Єрмоліна М.Б., науковий керівник – Круглянко А.В.

Буковинська державна фінансова академія

ІННОВАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ ЕКОНОМІЧНОГО

РОЗВИТКУ КРАЇНИ

Анотація. У даній роботі пояснюється необхідність впровадження інновацій, розглядаються основні шляхи технологічного оновлення. Також визначаються основні види послуг, які надаються інноваційною інфраструктурою, спеціалізовані організації, які функціонують у сфері інновацій, а також основні заходи, щодо поліпшення інноваційного розвитку в країні.

Ключові слова. Інноваційні процеси, економічне зростання, підприємницьке середовище, наукові інновації.

І. Вступ. При розумінні всієї важливості системного підходу до реалізації інноваційної моделі розвитку економіки та з огляду на наведені обставини і методичні міркування, для розгляду в даній статті пропонується визначення й обґрунтування державної підтримки інноваційних процесів, здійснення інноваційної політики, покликаної створити необхідні умови для інноваційної діяльності, орієнтованої на розвиток інтелектуальної сфери та підвищення конкурентоспроможності виробництва.

Серед робіт, які розглядали окремі аспекти цієї проблеми на макрорівні слід назвати роботи українських економістів С.Онишко і Ю. Пасічник.

Постійне впровадження інновацій є необхідним внутрішнім моментом дії і практичною формою реалізації загальних економічних законів – зростання продуктивності праці, економії часу, підвищення потреб тощо, характер дії яких зумовлює поступальний рух і суттєве зростання економічної динаміки. По суті, йдеться про загальний закон періодичного інноваційного оновлення, яке лежить в основі перетворень у всіх сферах розвитку суспільства [1].

Інноваційний процес є процесом, який органічно поєднує науку, технології, техніку, економіку, підприємництво й управління з метою гарантованого досягнення нового результату, що має комерційний успіх. Він охоплює комплекс відносин від розробки ідей і технологій до виробництва, обміну і споживання кінцевого продукту. Зрозуміло, що інновації не є самодостатніми, тому очікуваний позитивний результат досягається лише за умови інституційної підтримки і реалізації їх у виробничому процесі через адекватні управлінсько-організаційні технології та певну комплементарну комбінацію ресурсів виробничо-економічних систем [4].

ІІ. Постановка завдання. Потенціал економічного зростання є похідною ефективності багатьох чинників, які характеризують комплекс процесів суспільного виробництва і зумовлюють стабільний розвиток країни. У процесі дослідження динаміки економічного піднесення і формування економічної думки кількість цих чинників спочатку збільшувалася, доки не постала потреба теоретичних узагальнень, які охоплюють ширше коло питань.

Підприємницьке середовище характеризують такі ознаки, як відкритість підприємницької діяльності, стабільність політичних і соціальних інституцій, високоефективна макроекономічна політика, ринкова орієнтація, здорова конкуренція, верховенство закону, відсутність корупції тобто все, що відповідає новим умовам господарювання, підтримує нових учасників ринку і створює потенціал постійного зростання добробуту населення.

ІІІ. Результати. Як переконує практика, можливості подальшого економічного розвитку на основі ресурсного зростання швидко вичерпуються. Основним джерелом забезпечення успіху стає не багатство природних ресурсів, не дешева робоча сила і навіть не фінанси, а сукупність знань, їхнє конкурентне використання й наукові інновації, якими володіє виробничо-економічна система, так званий “інтелектуальний капітал” [2]. Зростання частки ресурсу “знання” у вартості продукту інноваційно–зорієнтованого виробництва спонукає підприємства підвищувати кваліфікацію працівників, застосовувати нові технології, управляти капіталізацією розуму.

У широкому розумінні, інтелектуальний потенціал включає культурно-освітні, науково-технологічні можливості людської спільноти (колективу, народу, країни), їхню здатність усвідомлено приймати раціональні, глибоко обґрунтовані рішення, розв'язувати складні суперечності.

Економіка України потребує масштабного технологічного оновлення, яке може здійснюватися двома шляхами:

1) використання конкурентних переваг розвитку, механізмів ринкової конкуренції, підприємницької ініціативи та державної підтримки через бюджетне фінансування, надання безвідсоткових і пільгових кредитів тощо;

2) впровадження інновацій залежно від ініціативи підприємницького сектора економіки.

В Україні застосовується переважно пряме бюджетне фінансування державних наукових структур, проте на наукові дослідження виділяються незначні кошти, яких вистачає лише на виплату заробітної плати працівникам бюджетних установ, оплату встановлених загальнодержавних податків, зборів, платежів, у тому числі по фонду оплати праці.

Важливим показником, який об'єктивно характеризує рівень суспільних витрат на науково-технічну й інноваційну діяльність в загальному балансі національного господарства, є наукоємність валового внутрішнього продукту і витрати на дослідження та розробки в процентному відношенні і до ВВП. Так, при витратах 0,4% ВВП наука країни може виконувати лише функцію накопичення і передачі знань, сприяти розвитку освіти й культури, але не в змозі відігравати помітну роль в її економічному житті. Пізнавальна функція науки з визнанням окремих її результатів на світовому рівні стає більш помітною при витратах понад 0,4%, а дієво впливати на економіку починає при 1,7% і більше від ВВП [5].

В інноваційному процесі велике значення має інноваційна інфраструктура. Вона виконує роль елемента, який створює умови для плідної інноваційної діяльності шляхом надання різноманітних послуг:

1) централізоване накопичення інформації щодо інноваційних продуктів;

2) налагодження каналів одержання технологічної, маркетингової, комерційної і фінансової інформації;

3) акумуляція фінансових ресурсів та їхнє використання на інноваційні потреби;

4) формування баз даних спеціалістів, які працюють в інноваційному бізнесі;

5) підготовка висококваліфікованого персоналу з досвідом комерціалізації інновацій тощо.

Для цього необхіднe набуття майнових прав інтелектуальної власності, формування культурних традицій у сфері інновацій, a також велика кількість спеціалізованих організацій:

1) венчурних та інноваційних компаній;

2) інформаційних банків;

3) фондів, які забезпечують зв'язок дрібного та середнього бізнесу з великими виробниками, і розвиток усіх форм підприємництва [6].

Підприємства-організатори інноваційної інфраструктури перебирають на себе частину функцій інноваційного підприємства і таким чином вивільняють час і зусилля для здійснення основної діяльності щодо створення і впровадження нововведень.

ІV. Висновки. Економічний розвиток залежить від ефективної дії багатьох чинників, найважливішими серед яких є науково–технічна діяльність, накопичення наукових результатів і масове застосування нововведень.

До першочергових завдань формування ефективно функціонуючої інноваційної моделі економічного розвитку також належать:

1) розробка і законодавче ухвалення засад та стратегічних орієнтирів розбудови в Україні економіки знань і суспільства знань;

2) створення й удосконалення законодавчої та нормативно–правової бази регулювання діяльності в інноваційній сфері;

3) удосконалення системи органів управління інноваційним розвитком, створення ефективних механізмів реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності із застосуванням програмно–цільових методів;

4) формування ефективної інноваційної інфраструктури впровадження інновацій, створення за участі держави венчурного інноваційного фонду, удосконалення механізмів комерціалізації та трансферу технологій;

5) вивчення світових тенденцій науково–технологічного та інноваційного розвитку, аналіз реальних можливостей потенціалу України, формування пріоритетів і перспективних напрямів практичних дій.

Таким чином, ефективне функціонування інноваційної моделі економічного розвитку ґрунтується на відповідному інституційному забезпеченні, передбачає виважену державну інноваційну політику, поєднану з визначеними напрямами активізації інноваційної діяльності, дозволяє досягти поставлених цілей інноваційного розвитку і зайняти вищі позиції у світовому постіндустріальному економічному просторі.

Література.

1. Александрова В. П. Перспективи фінансування економіки знань // Економіка і прогнозування – 2007. – №1. – С. 71–85.

2. Демьохін В. А. Інноваційна політика держави і проблеми інтелектуальної власності // Економіка і прогнозування – 2006. – №2. – С. 37–44.

3. Завгородня О. О. Функціональний аспект інноваційної динаміки // Економічна теорія – 2007. – №4. – С. 18–29.

4. Крючкова І. В. Структурні чинники розвитку економіки України. – К.: Наукова думка, 2006. – 217с.

5. Малишко О. В. Вимірювання інтелектуального капіталу в європейських компаніях // Інтелектуальна власність – 2008. – №1. – С. 26–39.

6. Ноговіцин О., Луговський В., Волошин Н., Шкворецъ Ю., Онисъко Є. Інституційні засади вдосконалення державного управління інноваційними процесами та комерціалізацією інтелектуальної власності // Інтелектуальна власність – 2005. – № 10. – С. 4–10.