Федчик В.А.
Лінґвістичні
засади вивчення словосполучень у школі
Природа
словосполучення як синтаксичної одиниці складна. Складним і суперечливим є і її
лінґвістичне осмислення. Принциповими питаннями теорії словосполучення в наш
час є такі: питання про сутність словосполучення як синтаксичної одиниці і його
диференційні ознаки, обсяг поняття „словосполучення”, відношення
словосполучення до речення, питання про словосполучення як самостійну
синтаксичну одиницю, яка існує до речення або ж виділяється з речення
[12, 55–68; 2; 4–8 та ін.].
Дискусійними залишаються і такі більш часткові питання, як, наприклад, склад
морфолого-синтаксичних типів словосполучень, склад і принципи розмежування
кількісно-структурних типів, сутність і різновиди підрядного зв’язку (сильне,
слабке керування, іменне прилягання) і деякі інші [12, 19–54; 9–11; 15–16 та
ін.]. Все це об’єктивно ускладнює характер викладання і вивчення теми
„Словосполучення” у школі.
Однак труднощі
відбору лінґвістичного матеріалу за темою «Словосполучення» викликані не тільки
наявністю різних точок зору на граматичну сутність, структуру і обсяг
словосполучень, але й, по-перше, відсутністю вичерпного опису всіх моделей
словосполучень, що існують в мові, можливостей лексичної сполучуваності слів, а
по-друге, відсутністю відомостей про частотність використання різних моделей у
всіх стилях літературної мови.
Метою цієї статті є
спроба обґрунтувати лінґвістичні засади вивчення словосполучень у школі.
Питання про словосполучення
набуває особливої ваги у зв’язку з дослідженням загальних питань про склад
синтаксичних одиниць, їх сутність і співвіднесеність одна з одною. Наукові
напрямки в синтаксисі різняться насамперед тим, як розв’язуються ці питання. Тому
з проблемою словосполучення як однієї з основних синтаксичних одиниць зазвичай
тісно пов’язується питання про визначення предмета синтаксису в лінґвістичній
науці.
У сучасній науці про
мову є різні думки з питання про основний предмет синтаксису. Так, одна група
лінґвістів визначає синтаксис як учення про словосполучення. Таке розуміння
синтаксису бере свій початок від О. X. Востокова і М. І. Греча.
Вчення про словосполучення як основний предмет синтаксису свого подальшого
розвитку дістало в працях П. Ф. Фортунатова, О. М. Пєшковського і М. М. Петерсона.
Друга група
лінгвістів вважає основним предметом синтаксису речення. Представники цього
напряму, починаючи з Ф. І. Буслаєва, досліджують комунікативні
одиниці мовлення. Аналіз словосполучень проводиться на базі речення, правила
сполучуваності слів мотивуються особливостями структури речення.
Прикладом такого
підходу є «Синтаксис русского языка» О. Шахматова. Предметом синтаксису в О. О. Шахматова є і речення і
словосполучення. Проте словосполучення розглядається тільки як конструктивний
елемент речення і в його складі. Вчення про словосполучення повністю підпорядковується
вченню про речення.
Третя
група лінґвістів основним предметом синтаксису вважає «...вчення про структуру
складних синтаксичних єдностей» [9, 42] синтаксично пов’язаних груп речень.
Незважаючи
на відмінність точок зору з питання про основний предмет синтаксису,
«словосполучення як структурний елемент висловлення» [14, 142] завжди було в центрі уваги синтаксичної науки,
хоча питання про природу, структуру, обсяг словосполучення різними групами лінґвістів
теж розв’язується по-різному. Простежимо, як розвивалося вчення про
словосполучення в сучасному мовознавстві.
Найбільшого поширення
вчення про словосполучення як основну синтаксичну одиницю дістало в радянський
період – в 20-ті і на початку 30-х років XX ст. Підвищений інтерес до теорії
словосполучення знайшов відбиття і в шкільній практиці, і в навчальній
літературі, і в роботі вчителів-словесників.
Подібний інтерес до
проблеми словосполучення не є випадковим, бо він диктується інтересами
усвідомлення структури речення, потребами методики і шкільної практики.
У сучасному
мовознавстві в поглядах на характер, роль і місце словосполучення в системі
синтаксису існують різні точки зору.
Представники однієї з
них (В. П. Сухотін, В. Н. Ярцева, С. І. Груздєва та
ін.) стверджують, що основною синтаксичною одиницею усередині речення є двослівні сполуки. «...Словосполучення
є мінімальним смисловим і граматичним об’єднанням слів у складі речення і становить
особливий об’єкт синтаксичної науки, що не усуває, а поглиблює вчення про речення
як найважливішу комунікативну одиницю нашого мовлення», – пише В. П. Сухотін [14, 151]. В. Н. Ярцева також зауважує, що словосполучення являє собою смислове і граматичне об’єднання двох повнозначних слів і що «виділення словосполучення відбувається на базі речення,
частиною якого воно є» [16].
Представники цього
напряму виділяють сурядні і підрядні словосполучення, останні вони поділяють на
предикативні і непредикативні.
В. П. Сухотін
стверджує, що структурною основою речення, граматичним центром, що організує
всі слова і словосполучення, є предикативне словосполучення, яке, діставши
предикативну визначеність і інтонаційну викінченість, може стати реченням [13].
Предикативність, на
думку О. М. Гвоздєва, – необхідна і специфічна ознака речень, яка
показує, «що стверджується або заперечується в реченні» і «як відноситься повідомлюване
до дійсності»; засобом же вираження предикативності є предикативні
словосполучення, які виражають відношення між поняттями «як щось
використовуване у сформованому, готовому вигляді»
[3, 7].
Непредикативні
словосполучення можуть характеризуватися або за типами синтаксичного зв’язку,
або за характером головного слова, або за обома ознаками разом.
Представники іншого,
лексико-синтаксичного напряму в особі акад. В. В. Виноградова
і його численних учнів і послідовників вважають словосполучення «граматичною
єдністю», що виражає у складі речення єдині, хоча і розчленовані значення»
[4, 19]. До
появи праць В. В. Виноградова існував односторонній підхід до вчення
про словосполучення, оскільки останнє зіставлялося тільки з реченням і його
частинами. Для встановлення специфіки словосполучення В. В. Виноградов
зіставляє словосполучення як з реченням, так і із словом: «...поняття
словосполучення не співвідносне з поняттям речення... Словосполучення –
це складне іменування. Воно несе ту ж номінативну функцію,
що і слово. Воно так само, як і слово, може мати цілу систему форм» [2, 7–8].
Розглядаючи структуру
словосполучення, В. В. Виноградов каже, що в словосполученні одне
слово є граматично головним, його поширюють за правилами певної мови інші,
залежні від нього слова, тому залежно від головного слова виділяються словосполучення іменні, дієслівні, прислівникові.
Звертає на себе увагу вказівка В. В. Виноградова, що словосполучення
і речення – якісно різні категорії синтаксису. «Речення, – пише акад. В. В. Виноградов
у вступі до синтаксису, – це граматично оформлена за законами певної мови
цілісна одиниця мовлення, яка є головним засобом формування, вираження і повідомлення
думки» [4,
65]. Словосполучення ж, на
відміну від речення, не є одиницею спілкування і повідомлення, а комунікативну
функцію виконує лише у складі речення. Цієї ж точки зору дотримується М. М. Прокопович
і Н. Ю. Шведова. Н. Ю. Шведова в передмові до своєї книги
«Активні процеси в сучасному російському синтаксисі» вважає словосполученням синтаксичну
одиницю некомунікативного плану, яка існує в мові незалежно від речення і
утворюється «шляхом з’єднання двох або більше повнозначних слів на основі
підрядного граматичного зв’язку і специфічного значення (відношення), яке
породжується характером цього зв’язку і лексико-семантичною сполучністю сполучуваних
слів» [15, 3].
М. М. Прокопович
у своїй докторській дисертації каже про те, що питання про відношення
словосполучення до слова і речення є чи не найважливішим у теорії
словосполучення [8, 430].
Зіставляючи
словосполучення і речення, словосполучення і слово, М. М. Прокопович
відзначає, що словосполучення – «номінативний» засіб мови, будівельний
матеріал для речення. Словосполучення далеке від ознак речення, які зумовлюють викінченість
думки і мовлення (синтаксична категорія модальності, часу, інтонаційна оформленість).
Не можна вважати словосполученням частину речення, яка може бути вичленена з
його складу в результаті синтаксичного аналізу; при віднесенні такої частини речення
до словосполучення необхідно враховувати ознаки, що зближують словосполучення
із словом. У 1966 році була опублікована монографія М. М. Прокоповича
«Словосполучення в сучасній російській літературній мові». Ряд положень дістали
в монографії подальшого розвитку і обґрунтування. У цій роботі М. М. Прокопович
пише, що «словосполучення, як і слово, виконує комунікативну функцію в мові
тільки через речення, в його складі. Як і слово, воно або є матеріалом для
побудови речень, реалізується в нім, виконуючи ту або іншу синтаксичну функцію,
або, знову як і слово, предикуючись, утворює
самостійне речення і включається в мовленнєвий ланцюг уже в цій якості. Тому словосполучення
можна вивчати у складі речення як його структурні елементи. З другого боку, їх
можна вивчати і поза реченням як різні види складних назв» [9, 51].
У цій же роботі М. М. Прокопович
відзначає, що близькість між словосполученням і реченням виражається в їх
граматичному оформленні, в засобах синтаксичного зв’язку.
Кажучи про поділ
словосполучень на два головних розряди – предикативні і непредикативні,
представники лексико-синтаксичного напряму вважають, що цей поділ позбавлений
внутрішньої підстави, він «викликаний змішенням питань вивчення словосполучення
з вченням про структуру речення» [4, 12].
Н. Ю. Шведова, наприклад, пише: «Предикативний зв’язок, тобто зв’язок
підмета з присудком, не належить до підрядних зв’язків» [15, 3]. Отже, предикативні відношення, що виникли лише
у складі речення, виражають твердження або заперечення і мають інтонаційну
оформленість, не можуть належати до вчення про словосполучення.
Кваліфікація
словосполучення як номінативного засобу мови і зближення його з лексичними одиницями викликала ряд
заперечень О. М. Гвоздєва, які зводяться ось до чого.
З великою натяжкою
можна вважати найменуванням ті сполучення, в яких підпорядковувальним словом є
дієслово, оскільки дія і об’єкт, на який спрямована ця дія, не становлять номінативні єдності.
Другою причиною, що
перешкоджає розгляду словосполучення як складного найменування, є та обставина,
що слова речення входять одночасно в два словосполучення, причому в одному
словосполученні слово може бути підпорядковувальним, а в іншому – це ж слово
може бути підлеглим.
«Словосполучення як синтаксична
одиниця характеризується не закріпленістю, а рухливістю, воно кожного разу
створюється мовцем на вимогу думки і при цьому його значення випливає зі
встановлюваного в нім відношення об’єднуваних слов» [3, 23].
Однак не можна
погодитися з проф. О. М. Гвоздєвим у
тому, що перешкодою для визначення словосполучення як номінативної
одиниці є те, що слова, його складові, входять
одночасно і в інші словосполучення, утворюючи ланцюги.
У тому і полягає відмітна
ознака словосполучень (складних найменувань) – існувати в реченні у формі
ланцюгів – на відміну від слів (простих найменувань).
Для цілей методики
(тобто для навчання) здатність словосполучень (складних найменувань) складати
ланцюги повинна бути акцентована, висунута на перший план; словосполучення
повинне розглядатися як перехідний ступінь від слова до речення, тобто від вираження
окремого елементу думки (того або іншого логічного відношення) до закінченої
думки.
І, нарешті, останнє
зауваження О. М. Гвоздєва зводиться до того, що основна функція
словосполучень полягає не в тому, щоб, подібно до слів, виступати в реченні
«готовими елементами», а в тому, щоб виражати відношення між поняттями, тому
утворюються словосполучення, що не були в ужитку. «...готовими, – каже О. М. Гвоздєв,
– є лише способи поєднань слів для вираження певних відношень між поняттями» [3,
24].
Останнє заперечення О. М. Гвоздєва,
на наш погляд, також несправедливе: словосполучення (особливо утворені за
способом управління) – майже завжди «готові елементи», оскільки майже завжди
обмежені лексично. Що ж до словосполучення як «моделі певного граматичного
відношення» (дієслово+іменник; іменник+прикметник), то це неодмінно «готовий елемент». І
якщо дитина не засвоїла в дитинстві і не пам’ятає моделей, що існують у мові,
то вона безпорадна в побудові свого мовлення.
Отже, відмінність
точок зору на структуру, роль, обсяг словосполучення пов’язана з визначенням
словосполучення як номінативної одиниці, з поділом словосполучень на сурядні і підрядні,
предикативні і непредикативні.
Трудність створення
методики роботи над словосполученням пов’язана і з тим, що в граматиках
відсутній вичерпний опис всіх моделей словосполучень. Відомо, наприклад, що
дієслова, об’єднані значенням говіріння, мислення, почування, можуть керувати
знахідним відмінком іменника (казати (що?), повідомляти (що?), думати
(що?).
З другого боку,
дієслова того ж значення групуються в мові навколо конструкції місцевого
відмінка з прийменником про (казати (про що?), повідомляти (про
що?), думати (про що?). Докладних описів цих типів поєднань немає в жодній
граматиці, тим більше зовсім відсутні відомості про частотність використання
цих моделей в мові і мовленні.
Отже, при відборі
теоретичних відомостей за темою «Словосполучення» ми виходимемо ось з чого.
Завдання школи
полягає зовсім не в тому, щоб повідомляти учням різні точки зору, що існують у
лінґвістичній науці з приводу природи того або іншого граматичного явища.
Школярі повинні зрозуміти певне мовне явище, навчитися впізнавати його серед
інших.
Лінґвістичною
теорією, найприйнятнішою для організації роботи над словосполученням у школі,
на наш погляд, є розроблення питань теорії словосполучення в працях В. В. Виноградова,
М. М. Прокоповича, Н. Ю. Шведової.
Словосполучення визначається
ними як лексико-граматична єдність, яка позбавлена основних ознак речення і
створює розчленоване позначення єдиного поняття. Словосполучення
характеризуються певною структурою (наявність головного слова і залежного). У
системі словосполучень виділяються різні групи: дієслівні, іменні (субстантивні, ад’єктивні) і
прислівникові словосполучення. Крім того, граматичною природою головного слова
визначається конструкція словосполучення, яке зберігає властиву головному слову
систему форм. Тому вчення про словосполучення є вченням про способи поширення повнозначних
частин мови.
При вивченні
словосполучень важливо мати на увазі, що здатність слова поєднуватися з іншими словами і форми
прояву сполучуваності залежать не тільки від належності слова до певної частини
мови, але і від його лексичного значення. Тому слова, що мають загальну основу
або загальне лексичне значення, характеризуються однотипними синтаксичними зв’язками.
Отже, спільність синтаксичних зв’язків, властивих одному слову і всім похідним
від нього, залежить від взаємодії різних видів словосполучень. Наприклад, боротися
за мир, боротьба за мир, борець за мир.
Що ж, отже, необхідно
взяти для навчання з цієї лінґвістичної теорії?
Передусім, звичайно, треба
зробити висновок про необхідність систематичної роботи над словосполученням у
школі поряд з роботою над словом і над реченням. Ця робота може проводитися в
плані з’ясування поняття про словосполучення, запам’ятовування основних моделей
словосполучень, включення їх у власне мовлення, запобігання помилкам і
виправлення їх в побудові словосполучень.
Невдача методики
навчання мовлення, мабуть, полягала в тому, що тривалий час у морфології
вивчалося окреме слово, в синтаксисі – речення, а словосполучення – перехідний
ступінь від слова до речення – не вивчалося.
Для цілей навчання
дуже важлива вказівка М. М. Прокоповича про можливість вивчати
словосполучення, по-перше, у складі речення як його «структурні елементи» і,
по-друге, поза реченням «як різні види складних назв», як способи вираження
того або іншого логічного відношення: часу, місця, мети, причини і так далі
Поділ словосполучень
на групи залежно від належності головного слова до певної частини мови
(дієслівні, іменні, прислівникові словосполучення) і структура словосполучень
(головне, залежне слово) визначають місце і частково характер роботи над
словосполученням у школі.
У словосполученні
слова пов’язані між собою. Ці зв’язки між словами як в структурі
словосполучення, так і речення прийнято відносити або до узгодження, або керування,
або прилягання.
Проте вивчення того,
як розроблялося це питання у вітчизняній лінгвістиці, показує, що необхідно
розмежовувати синтаксичні явища, що підводяться під поняття „узгодження”, „керування”,
„прилягання”; особливо це стосується поняття керування. При розмежуванні цих
синтаксичних явищ важливо враховувати не тільки зв’язок з граматикою, але і
лексикою.
У своїй роботі ми
виходимо ось з чого.
Узгодження – це такий зв’язок, «при якому означальне,
залежне слово уподібнюється стрижневому у формах роду, числа, відмінка» [9, 163].
Узгодження типове для
субстантивних словосполучень. У цих словосполученнях граматично формально чітко
виявлена залежність означального слова, вираженого прикметником,
дієприкметником, займенником, порядковим числівником, від означуваного слова,
вираженого іменником.
Наприклад: новий
будинок, нову вулицю, нове помешкання, новим містам, збудовані будинки,
зруйноване місто, думаюча людина, розкрита книга, кожна година, третя доба і
так далі
Для організації
роботи в школі над словосполученням із зв’язком узгодження необхідно
використовувати такі основні моделі словосполучень:
а) означуваний
іменник і означальний прикметник (ранній ранок, пізня осінь, літній день,
шкільні заняття);
б) означуваний
іменник і означальний дієприкметник (прочитана книга, розкрите вікно, написаний
твір);
в) означуваний
іменник і означальний займенник (ця людина, це поле, твого друга, тій
людині);
г) означуваний
іменник і означальний порядковий числівник (дев’ятий вал, шоста година).
Відомо, що
синтаксичні явища, які підводяться під поняття „керування”, досить
різноманітні.
Більшість
синтаксистів минулого сходилися в тому, що, по-перше, визнали різноманітність
типів зв’язку, що підводяться під керування, тому підкреслювали необхідність
розмежування різних ступенів залежності між членами словосполучень; по-друге, вважали
керуванням такий зв’язок, коли вживання відмінково-прийменникової або
відмінкової форми було зумовлене лексико-граматичними особливостями панівного
слова словосполучення. Тип зв’язку в словосполученнях, де вживання
прийменниково-відмінкової форми не зумовлене лексичним значенням або
граматичними особливостями панівного слова, характеризується О. О. Потебнею
як «віддалений зв’язок» [7, 120], Д. М. Овсянико-Куликовським як «уявне керування» [5, 120].
Явище, при якому під
поняття керування підводяться різні ступені синтаксичної залежності, дали
можливість О. М. Пєшковському розробити вчення про сильне і слабке керування.
Під сильним керуванням
О. М. Пєшковський розуміє «таку залежність іменника або прийменника з
іменником від дієслова», при якій між певним відмінком, з одного боку, і словниковим
або граматичним боком дієслова, з другого боку, «є необхідний зв’язок» [6, 285]. Наприклад, бачу (що?) будинок,
березу, море; придивляюся (до кого?) до подруги, до товариша.
У словосполученнях,
де між дієсловом і прийменниково-відмінковою формою немає внутрішнього
необхідного зв’язку, О. М. Пєшковський убачає «слабке керування».
Наприклад, орудний спільності (працював з братом, з батьком), родовий
для позначення дати (десяте січня і т. д.).
М. М. Прокопович
вважає, що питання про керування взагалі «залишається нерозв’язаним у лінґвістиці
і в цей час», оскільки недостатньо чітко і повно розкрито поняття „сильне керування”,
„слабке керування”, немає чіткої межі між цими явищами, не враховано вплив
семантики слів на здатність керувати залежною
формою [9, 159].
У своїй роботі ми
керуємося ось чим.
«Керування
– такий вид синтаксичного зв’язку, коли вживання певної форми непрямого
відмінка іменника, предметно-особового займенника або субстантивованого прикметника (без прийменника
і з прийменником) зумовлене граматичним або лексико-граматичним значенням
іншого, панівного слова. Це слово для розкриття і поширення свого смислу як би потребує
певної залежності від нього форми непрямого відмінка імені або займенника з
особовим або предметним значенням. Наприклад, розв’язав задачу, увійти до
лісу, позбутися надії, рахуватися з часом, відправлення потягу, інтереси
справи, інтерес до науки і т.
д.» [4, 22]. Залежно
від керуючого слова форма непрямого відмінка іменника або займенника може вживатися
без прийменника, утворюючи безпосереднє, безприйменникове керування (зустрічати
гостей, радіти перемозі, гордитися батьком, будинок брата, ліс рук), і з прийменником, утворюючи
прийменникове керування (відсунути від краю, облетіти навколо Місяця, гай
біля села, лист для брата).
Залежно від
лексико-граматичних особливостей панівного слова словосполучення або смислу
цілого висловлення розрізняється сильне і слабке керування.
Сильне керування – це
такий підрядний зв’язок, при якому на вимогу головного слова вживається
необхідна і єдина форма залежного іменника з прийменником або без нього.
Наприклад: рубати ліс, готуватися до конкурсу, радіти сонцю, ставлення до
хворих, любов до батьківщини, початок спектаклю і так далі.
До сильного керування
здатні далеко не всі слова, в основному сильнокерованими бувають дієслова, причому в них здатність до сильного керування тісно пов’язана з перехідністю (прямою або
непрямою). Сильне керування можливе і при залежному відмінку з обставинним
значенням. Так, дієслова і віддієслівні іменники, що мають префікси
просторового значення і позначають дію в просторі, здатні до сильного керування.
У подібних словосполученнях головне слово потребує прийменника, який збігається
з префіксом або є співвідносним з дієслівним префіксом за значенням. Наприклад ушити
в .... вмазати в .... втерти в ..., внести до .... винести з .... підійти до
.... влізти на .... підкотитися під ..., долетіти до ..., перейти через
... і так далі.
Слабке керування – це
такий вид підрядного зв’язку, при якому залежне слово вживається для вираження
певного значення незалежно від лексико-граматичних особливостей керуючого слова.
Форма залежного слова при слабкому керуванні вибирається з ряду можливих відповідно
до потреб конкретизації значення головного слова. Наприклад: гуляти в лісі,
в полі; гуляти надвечір, гуляти з другом; йти в ліс; працювати рік; зануритися
до пояса; товпитися біля театру, натовп біля театру і так далі. Отже,
слабке керування є зв’язком не необхідним, а тільки можливим для головного
слова.
У
своїй роботі «Активні процеси в сучасному російському синтаксисі» Н. Ю. Шведова
пише, що в питанні про слабке управління багато «труднощів» і «неясностей» [15, 23]. Зважаючи на прислівникове значення залежної
частини словосполучення та її здатність приєднуватися до будь-якого головного
слова (дієслова, імені) виникає формальна залежність «керованої словоформи» від
дієслова або імені. Наприклад, з прийменниково-відмінковою формою біля
берега може поєднуватися будь-яке дієслово (співати, жити, стояти,
чекати, мріяти... біля берега) та ім’я в означальній функції (будинок
біля берега, зустріч біля берега).
Семантичним
показником в наведених вище прикладах є процесуальність (для дієслова) і предметність (для імені) [15, 24].
Крім того, при
слабкому керуванні залежна форма (будь-яка з можливих) не є обов’язковою, це
робить такий зв’язок «нестійким і легкорозпадистим». У подібних випадках,
указує Н. Ю. Шведова, можна говорити не про керування, а про іменне
прилягання.
Таким
чином, у галузі керування «яскраво виступають відмінності тісних граматичних зв’язків,
що лежать в основі різних типів словосполучень, і зв’язків більш-менш вільного,
приєднувального характеру, близьких до прилягання і широко використовуваних у структурі речення» [4, 30].
Для проведення роботи
в школі над словосполученнями із зв’язком керування найсерйознішої уваги
заслуговує визначення керування, яке запропонував М. М. Прокопович. Керування
– це «...такий зв’язок, при якому залежне слово, що визначає стрижневе,
уживається у формі непрямого відмінка без прийменника або з прийменником» [9, 163].
Таким чином, учителеві-словесникові
треба брати до уваги, що при встановленні реально існуючих відношень і зв’язків
між словами, що виявляються в словосполученні, необхідно враховувати як форму,
так і семантичне значення головного і залежного слова.
Вивчаючи граматику в
школі як систематичний, послідовний курс, оволодіваючи її основами, дитина
пізнає сутність рідної мови, засвоює норми зміни слів і поєднання їх, розвиває
своє мовлення.
Який же конкретний
мовний матеріал, які моделі словосполучень, утворених за способом керування,
повинен використовувати для роботи вчитель?
По-перше, дієслівні
словосполучення:
а) безприйменникові
дієслівні словосполучення із залежним словом в родовому, давальному,
знахідному, орудному відмінках (питати дозволу, зателефонувати товаришеві, люблю
батьківщину, керувати машиною);
б) прийменникові
дієслівні словосполучення з іменниками (зліз з огорожі, йду з братом, вчуся в
школі, увійду до будинку і т. д.).
По-друге,
словосполучення з іменником у ролі головного слова:
а) безприйменникові
словосполучення із залежним словом у родовому, давальному, орудному відмінках (горе
розлуки, хвилина мовчання, ціна людям, капелюх котелком і т. д.);
б) прийменникові
словосполучення з іменниками (лава біля воріт, біль від удару, ліки від
головного болю, історія для розповіді, дорога до станції і т. д.).
По-третє,
словосполучення з прикметником у ролі головного слова, прийменникові і безприйменникові
(сильний душею, повний презирства, багатий на друзів, червоний від
збентеження і т. д.).
У роботі над
прийменниковим словосполученням учитель повинен звернути увагу на роль прийменника
в утворенні прийменникових словосполучень, пам’ятати, що в системі керування
відмінковими формами іменників за допомогою прийменника слід розрізняти два
випадки, коли а) вживання прийменника лексично мотивоване і прийменник
зберігає своє реальне значення, наприклад, відгукуватися на запрошення,
працювати для слави; б) прийменник
є морфологічним знаком керування дієслова. Він входить в структуру дієслова,
утворюючи з ним «морфологічне зрощення», наприклад, відійти від ...,
допливти до ..., надіятися на ....
Аналіз конкретного
мовного матеріалу наочно переконує в тому, що словосполучення за способом керування
– одиниця лексико-граматична, що в мові є суворо визначені граматичні типи
словосполучень, утворювані різними словами, що належать до різних частин мови, наприклад, дієслово+знахідний відмінок (перебігти дорогу); дієслово+орудний відмінок (рубати сокирою, стукати кулаком);
іменник в називному відмінку+родовий відмінок іменника (усмішка дитини і
так далі ).
«Проте у величезній кількості
випадків у керуванні дієслів важко, якщо не прямо неможливо, встановити
які-небудь закономірності; пор. вірувати в що-небудь, нехтувати чим-небудь, керувати, володіти
чим-небудь, чекати на що-небудь тощо» [1, 305].
Управління, отже, в
таких випадках є індивідуальним і підлягає запам’ятовуванню.
Третій вид зв’язку –
прилягання. На перший план в словосполученнях з приляганням висувається
смисловий зв’язок головного і залежного слова, а не граматичний.
Прилягання – це такий
зв’язок між словами, «при якому залежне слово, що визначає стрижневе, є недієвідмінюваним
і невідмінюваним» [9, 163].
Наприклад: їхати кроком, відповісти завтра, жити розкошуючи, робота вручну,
уміти малювати, збиратися потанцювати, кава по-турецьки і так далі
Отже, обґрунтування
лінґвістичних засад вивчення словосполучень у школі дає змогу зробити такі
висновки.
1. Дотепер не
існує загальноприйнятої концепції підрядних зв’язків. Викладена концепція
відрізняється від інших тим, що в ній найпослідовніше реалізовано положення про
синтаксичну форму як єдність засобу і передаваного ним змісту. Це дає змогу
з’ясувати, що треба знати, щоб правильно визначити форму залежного слова. А це
принципово важливо для викладання української мови як рідної, як нерідної і як
іноземної.
2. Засоби
зв’язку в словосполученнях традиційно узагальнюються в три типи: узгодження,
керування і прилягання. Суть і відмінності цих трьох типів зв’язку можна
зрозуміти, якщо визначити таке: 1) як виявити головне і залежне слово в
словосполученні і 2) які відомості є необхідними і мінімально достатніми
для того, щоб визначити морфологічну форму залежного слова (тобто вибрати
потрібну словоформу залежного слова).
3. Прилягання
серед інших типів зв’язку посідає особливе місце: якщо узгодження і керування
характеризуються власними, спеціалізованими саме для цих типів показниками
зв’язку, то прилягання таких специфічних показників не має; якщо узгодження є
зв’язком власне граматичним (синтаксичним), керування – зв’язком
лексико-синтаксичним, то прилягання може бути чисто смисловим неформальним
зв’язком.
4. Сполучуваність
слова може визначатися категоріальним значенням слова як частини мови
(частиномовна сполучуваність). Іменники, що виражають предметність, здатні
поширюватися словоформами з ознаковим значенням. Дієслова, називаючи дію, стан,
здатні поширюватися словоформами (прислівниками й іменниками), що характеризують
дію з точки зору місця, часу, причини, мети, якісної характеристики. Якісні
прикметники здатні сполучуватися з прислівниками міри і ступеня. Однак ці
можливі сполучуваності реалізуються регулярно тільки у зв’язку з певною
комунікативною настановою висловлення.
5. Дидактичний
матеріал для роботи над словосполученням у школі повинен включати основні
моделі словосполучень із зв’язком узгодження, керування, прилягання.
6. Словосполучення
із зв’язком узгодження, керування, прилягання можуть вивчатися як в структурі речення,
так і ізольовано.
Література:
1. Александров Н. М. Проблема
второстепенных членов предложения // Ученые записки ЛГПИ им.
Герцена. – Т. 236. – 1963. – С. 305.
2. Виноградов В. В. Русский язык:
Грамматическое учение о слове. – М.: Высш. шк., 1986. – 640 с.
3. Гвоздев А. Н.
Современный русский литературный язык. – Ч. 2. Синтаксис. – М.:
Просвещение, 1973. – 350 с.
4. Грамматика русского языка. – Т. 2. – Ч. I.
Синтаксис. – М.: Изд-во АН СССР, 1954. – 703 с.
5. Овсянико-Куликовский Д. Н.
Синтаксис русского языка. – Спб., 1912. – 322 с.
6. Пешковский А. М.
Русский синтаксис в научном освещении. – М.: Учпедгиз,
1956. – 511 с.
7. Потебня А. А. Из
записок по русской грамматике. Т. I–II. – М.: Учпедгиз, 1958. – С. 120.
8. Прокопович Н. Н. Адъективные
словосочетания в современном русском языке. – Докт.
диссертация. – М., 1955. – С. 430.
9. Прокопович Н. Н. Словосочетание в
современном русском литературном языке. – М.: Просвещение, 1966. – 400 с.
10. Скобликова Е. С. Очерки по теории
словосочетания и предложения. – Куйбышев: Изд-во Сарат.
ун-та. Куйбышев. фил., 1990. – 141 с.
11. Скобликова Е. С. Согласование и
управление в русском языке. – М.: Просвещение, 1971. – 240 с.
12. Слинько І. І., Гуйванюк Н. В.,
Кобилянська М. Ф. Синтаксис сучасної української мови: Проблемні
питання. – К.: Вища шк., 1994. – 670 с.
13. Сухотин В. П. К изучению словосочетаний
в школе // Русский язык в школе. – 1956. – № 2. – С.24–42.
14. Сухотин В. П.
Проблема словосочетания в современном русском языке // Вопросы
синтаксиса современного русского языка. – М.: Госпедиздат,
1950. – С.138–156.
15. Шведова Н. Ю.
Активные процессы в современном русском синтаксисе: Словосочетание. – М.:
Просвещение, 1966. – 156 с.
16. Ярцева В. Н. Предложение и
словосочетание // Вопросы грамматического строя. – М.: Изд-во АН
СССР, 1955. – С. 365–388.