Секция: Филологические науки
Подсекция
№1
Ротова Наталія
Володимирівна
В історії української
літератури є чимало письменників, творчість яких цілісно стала розглядатися й
поціновуватися лише після отримання нашою країною незалежності. Серед них –
Іван Сенченко. Неможливість розглядати творчість письменника в усіх її аспектах,
обмежуючись лише дозволеними, стала причиною того, що півсотлітній його спадок
ґрунтовно досліджувався небагатьма літературознавцями, серед авторів
найвагоміших праць про І. Сенченка слід назвати В. Брюховецького,
М. Гнатюк та Л. Пономаренко.
Практично поза увагою дослідників залишалися особливості авторської
світомоделі.
Моделюючи власний світ,
письменник зокрема значне місце відводить передачі звукових ефектів, зокрема
церковного дзвону, який споконвічно супроводжував життя людини: сповіщав
громаду про радісні й щасливі події, був годинником, попереджав про небезпеку.
Людиною, закоханою в дзвін, зображено Кузьму Григоровича, персонажа повісті
“Савка”, який прийшов на дзвіницю “... ще молодим хлопцем” і навчився
відчувати “дихання дзвона” й дзвонити так, що все село розуміє, чи пішла з
життя літня людина, для якої “смерть – збавитель”, чи сталася трагедія. Давши
можливість читачеві разом із Савкою “почути ” дзвін по Марії, автор у такий спосіб розкриває всю глибину
горя свого персонажа: “Сьогодні Кузьма Григорович стояв під дзвінницею
з мотузком у руках, і кожен удар ніби сумував, скаржився: “Ви ж тільки
гляньте, добрі люди, що робиться, що діється на світі. Померла Марія,
а їй двадцять сім років. Ще б жити, радіти сонечкові, радіти дітям. І
ось немає вже Марії і ніколи не буде!” І він затужив без сліз” [1: 393]. Савка,
чуючи поминальний дзвін, відчуває нестерпний біль: “Йому здавалося, що в
криваву рану проникли ці моторошні звуки і розривають її, доводять біль
до нестерпного... А потім і забув про той дзвін, ніби й чути його
перестав. Але він помилявся, дзвін просто увійшов у його рану, розкрив її,
розширив так, що біль його розлився над селом, над лісами, і, обнявшися, звучали
вдвох – дзвін і Савчин біль...” [1: 394] Як бачимо, саме звукові ефекти
допомогли автору створити сцену виняткової емоційної сили.
Значна увага приділяється
автором пісні, без “... якої не можна собі уявити старої, дореволюційної
України, без заробітчан – хлопців і дівчат, – без їхніх пісень, що, не
стихаючи, котяться від села до села... Голоси сильні, виспівані, пісня дружна,
бо зспівалися. Линуть ті пісні за п’ять-шість кілометрів...” [1: 338]
Пісня виступає невід’ємним
елементом сімейного святкового застілля: “Гуляли весело, потім співали... Вустя
заводила, а Марія виводила... Від них не гірше співали і Санька, і Галька...
Чоловіки підхопили, Гнатко горою ішов, Вихтор, як жук, гудів, вплітали молоді
недосвідчені голоси муляр Петро і підліток Катря... Сусіди, полуднуючи.
наслухалися. Прокопиха сказала Прокопові: “Чуєш, як Сачкові невістки взялися?
Голосисті!.. Аж слухати весело!” [1: 386]
Вірний своїй іронічній манері,
автор знаходить спосіб, передаючи музику, надати оповіді комічний ефект: “А ще
ж у нас, у Шахівці, була музика троїста... Народжена для полкового оркестру,
Онопрієва флейта якось не вкладалася в шахівські габарити і звучала так
несамовито, що почути її можна було з другого кінця села. Що ж до діда
Юрка, то бас його гув, як джміль, і чути його було навіть за півсотні кроків. А
от скрипочка... була сугубо-сугубіссімо камерним інструментом, слухати її було
найкраще, спершися на тин господаря, де справляли торжество весільне” [1:
358]. Авторський варіант слова “лише” – “сугубо-сугубіссімо”, що утворене за
аналогією до професійного музичного терміна piano-pianissimo, через удавану
серйозність створює гумористичний ефект, до того ж латинський термін, що
виступає в тексті “чужим”, цілком природно активізує увагу читача.
Слухові образи відіграють
виняткову роль у розкритті образу Данила з повісті “Любов і Хрещатик”, які
подаються через сприйняття його гри іншими персонажами: “Гра Данькова полонила
і самого Данька, і того, хто слухав її. Найбільше Данькову музику любила
домашня робітниця Кошових Прасковія Василівна. Не раз заслухавшись, вона казала:
“Грає він, а мені все здається, що я молода, ходжу з дівчатами в лісі, дерева
так гарно шумлять, зозуля кує. Усе життя спом’янеться, аж сльози з очей виступлять...”
[2: 21]
Навіть цинічний Анатоль не
може не захопитися грою приятеля: “Анатоль
приліг на канапку. Данько награвав якусь свою фантасмагорію. Звуки лилися, як
теплий дощ. У народі про такий дощ кажуть: десь відьма вмерла – весь світ радіє.
На вулиці і в дворі дощ поналивав теплі калюжі, в них кублилися горобці
й галасливі дворові хлопці. Чиясь мати кричала у вікно: “А куди ж ото ти?
Вернися! Промокнеш! Кому кажу, чуєш?” Надворі дощ? Де ж він узявся? Анатоль
підвів голову: небо було ясне, у вікна суцільним потоком лилися промені
ранкового сонця. Що ж сталося? Невже це Данько напустив на людей таку ману
своєю грою...” [2: 22]
Як
відомо, К. Леві-Стросс успішно застосовував музику при аналізі міфології, він
знаходив між музикою й мовленням глибоку близькість, насамперед спільність
функцій – бути засобом комунікації, створювати
й передавати повідомлення [3: 458–459]. Безумовно,
“звучання” авторської світомоделі додає їй оригінальності й посилює емоційний
вплив на читача.
Література
1.
Сенченко
Ю.І. Оповідання. Повісті. Спогади / Упоряд. і приміт. М.М. Гнатюк; Вступ. ст. і
ред. тому В.С. Брюховецький. – К.: Наук. думка. 1990. – 664 с.
2.
Сенченко
І.Ю. Любов і Хрещатик // Дніпро. – 1988. – № 1. – С. 8–49.
3.
Леві-Стросс
К. Міт та значення // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової
літературно-критичної думки ХХ ст. За редакцією Марії Зубрицької, 2-е видання,
доповнене. – Львів: Літопис, 2002. – С. 448–465.