення у людини.

Метою цієї статті і є спроба виробити відповідний підхід до лінгвістичного дослідження синтаксичної організації речення з урахуванням психолінгвістичних чинників.

Перш ніж переходити до подальшого викладу, необхідно зробити два важливих зауваження. По-перше, у своєму осмисленні праць із психолінгвістики ми керувалися ідеями, висловленими в основних монографіях [25; 27; 31], де достатньо систематично і повно викладено проблеми сприйняття і породження мовлення. Тому ми зосередилися виключно на аспектах процесу сприйняття, що цікавлять нас, дозволяючи собі лише стисло торкатися інших питань. По-друге, необхідно мати на увазі, що релевантність для процесу сприйняття виділюваних аспектів мови, як, зрештою, і характер самого процесу сприйняття, залежить від умов комунікації в цілому. Наприклад, ступінь сформованості навички і деякі інші умови впливають на ступінь згорненості дій і операцій процесу сприйняття, що має до нашої теми пряме відношення. У цій статті, однак, ми ставили скромніше завдання – обговорити ті аспекти мови, які за певних умов у принципі можуть бути значущими, залишаючи за собою право в подальшій роботі співвіднести виділювані аспекти мови з тими або іншими умовами процесу сприйняття.

1. Перекодування. Сприйняття мовлення назване І. О. Зимнею рівнем смислового сприйняття [19]. Ця назва підкреслює той факт, що сприйняття мовлення розглядається як процес осмислення, що ґрунтується на сприйнятті значень слів і встановленні зв’язків між словами з одночасною корекцією з боку їх граматичного оформлення і розташування [15]. Процес осмислення завершується розумінням, тобто переходом з коду мови на внутрішній код образів і схем шляхом еквівалентних замін за смислом [18], що відбивається в явищі багатоступінчастого групування слів і пошуку нерозчленованого смислового еквівалента кожній групі. Так, випробовувані згадували 5–6 ізольованих слів, але 15 слів тексту. Це було інтерпретовано таким чином, що в обох випадках обсяг пам’яті становив 5–6 одиниць, але в другому випадку одна одиниця внутрішнього коду відповідала 2–3 словам у коді мови, оскільки ці останні слова допускали групування, тобто були еквівалентні деякому єдиному нерозкладному смислу [7].

Якщо ланцюжок слів не становить деякого єдиного смислу, то перекодування не відбувається і людина прагне запам’ятати ланцюжок дослівно шляхом багатократного його сприйняття. Про це свідчить, зокрема, більш висока ймовірність правильного відтворення випробовуваними подальшого слова за попереднім саме при запам’ятовуванні аномальних поєднань слів за смислом, хоча самі ці поєднання як ціле запам’ятовувалися гірше, ніж осмислені поєднання [9]. Подібна ж картина спостерігається, якщо людині важко підібрати до певної групи слів деякий узагальнений смисл [15].

Таким чином, можливість групування слів у деякий нерозчленований смисл є істотною умовою успішного перебігу процесу розуміння і переходу до сприйняття змісту всього повідомлення.

2. Поточний прогноз. Процес смислового сприйняття не є пасивною реакцією на зовнішній стимул, а супроводжується зустрічною активністю реципієнта. Ця активність виявляється у факті висунення смислової гіпотези про сприйманий мовленнєвий ланцюг на основі попереднього контексту і/або отриманого першого, другого сигналу [19]. Висунення смислової гіпотези носить імовірнісний характер, оскільки формулюється у вигляді альтернативних гіпотез і пов’язане із зменшенням кількості невизначеності в процесі приймання сигналів, що підтверджують висунуту гіпотезу. Прогноз здійснюється на базі мовної здатності, в організації якої істотну роль відіграють позиційні схемы, тобто лінійна організація сигналів смислової і граматичної інформації [15]. Так, експериментально встановлено, що варіант тексту із збереженням послідовності і вказівкою на частину мови відновлювався набагато краще, ніж варіант із збереженням категоріальних показників, але із зміною послідовності слів [29].

Таким чином, імовірнісне лінійне розгортання елементів повідомлення також є однією з істотних характеристик мовленнєвого ланцюга, на якому ґрунтується процес поточного прогнозу.

3. Евристичний принцип дії. Евристичний принцип дії логічно випливає з концепції психолінгвістики, яка розглядає мовленнєву дію як активний орієнтований на мету процес [25–26]. Зарубіжна психолінгвістика, у минулому переоцінюючи принцип стохастичний і алгоритмічний, також дійшла висновку, що для мовленнєвої ситуації в цілому евристичний принцип є характерним [6]. Евристичний принцип дії включається в тих випадках, коли для досягнення мовленнєвої задачі необхідний вибір з великої кількості можливих варіантів (що є типовим для мовленнєвої ситуації), і характеризується акумуляцією мовних, ситуативних і особистісних чинників в єдиному однорідному просторі рішень, характеризується активацією принципу оптимуму за метою дії. Для нас важливо підкреслити, що евристичний принцип максимально орієнтує реципієнта на конкретну мовленнєву ситуацію і активне використання особистого досвіду (як мовного, так і немовного). Це, зокрема, виявляється ось у чому.

1) Для того, хто сприймає, сигнал (слово або група слів) являє собою єдність смислових і формальних характеристик [19]; чинник розташування слів також інкорпорується в простір рішень, хоча і може запізнюватися через лінійний характер розгортання синтактико-схемних характеристик організації висловлення.

2) На основі сприйняття слів і груп слів і встановлення зв’язку між ними реципієнт прагне прийняти рішення про поточний мовленнєвий ланцюг, не чекаючи надходження інформації про синтаксичну конструкцію в цілому. Про це свідчить наявність «регресивних перцептивних кроків» (повернення погляду читача в «зону прогнозу» при сприйнятті сигналу, який відхиляє висунуту гіпотезу [21]). Пор. garden-path phenomenon у реченні The cherry blossoms during summer into full bloom реципієнт сприймає blossoms як іменник (неправильний прогноз), дійшовши до слова into і побачивши свою помилку, він повертається і робить правильний аналіз [6]. Правда, деякі учені дотепер дотримуються тієї точки зору, що в якійсь формі (наприклад, у формі препроцесора в моделі «аналіз через синтез») синтактико-схемна інформація сприймається раніше, ніж всяка інша (див. обговорення цих питань у [2; 23]).

3) Процес сприйняття (зокрема, перекодування і поточний прогноз) здійснюється на базі минулого досвіду, на базі знань, які існують у мозку людини у вигляді слідів-еталонів. Не торкаючись суті цієї проблеми (див., наприклад [15; 17; 19,]), відзначимо, що до недавнього часу більшість зарубіжних психолінгвістів вважали, що мовні знання в мозку людини, зокрема синтаксис, мають структуру, яка збігається із структурою синтаксису, описуваною лінгвістами, наприклад Н. Хомським та його послідовниками. Проте експериментальні дані спростували цю гіпотезу. Тепер прийнято вважати, що знання про синтаксис у людини мають форму, яка більше пристосована до конкретних ситуацій і обмеженого обсягу оперативної пам’яті і мало нагадує лінгвістичні системи (див. обговорення цих проблем у відповідних монографіях [6; 25]). Ми спинимося лише на двох важливих для нас моментах.

а) Проблема співвідношення дій на базі аналогії (мовний корелят-модель) і конструювання (мовний корелят-правило). У мовленнєвій діяльності присутні обидва процеси, проте їх співвідношення оцінюється тепер інакше у зв’язку з іншим уявленням про синтаксичні знання у людини: теза «мала кількість базових структур і складні правила деривації» замінений на тезу «велика кількість базових структур і прості правила деривації». Причому ці базові структури, які зберігаються як готові структуровані комплекси [15], пов’язані в свідомості з образом класу конкретних ситуацій і можуть бути в мовному коді одиницями різної довжини (від словосполучення до речення) відповідно до мовленнєвого досвіду індивідуума [28].

Це уявлення можна пояснити тим, що, орієнтуючись на конкретну ситуацію, комунікант прагне мінімізувати простір рішень щодо певної комунікативної задачі, не замислюючись про те, що в межах всієї системи мови (з чим мають справу лінгвісти, а не звичайні носії мови) його рішення буде менш економним. Наприклад, проблема з усіченим пасивом (без агентивної фрази), якій приділялося так багато уваги у зв’язку з дослідженням трансформацій, може виявитися надуманою, якщо ця конструкція в свідомості носія мови асоціюється не з активом/пасивом, а з парадигмою «предмет – зв’язка – властивість» (My car was stolen-John’s room is untidy) [13].

Крім того, ступінь узагальненості еталону знань у свідомості людини може бути різним, оскільки він відбиває не здатність лінгвіста до абстрактної наукової діяльності, а можливість носія мови організувати свій досвід на основі здатності фіксувати схожості і відмінності, генералізувати і помічати регулярності в мовній організації [1] (пор. прагнення дітей стандартизувати мовну дійсність, що іноді спричинюється до порушень норми).

б) Проблема глибинної структури. Хоча деякі вчені вважають, що глибинна структура є «психологічно реальною» [2], багато хто схиляється до того, що комунікація здійснюється на базі досвіду, який бере участь у конструюванні змісту в процесі сприйняття. Так, експериментально виявлено, що при відновленні змісту тексту випробовувані додавали елементи, які малися на увазі, але не були виражені, а також ті, яких зовсім у тексті не було, але які не суперечили його змістові [3].Тому ймовірніше було б припустити «прямий хід» від поверхневих сигналів до ситуації і смислу. Так, у процесі експерименту було установлено, що складні за будовою речення, які мали однакові поверхневі і глибинні структури, сприймалися по-різному. Ті, які могли базуватися на сильній семантичній асоціації (у парах: риба – плаває, людина – схопила, вода – забруднена), сприймалися легко; там, де асоціації були утруднені внаслідок можливості різних комбінацій між словами (хлопчик, дівчинка, чоловік – попрямував, не любив, помер), набагато важче [10].

Найсильнішим доводом проти існування глибинної структури, на наш погляд, є експеримент, де речення, поверхневу структуру яких привели в повну відповідність з глибинною, були незвичними, хоча і граматично правильними для певного смислу, сприймалися набагато гірше, ніж їх звичайні варіанти, в яких поверхнева структура не вказувала прямо на глибинні семантичні відношення і які повинні були б тому сприйматися гірше [14].

Таким чином, ми бачимо, що евристичний принцип дії організовує простір рішень так, що синтаксична структура постає у вигляді інструменту, максимально пристосованого для розв’язання реципієнтом мовленнєвої задачі, що виявляється в агрегованості синтаксичних структур за ситуаційним еквівалентом і в прагненні реципієнта мінімізувати кількість кроків від сигналу до змісту.

4. Чинники трудності. У мовленнєвій дії розв’язується якась невербальна задача, тому успішне, швидке її розв’язання є важливим показником ефективності мовленнєвої дії взагалі. А це, у свою чергу, залежить від великого кількості різноманітних чинників, з яких ми стисло спинимося на тих, які пов’язані з синтаксичною організацією висловлення.

1) Характер організації мовленнєвого ланцюга. Смислові чинники. Добре знання іменників і дієслів забезпечує поточний прогноз і, отже, сприйняття мовленнєвого ланцюга, оскільки з опорою на значення саме цих слів відбувається висунення смислових альтернативних гіпотез. Саме тому важкі незвичайні поєднання слів, що позначувана ситуація відсутня в досвіді реципієнта; це блокує механізми групування і прогнозу і тим самим утруднює сприйняття. Роль дієслова полягає в тому, що на основі його значення висувається гіпотеза про кількість актантів (а отже, про сегментацію і групування мовленнєвого ланцюга); і чим багатозначніше і/або конструктивно різноманітніше дієслово, тим потенційно воно важче в процесі декодування [5]. Для сприйняття мовленнєвого ланцюга іменників важливий чинник наявності в ньому прикметників і прислівників, які полегшують групування (див. приклад в [15, 105]). Особливо слід на їх актантному рівні (агенс, мета, інструмент тощо) [9], який тісно пов’язаний з осмисленням синтактико-функціональної значущості слів підкреслити важливість осмислення значень слів.

2) Характер організації мовленнєвого ланцюга. Формальні чинники. Найважливішим чинником є лінійна організація сигналів. Якщо опорне слово з’являється в мовленнєвій послідовності не відразу, то це затримує перекодування і перевантажує короткочасну пам’ять, оскільки приписування властивостей предмету, наприклад, може бути здійснене тільки після його появи (див. приклад в [15, 104]). Приводять до затримки рішення і самовставні конструкції порядку складності більше 1, оскільки при цьому виникає ситуація, коли наставання сигналів не збігається з порядком їх перекодування: рішення про перше слово повинне бути затримане, а подальша група вже може бути повністю осмислена [10–11].

Експерименти показали, що саме чинник лінійної організації є визначальним, а не глибина і довжина, як це передбачалося раніше. Ми не маємо можливості обговорювати тут це питання (воно добре висвітлене в психолінгвістичній літературі), підкреслимо лише, що чинник глибини досліджувався без урахування значення і групування слів, на основі формальних моделей, що, як ясно з попереднього викладу, не відповідає мовній дійсності (пор. дані про спонтанне мовлення в [16]). Чинник довжини при зручній для сприйняття сегментації мовленнєвого ланцюга є нерелевантним. Труднощі виникають тільки в довгих послідовностях іменників, що репрезентують логіко-змістові предикати глибокого рівня, і в деяких інших умовах. Обмежимося лише вказівкою на другий, також важливий чинник, – вираженість/еліптичність [2; 22], який має пряме відношення до стратегії процесу сприйняття (особливо складних речень) і в цьому відношенні ще не вивчений на матеріалі української мови.

3) Значення контексту. В перших психолінгвістичних працях вивчалися ізольовані речення, проте скоро дійшли висновку, що на сприйняття речення справляють великий вплив і сусідні речення. Тут нам хотілося б відзначити тільки два моменти. По-перше, було доведено, що немає психологічно «основних» видів речень і «неосновних», поділ на базові і похідні речення є відносним, оскільки конкретна форма речення завжди найкращим чином пристосована до певної ситуації. Це було показано на численних дослідженнях з перероблення активних і пасивних речень. Наприклад, «важливість» слова асоціювалася з суб’єктом речення, і трансформації активу в пасив не відбувалося, як це очікувалося [12].

По-друге, рух інформації, її поділ на стару і нову є «психологічно реальним» і справляє вплив на мовну активність. Так, експериментально установлено, що речення відтворювалися краще, якщо пред’являлися слова, які були темою повідомлення в межах абзацу, причому дотримання лексичної еквівалентності теми було необов’язковим [8]. Утруднення у визначенні «даного» уповільнювали перероблення речення [4].

Отже, зробивши вельми короткий і загальний огляд психолінгвістичних досліджень з метою виявлення того, якою постає мова в процесі застосування її людиною з метою спілкування, виробивши відповідний підхід до лінгвістичного дослідження синтаксичної організації речення з урахуванням психолінгвістичних чинників, ми повинні зробити такі висновки.

1. Не існує тієї складної ієрархії і численних рівнів, які постулюються лінгвістикою. При сприйнятті мовлення людина мобілізує чинники будь-якої природи для досягнення мовленнєвої мети, уявляючи простір рішень як гомогенне поле ознак, в якому кожен з них розрізняється лише ступенем зняття невизначеності в прийнятті рішення про певну мовленнєву послідовність. Синтаксис – частина цього поля ознак, і подання цієї частини не повинне суперечити природі цілого. Це означає, що при описі синтаксису ми повинні розглядати максимум ознак (семантичних, граматичних, схемних) в їх єдності, формуючи ознакові підмножини різної потужності і узагальненості для потреб класифікації синтаксичного матеріалу. Цей принцип можна назвати принципом комплексного підходу.

2. Мовленнєвий ланцюг пристосований для цілей передачі певного конкретного змісту, включаючи деякі прагматичні характеристики. Якщо ми прагнемо врахувати в максимальній мірі ті чинники, які сприяють або заважають розумінню (у тій його частині, яка взагалі забезпечується мовним знаком), ми повинні зосередитися на дослідженні певної мовленнєвої послідовності, такої, яка вона є в тексті (звівши до мінімуму використання апріорних суджень про певний матеріал). Зокрема, це повинне виразитися в розробленні мовленнєвих синтаксичних форм, пристосованих для вираження певного змісту, причому чинник послідовного розгортання цього змісту також повинен бути взятий до уваги. Цей принцип можна назвати принципом актуального підходу.

3. Індивідуальний предметний і мовний досвід є визначальний в процесі мовленнєвого сприйняття. Цей факт потребує тим більшої уваги з нашого боку, якщо врахувати, що досвід студента-іноземця формується у вузьких межах. Дослідження саме тих текстів, які читає студент, є кроком на шляху до управління формуванням його досвіду. Екстраполяція результатів дослідження інших текстів на певні тексти неправомірна, оскільки мовлення не є стаціонарним процесом і подібність тих і інших текстів може виявитися уявною. Тим більше, що суб’єктивна модель імовірнісної організації мовленнєвої послідовності може в принципі відрізнятися від імовірностей, що об’єктивно існують в тексті, і це істотно впливає на поточний прогноз [32]. Цей принцип можна назвати принципом локального підходу.

4. Дослідження не повинне являти собою статичну картину засобів вираження змісту, деякий інвентар конструкцій. Опис повинен організувати поле ознак у перспективі їх можливого використання в процесі прийняття рішень. Результатом такого підходу, зокрема, повинна бути багатоярусна сегментація від дрібних блоків до великих, яка могла б служити корелятом системи рішень про сегменти різної складності і протяжності в різних умовах перебігу мовленнєвої дії. Цей принцип можна назвати принципом динамічного підходу.

Подальше своє завдання автор убачає в уточненні сформульованого підходу, яке повинне йти шляхом розроблення конкретних лінгвістичних гіпотез на матеріалі української мови.

Література:

1. Derwing B.L. Transformational grammar as a theory of language acquisition, Cambridge, 1973.

2. Fodor J.A., Bever T.G., Garrett M.F. The psychology of language. N.–Y., 1974.

3. Frederiksen C. Effects of task-enduced cognitive operations on comprehension and memory processes. “Language comprehension and the acquisition of knowledge”. N.–Y., 1972.

4. Haviland S.E., Clark H.H. What’s new? Acguiring new information as a process in comprehension. JVLVB, 1974, v.13, №5.

5. Holmes V.M., Forster K.I. Perceptual complexity and underlying sentence structure JVLVB, 1972, v.11, №2.

6. Levelt W.J.M. Formal grammars in linguistics and psychology. V.3. Psycholinguistic applications. Mouton, 1974.

7. Miller G.A. How long is a sentence? “Proceedings of the 16th International congress of psychologists”. Bonn, 1960.

8. Perfetti Ch.A., Goldman S.R. Thematization and sentence retrieval. JVLVB, 1974, v.13, №1.

9. Rommetveit R. Words, meanings, and messages. N.–Y., 1968.

10. Schlesinger T.M. Sentence structure and the reading process. Paris–The Hague, 1968.

11. Schlesinger T.M. Why a sentence in which a sentence is embedded is difficult? “International journal of psycholinguistics”, 1975, №4.

12. Turner E.A., Rommetveit R. The effects of focus of attention on the storing and retrieving of active and passive voice sentences. JVLVB, 1968, v.7, №2.

13. Watt W.C. Competing economy creteria. “Problèmes actuels en psycholinguistique”. Paris, 1974.

14. Watt W.C. On the hypothesis concerning psycholinguistics. “Congition and the development of language”. N.–Y., 1970.

15. Берман И. М. Переработка грамматической информации при восприятии текста на уровне одиночного высказывания // Смысловое восприятие речевого сообщения / Под ред. И. А. Зимней, Т. М. Дридзе, А. А. Леонтьева. – М.: Наука, 1976. – С.100–128.

16. Долинин К. А. Некоторые особенности синтаксиса спонтанной речи // Теория языка и инженерная лингвистика. – Л.: Наука, 1973. – С.69–84.

17. Ермолаев Б. А., Шахнарович А. М. Понимание текстов детьми // Материалы V Всесоюзного симпозиума по психолингвистике и теории коммуникации. – Ч.II. – Л., 1975. – С.36–59.

18. Жинкин Н. И. О кодовых переходах во внутренней речи // Вопросы языкознания. – 1964. – № 6. – С.23–44.

19. Зимняя И. А. Смысловое восприятие речевого сообщения // Смысловое восприятие речевого сообщения / Под ред. И. А. Зимней, Т. М. Дридзе, А. А. Леонтьева. – М.: Наука, 1976. – С.20–45.

20. Зиндер Л. Р., Бондарко Л. В. О некоторых дифференциальных признаках русских согласных фонем // Вопросы языко­знания. – 1966. – № 1. – С.12–24.

21. Карпов Б. А., Карпова А. Н., Случевский С. И. Количественные характеристики движения глаз при чтении и факторы смыслового восприятия текста // Смысловое восприятие речевого сообщения / Под ред. И. А. Зимней, Т. М. Дридзе, А. А. Леонтьева. – М.: Наука, 1976. – С.204–236.

22. Клычникова З. И. Психологические особенности обучения чте­нию на иностранном языке. – М.: Просвещение, 1983. – 207 с.

23. Леонтьев А.А. Исследования грамматики // Основы теории речевой деятельности / Под ред. А. А. Леонтьева. – М.: Наука, 1974. – С.266–295.

24. Леонтьев А. А. Лингвистическое моделирование речевой дея­тельности // Основы теории речевой деятельности / Под ред. А. А. Леонтьева. – М.: Наука, 1974. – С.78–105.

25. Леонтьев А. А. Психолингвистические единицы и порождение речевого высказывания. – М.: Комкнига, 2005. – 306 с.

26. Леонтьев А. А. Эвристический принцип в восприятии, порождении и усвоении речи // Вопросы психологии. – 1974. – №5. – С.23–46.

27. Основы теории речевой деятельности / Под ред. А. А. Леонтьева. – М.: Наука, 1974. – 368 с.

28. Пассов Е. И. Уровни механизма порождения речевого выска­зывания // Материалы V Всесоюзного симпозиума по психолингвистике и теории коммуникации. – Ч.I. – Л., 1975. – С.16–35.

29. Роговой Б. С. Лингвопсихологические эксперименты с деграмматикализованными текстами // Вопросы общего языкознания. – Л., 1965. – С.49–74.

30. Сахарный Л. В. К проблеме психологической реальности слово­образовательной модели // Материалы III Всесоюзного симпозиума по психолингвистике. – М., 1970. – С.44–60.

31. Смысловое восприятие речевого сообщения / Под ред. И. А. Зимней, Т. М. Дридзе, А. А. Леонтьева. – М.: Наука, 1976. – 263 с.

32. Фрумкина Р. М. Вероятность элементов текста и речевое поведение. – М.: Наука, 1971. – 168 с.

33. Цейтлин С. Н. Главные и второстепенные значения синтакси­ческих моделей // Семантика языковых единиц. – Л., 1975. – С.45–69.

34. Шанский Н. Русская лингводидактика и языкознание // Третий Международный конгресс преподавателей русского язы­ка и литературы. Варшава, 23–28 августа 1976 г. Тезисы докла­дов и сообщений. – Варшава, 1976. – С.47–70.