Право/ 9. Гражданское право

Щегольська М.М.

Донецький  національний університет економіки і торгівлі

 імені  М.Туган-Барановського

Право дитини, позбавленої батьківського пілкування, на особливий захист і допомогу держави:

 міжнародно-правовий аспект.

         Кожного року мільйони дітей у всьому світі залишаються без піклування батьків. Ці діти потрапляють під особливий захист держави. Термін «особливий захист» означає, що діти, які тимчасово або постійно не проживають в колі сім’ї   користуються додатковим ступенем захисту з боку держави порівняно з іншими дітьми. Право на особливий захист гарантується їм статтею 20 Конвенції ООН про права дитини 1989 року.  Пункт 2 ст. 20 Конвенції ООН покладає на державу обов'язок забезпечити альтернативні способи догляду за дітьми, що не мають сім’ї. До них належать: передача на виховання (у прийомну родину), «кафала» за ісламським правом, усиновлення, а також влаштування до відповідних закладів по догляду за дітьми. Bибip форми утримання для дитини, що залишилася без піклування батьків, є прерога­тивою держави, в якій вона проживає.

        Мета тезісів: визначити, яка форма влаштування дитини, що залишилася без піклування батьків, найбільше відповідає сучасним стандартам захисту прав людини.

        Найпоширенішою у світі формою утри­мання дітей, що не мають сім’ї, е виховання у спеціально створюваних для цього закла­дах по догляду за дітьми (дитячих будинках). За даними деяких правозахисних організацій, в Східній Європі, країнах СНД i Балтії налічується при­близно 1,5 млн дітей-сиріт, з яких 900 тис. е жертвами інституціоналізації.[1] Попри цю обставину, міжнародне право не захищає дитину від передачі на виховання до дитячого закладу навіть у ситуації, коли існують інші реальні можливості її влаштування. Найчастіше го­ловною альтернативою інституціоналізації є міждержавне усиновлення. Апологети інституціоналізації часто обґрунтовують свою позицію тим, що, на відміну від міждержавного усиновлення, ви­ховання у дитячому будинку принаймні га­рантує дитині право на збереження її етнічного походження, релігійної та куль­турної приналежності, рідної мови. Однак такий аргумент не є переконливим. Як влуч­но зазначила С. Діллон, «в жодному сенсі право дитини сповідувати певну культуру не може превалювати над більш фундаменталь­ним правом особи на любов і захист. Право на певну індивідуальність, що спирається на сім'ю, або країну, або групу походження на­вряд чи можна сприймати буквально в разі, якщо якість піклування про дитину завдає їй психологічної шкоди, що майже неминуче трапляється за будь-якої форми несімейного виховання». Ван Лоон з цього приво­ду зазначає, що на шальках терезів знахо­дяться, з одного боку, — юридична визна­ченість (стабільність), яку може забезпечити усиновлення (чи то національне, чи то міжнародне), з іншого, — важливість прина­лежності до власного суспільства та культури. ані Конвенція ООН, ані інші міжнародно-правові документи не пропону­ють чіткої позиції щодо того, наскільки інституційний догляд (виховання у дитячому будинку) може бути прийнятним варіантом піклування, якщо для дитини не можна знайти іншої родини в державі її походжен­ня. Звідси неготовність фахівців у галузі за­хисту прав людини прямо стверджувати, що утримання дітей в спеціалізованих закладах є неприпустимим і порушує їх основоположні права. [2]

      Каменем спотикання на шляху до забо­рони чи, принаймні, обмеження інсти­туціоналізації правовими нормами є те, що інституційний догляд не можна розглядати як явище абстрактно позитивне чи негатив­не. Зокрема, на думку експертів ЮНІСЕФ, «довготривале утримання дітей в спеціалізо­ваних закладах не забезпечує того способу влаштування, якого потребують діти не ли­ше для виживання, але й для розвитку, вклю­чаючи психологічний, розумовий, духовний, моральний та соціальний розвиток у спосіб, сумісний з людською гідністю, та для підго­товки дитини до індивідуального життя у вільному суспільстві відповідно до п. 2 ст. 6 Конвенції ООН».

Разом з тим за певних обставин інсти­туційний догляд дійсно може бути «придат­ним» у сенсі п. б. ст. 21 Конвенції ООН: на­приклад, у випадку, якщо батьки тимчасово не можуть піклуватися про дитину, а опція влаштувати її до прийомної родини не є ре­алістичною, або у випадку дитини з особли­вими потребами, які важко задовольнити поза межами дитячого закладу.

       Інший часто конкуруючий із міждер­жавним усиновленням спосіб догляду за ди­тиною, позбавленою батьківського піклу­вання, — це фостерне виховання (тобто ви­ховання прийомною родиною). Усиновлен­ня відрізняється від фостерного виховання тим, що його метою є забезпечити дитину усіма правами відносно усиновлювачів у об­сязі, які має біологічна дитина. Усиновлен­ня також урівнює усиновлювачів з біологічними батьками за ступенем відповідальності за дитину. Ця обставина робить усиновлення можливим лише в разі, коли ситуація покинутості, в якій перебуває дитина, є остаточною. Це дещо зву­жує сферу застосування усиновлення як форми влаштування дитини, адже далеко не кожна дитина, що залишилася без піклуван­ня батьків, має юридичні підстави для уси­новлення. З іншого боку, перевагою усинов­лення над фостерним вихованням є його не­зворотність, остаточність. У випадку, коли усиновлювачі відмовляються від усиновленої за кордоном дитини, вона потрапляє під особливий за­хист приймаючої держави. При цьому за нею зберігаються всі права відносно ко­лишніх усиновлювачів, наприклад, на їхнє ім'я, їхній спадок тощо.

      Для України питання визначення пріо­ритетності міждержавного усиновлення чи фостерного виховання с актуальним. Інсти­тут прийомних родин є новелою Сімейного кодексу України, проте пін вже довів свою спроможність на практиці, оскільки все більше українських дітей потрапляють на виховання до прийомних батьків. Міждер­жавне усиновлення було нормативно врегу­льоване в Україні у 1996 р., і протягом ос­танніх років наша держава щорічно обирала таку форму альтернативного догляду при­близно для двох тисяч дітей, позбавлених батьківського піклування. На жаль, обсяги національних усиновлень продовжують за­лишатися незначними. А оскільки в Україні є лише один банк даних щодо дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклуван­ня, з появою прийомних родин ймовірним є виникнення конфліктних ситуації щодо то­го, яку форму влаштування обрати для тієї чи іншої дитини: віддати її на виховання до прийомної родини чи на усиновлення за кордон.

         Отже, вибір між прийомною українською родиною чи іноземними усиновлювачами необхідно робити, ретельно зваживши життєві обставини кожної окре­мої дитини. Якщо існують юридичні підстави для усиновлення дитини, тоді уявляється негуманним позбавляти її шансу зростати у сім'ї на правах сина чи дочки, влаштувавши на виховання до прийомної родини. Разом з тим на міждержавне усиновлення повинні передаватися діти з числа тих, що вихову­ються в закладах по догляду за дітьми, і та­ким чином воно буде адекватною відповіддю на існуючу в країні інституціоналізацію. На­томість для дітей, які залишилися без піклу­вання батьків за обставин, які не допускають можливості їх усиновлення, прийомна сім'я — чи не єдиний спосіб хоч на деякий час забезпечити дитину не­обхідним їй сімейним оточенням.

 

Література:

1.     Конвенція ООН про права дитини 1989 року.

2.     Гаазька конвенція про захист прав дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення 1993 року.