Калижка С.С.

Аспірант кафедри кримінального процесу та правосуддя Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е.О. Дідоренка

Прокурорський нагляд за досудовим слідством в Україні (за законодавством 1860 року – до 1917 року): розвиток та правове регулювання

«В юридичній науці при аналізі державно-правових

явищ завжди приділяється значна увага

використанню методу історизму, згідно з яким до

державно-правової дійсності необхідно підходити

як до такої, що змінюється в часі та розвивається»

Маляренко В.Т. [1,18]

З початку 90 – х років 20 ст., коли в історико-правовій мислі і в галузевих юридичних науках перестали панувати догмати марксистсько-ленінської методології, вчені-юристи частіше почали звертатися до досвіду судової реформи 1864 р., намагаючись враховувати все те, що може бути використане для створення досконалого сучасного судоустрою і судочинства [1, 67].

Зокрема, вважається, що в наш час, коли перед суспільством і державою стоїть завдання проведення судової реформи, корінних перетворень самих засад кримінального судочинства, досить корисно звернутися до дореволюційного законодавства, яке втілило в собі багато прогресивних ідей, безсумнівно цікавих, актуальних для майбутніх змін [2, 111].

Це твердження кореспондується із позицією інших науковців (Е.Ф. Куцова та інші), які підкреслюють, що вітчизняні надбання минулого ні трохи не поступаються зарубіжному досвіду, який сьогодні намагаються сприйняти, перекресливши досвід власний, і школа кримінально-процесуального права, створена в Російській імперії на межі 19 – 20 століть, є досить сильною правовою школою, а тому відмовлятися від цінностей, напрацьованих вітчизняним досвідом, не годиться.

За таких обставин проголошення Україною незалежності і розбудови її як демократичної, соціальної, правової держави (ст.1) [3, 3], призвело до того, що все більше громадян і дослідників цікавляться джерелами виникнення органів прокуратури України, які і в перехідний період забезпечують в Україні законність [4, 70-76].

І це не є випадковим, оскільки саме органи прокуратури України, як ні хто, відіграють провідну роль у розбудові та формуванні на теренах нашої суверенної країни інститутів громадянського суспільства і правової держави в цілому.

У цій статті автор поставив за мету проведення історико-правового аналізу та дослідження витоків, розвитку та правового регулювання запровадження прокурорського нагляду за досудовим слідством в Україні у контексті проведення сучасного реформування вітчизняного кримінально-процесуального законодавства.

З огляду на це, зазначимо, що прокурорський нагляд за досудовим слідством в Україні має доволі таки багатий історичний досвід, ретроспективне вивчення якого на сучасному етапі формування вітчизняного кримінально – процесуального законодавства має важливе значення, що обумовлено певним рядом факторів:

1) по – перше, в умовах чинного реформування вітчизняного кримінального судочинства до наглядової діяльності прокурорів на етапі провадження досудового слідства висуваються нові, так би мовити, більш «суворіші» вимоги, що цілком об’єктивно обумовлює постійне вдосконалення їхнього рівнів професіоналізму та кваліфікації;

2) по – друге, протягом багатьох років серед провідних науковців та практиків ведеться перманентна дискусія щодо розуміння призначення, ролі та взагалі суті нагляду прокурора за досудовим слідством на різних етапах розбудови української держави.

На необхідність дослідження прокурорського нагляду за досудовим слідством у ретроспективі на сучасному етапі розвитку державності вказує й професор Невський С.А. [5, 43].

І перш за все необхідність такого науково-теоретичного дослідження обумовлена тим, що саме органи прокуратури «слугували та служать наглядовим щитом держави проти будь-яких зловживань та порушень законності, від кого б вони не надходили».

З огляду на це, вважаємо, що для аргументації доводів у підтримку необхідності розумного посилення наглядових повноважень органів прокуратури України за дотриманням законності у процесуальній діяльності органів досудового слідства потрібно звернутися до вивчення, аналізу, оцінки та синтезу історично – правового досвіду органів прокуратури по нагляду за досудовим слідством саме у 1864-до 1917 роки.

З огляду на це, вбачається, що історія виникнення органів прокуратури, як правового інституту на території України починається у 18 сторіччя, коли вона була створена Петром 1 для здійснення нагляду за дотриманням законності в діяльності центральних і місцевих органів державної влади [6, 182-199].

Але все ж таки перший по справжньому радикальний крок у реформуванні кримінально-процесуального законодавства Російської імперії (у тому числі й законодавства теперішньої України), регламентуючого наглядову діяльність органів прокуратури був зроблений 8 червня 1860 р., коли вводився інститут слідчих і тим самим попереднє слідство відокремлювалось від поліції. Відтепер слідчі стали перебувати у штаті судового відомства, а їх правовий статус визначився затвердженням 8 червня 1860 р. такими правовими актами, як «Учреждение судебных следователей», «Наказ судебным следователям» і «Наказ полиции о производстве дознания по происшествиям, могущим заключать в себе преступление или проступок».

На виконання положень розроблення концепції щодо впровадження судово-правової реформи, 20 листопада 1864 р. імператор Олександр 2 затвердив проект низки судових статутів: «Устрій судових установлень» , «Статут кримінального судочинства» (далі СКС), «Статут про покарання, які накладали мирові судді».

У цих статутах знайшли свій подальший розвиток демократичні засади та інститути судової реформи, у разі чого вперше на законодавчому рівні проголошені засади діяльності такої інституції механізму держави як органів прокуратури. Саме тому, судово-правова реформа 1864 р. по праву вважається «найпослідовнішою у ряді перетворень другої половини 19 ст. в Росії».

Як наслідок окреслена реформа обумовила розвиток юридичної науки, здобутками якої стала поява численних праць, присвячених судовій реформі в цілому, найважливішим її складовим, зокрема кримінальному судочинству.

Про це свідчить чимала кількість ґрунтовних праць з судової реформи 1864 р. (у тому числі провадженню прокурорського нагляду за досудовим слідством) прийнято вирізняти фундаментальні праці вчених юристів ліберальної спрямованості другої половини 19 – початку 20 ст. Це перш за все праці Б. Арсеньева, Р.А. Брейтбурга, С.І.Вікторського, В.К. Случевського, Н.В. Таганцева, О.Ф. Кістяковського, В.П. Колмакова, М.В. Духовського, А.Н. Філіпова, І.Я.Фойницького та ін.

Як вказується у монографічній літературі сьогодення, багато з того, що міститься у працях цих авторі, не втратило значення і для теперішнього часу.

Приділялася певна увага судовій реформі і в радянські часи. Найбільш ґрунтовними серед робіт про цю реформу є праці Б.В. Віленського, М.В. Коротких, М.О. Чельцова-Бебутова, Н.В. Черкасової, П.Ф. Щербини.

Спираючись на положення СКС 1864 р. можна погодитись із твердженням О.П. Кругликова про те, що порівняно з поліцією судовий слідчий був наділений значними повноваженнями [7,55]. Але разом з тим, цей слідчий не був самостійним у своїх діях, він прямо підпорядковувався повітовому суду, опосередковано – губернському прокурору й губернатору.

Свідченням тому є нормативно-правові приписи ст.278 СКУ:

- прокурори не проводили самі досудове слідство, але давали пропозиції судовим слідчим і постійно наглядали за його провадженням. Прокурори мали право брати участь при провадженні всіх слідчих дій (ст.280 УКС);

- по всім питанням, які мали відношення до дослідження злочину та збору доказів, судовий слідчий був зобов’язаний виконати законні вимоги прокурора та зробити відмітку в протоколі, які саме заходи запроваджено з метою їх виконання (ст.283 УКС);

- при взятті обвинуваченого під варту, судовий слідчий негайно повинен був повідомити особу прокурорського нагляду, який мав право вимагати застосування більш м’якого заходу, «якщо обвинувачений не наволікав на себе достатньо підозри щодо скоєння ним злочину» (ст.283 УКС);

- прокурор мав право запропонувати судовому слідчому затримати обвинуваченого, який перебуває на свободі або звільненого зпідварти (ст.286 УКС);

- прокурор мав повне право вимагати від судового слідчого «доповнення досудового слідства по виконаним ним вказівкам», навіть у тому випадку, якщо судовий слідчий визнав слідство закінченим (ст.286 УКС).

Пізніше, 15 березня 1866 року імператор Олександр 2 затвердив «Тимчасові правила, які відносяться до внутрішнього розпорядку в судових установах, створених у відповідності до Судового уставу 20 листопада 1864 року».

У відповідності до п.23 зазначених правил судові слідчі були зобов’язані надавати прокуророві у певні строки наступні відомості:

- через кожні чотири місяці іменні відомості по всім справам, які знаходилися у його провадженні більше місяця, з зазначенням причин затримок та певних перепон по справі;

- кожного місяця відомості щодо незакінчених справ, по яким тримались арештанти.

У 1896 році міністром юстиції та генерал – прокурором Н.В.Муравйовим був складено та видано «Наказ чинам прокурорського нагляду судових палат і окружних судів», метою якого явилась кодифікація раніше виданих циркулярів, змістовні положення яких безпосередньо стосувалися питань організації прокурорського нагляду та ліквідації протиріч в інструкціях різних судових палат [8, 276].

У параграфі 27 Наказу встановлювався нормативно-правовий імператив, відповідно до якого на особу прокурорського нагляду було покладено зобов’язання провадження нагляду за попереднім слідством за ради інтересів досудового розслідування. Зазначена наглядова діяльність мала свій прояв у наступному:

- особа прокурорського нагляду мала бути особисто присутньою при провадженні слідчих дій по більш важливим справам;

- особа прокурорського нагляду повинна була мати у будь – який час відомості щодо суті та стану важливих справ;

- періодично, не ріже одного разу на місяць, перевіряти всі слідчі провадження з метою переконання у тому, що вони достатньо своєчасно, правильно та успішно досліджені, при чому:

а) давати слідчому пропозиції, по можливості письмові, щодо дослідження обставин справи;

б) приурочити таке вивчення в уїзних дільницях, поза постійним місцем перебування прокурора, до часу проведення кожної сесії окружного суду та кожного наступного засідання з’їзду мирових суддів;

в) надавити особливі старання щодо швидкого просування арештантських справ;

г) провадити постійний нагляд за правильним та своєчасним виконанням судовим слідчим вимог ст. 292 УКС [9,416].

Якщо слідство по певній справі йшло більше року, то у відповідності до параграфу 28 згаданого Наказу товариші прокурори окружних судів повинні були надати прокуророві відомості про такі справи, а прокурори судів дані відомості – прокурору судової палати [9,417].

Аналізуючи подальше поточне законодавство періоду до 1917 року, можна дійти висновку, що функції органів прокуратури України із самого початку її створення були визначені досить повно і кардинальних змін не зазнавали. Законодавчо були закріплені провідні напрямки діяльності органів прокуратури, серед яких знакове місце посів нагляд за дотриманням законності у ході провадження попереднього слідства під час розслідування кримінальних справ.

Література

1. Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 512 с.

2. Грошовий Ю.М. Судове слідство за статутом кримінального судочинства 1864 р. // Вісник Академії правових наук України. – 1995. - № 4. – С. 111.

3. Конституция Украины. Х.: «Одиссей», 2008., 48 с.

4. Таранутич С. Становлення та розвиток прокуратури в Україні // Прокуратура. Людина. Держава. – Київ. – 2005. С. 70-76.

5. С.А. Невский, Яковлева Л.В. Прокурорский надзор за предварительным следствием в Российской империи во второй половине 19 – начале 20 века. // «Российский следователь». – 2002. - №8. С. 43.

6. Российское законодательство 10 – 20 веков. Законодательство периода становления абсолютизма / Отв. ред. А.Г. Маньков. – М., 1986. – Т. 4. – С. 182 – 199.

7. Кругликов А.П. Взаимодействие следователей и органов дознания по Уставу уголовного судопроизводства 1864 года // Российский следователь. – 2005. - № 1. – С.106 – 111.

8. Дореволюционные юристы о прокуратуре (сб.статей) / Научн. ред., сост. С.М. Казанцев. – СПб, 201. С. 276.

9. А.Г. Звягинцев, Ю.Г. Орлов Под сенью русского орла. Российские прокуроры. Вторая половина 19 – начало 20 в. – М., 1996. С. 416-417.