Федан Д. М.

Донецький національний університет економіки і торгівлі

Імені Михайла Туган-Барановського

Проблема захисту прав споживачів

Після прийняття і введення в дію Цивільного кодексу України відбулися якісні зміни вітчизняного цивільного законодавства.

Але, незважаючи на окремі зміни в законодавстві, а саме прийняття нової редакції Закону «Про захист прав споживачів», рівень порушення прав споживачів істотно не змінився. Аналіз чинного законодавства свідчить, що український споживач має значні переваги перед продавцем, реалізувати які він може самостійно, тобто звернутися безпосередньо до продавця чи виробника товару, до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, суду.

У разі заподіяння особам шкоди внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) застосовуються норми цивільного права, які можна поділити на три групи, а саме:

1. Норми договірного (зобов'язального) права, що надають можливість такого захисту лише за наявності певних умов: контрагентом споживача є зазвичай продавець, якому, як правило, у цих випадках буває що поставити за провину.

2. Норми загальної деліктної відповідальності, які встановлюють обов'язок відшкодування заподіяної шкоди всім тим особам, з якими особа, що завдає шкоди, в договірних відносинах не перебувала.

3. Інститут «спеціального делікту» — зобов'язання не договірного типу, побудовані на принципі об'єктивного зобов'язання, що зближує даний вид зобов'язань з відповідальністю за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Цей інститут не скасовує, не заміщає собою норми договірної та загальної не договірної відповідальності, що зберігають свою силу і діють поряд з правилами про спеціальну деліктну відповідальність. Йдеться про заповнення прогалин правового регулювання стосовно тих суспільних відносин, захист яких не може бути забезпечений ні загальними нормами про відповідальність за порушення зобов'язань, ні загальними правилами про відшкодування заподіяної шкоди.

Закон про захист прав споживачів наділяє останніх досить широким колом прав, серед яких слід назвати право на належну якість продукції (ст. 6 Закону), права споживача у разі придбання ним товару неналежної якості (ст. 8 Закону), права споживача при придбанні товару належної якості (ст. 9 Закону). Відповідно до положень останньої норми споживач має право обміняти непродовольчий товар належної якості на аналогічний у продавця, в якого він був придбаний, якщо товар не задовольнив його за формою, габаритами, фасоном, кольором, розміром або з інших причин не може бути ним використаний за призначенням. Дане право може бути реалізоване протягом чотирнадцяти днів, не рахуючі дня купівлі. Обмін товару належної якості проводиться, якщо він не використовувався і якщо збережено його товарний вигляд, споживчі властивості, пломби, ярлики, а також розрахунковий документ, виданий споживачеві разом з проданим товаром.

Та на сьогоднішній день існують чисельні випадки порушення цих прав, тому існує необхідність з метою захисту прав споживачів, забезпечити міжгалузеву взаємодію правових норм.

Т. Кагал вважає, що є всі підстави розглядати споживче право як своєрідний конституційний інститут, що є елементом, підсистемою не якоїсь окремої, конкретної галузі, а національного законодавства в цілому. При цьому підсистеми законодавства про захист прав споживачів є елементами інших галузей законодавства (конституційного, трудового, цивільного, адміністративного) і є окремими елементами, що забезпечують єдність і внутрішній взаємозв'язок усієї системи законодавства на міжгалузевому рівні [4]. З даним висновком не можна не погодитися, оскільки ст. 42 Конституції України вказує на необхідність забезпечення захисту прав споживачів, однак реалізація конституційних положень можлива тільки в разі забезпечення взаємодії норм різних галузей права.

Забезпечення ефективного захисту споживачів може бути вирішене, по-перше, — шляхом забезпечення випуску і надходження в торговельну мережу високоякісної продукції, якісного виконання робіт і надання послуг (завдяки чому споживачі не будуть стикатися з порушенням своїх прав і, як наслідок, — не матимуть потреби в їхньому захисті); по-друге, — шляхом регламентації порядку здійснення діяльності суб'єктів господарювання сфери торгівлі і послуг, спрямованої на забезпечення прав споживачів; і, по-третє, — шляхом надання споживачеві пріоритету у відносинах з виробниками, продавцями і виконавцями в рамках споживчого ринку.

Сьогодні на перший план виходить проблема виготовлення і реалізації товару, виконання робіт та надання послуг, що не відповідають вимогам нормативних документів щодо якості, тобто неякісних або небезпечних. Тому держава, органи виконавчої влади і місцевого самоврядування зобов'язані створити організаційно-правові, соціально-економічні та примусово-владні гарантії забезпечення права споживачів на безпеку і належну якість товарів, робіт, послуг, що, безумовно, сприятиме забезпеченню належного захисту прав споживачів.

О. Звєрєва вважає, що проблему захисту прав споживачів на сучасному етапі можна вирішити тільки шляхом забезпечення міжгалузевої взаємодії різних галузей права — насамперед, господарського права і цивільного права, а також адміністративного і кримінального права. При цьому варто враховувати, що провідну роль у захисті прав споживачів відіграють господарсько-правові норми, що регулюють організаційно-господарську та виробничо-господарську діяльність в процесі якої забезпечується належна якість товарів, послуг, робіт. Саме в сфері господарської діяльності закладаються основи задоволення інтересів і прав кінцевих споживачів — громадян [2].

Необхідним також є обов'язкове введення спеціальних освітніх програм, спрямованих на відповідну освіту споживачів.

Сьогодні питання правової освіти населення, зокрема у сфері споживчого законодавства, набуває особливої актуальності.

Питання про необхідність освіти споживача порушувалося в працях ряду учених, проте так і не знайшло свого законодавчого вирішення. Уявляється, що на сучасному етапі питання освіти споживача стає все більш актуальним, оскільки, з одного боку, має місце зниження на законодавчому рівні захищеності споживача, а з іншого, — «погана робота закону», навіть того, який є. В даному разі під «поганою роботою закону» виступає ставлення до закону і до можливості захистити свої права на практиці пересічного громадянина-споживача.

Необхідно доповнити Закон України «Про захист прав споживачів» статтею «Право споживачів на освіту», в якій слід передбачити обов'язкове внесення дисципліни «Захист прав споживачів» або «Споживче право» в освітньо-професійні програми для підготовки бакалавра за всіма напрямами освіти.

Таким чином, незважаючи на те, що законодавство України формально надає споживачам широке коло повноважень стосовно захисту своїх законних прав та інтересів, реалізувати цю можливість ще доволі складно. Тому необхідно вдосконалювати нормативно-правові акти, які регулюють дані правовідносини, і знаходити нові способи їх реалізації.

Література:

1. Колісникова Г. Особливості цивільно-правового захисту прав споживачів.// Право Украіни. – 2008. - №3. – С. 100-102.

2. Звєрєва О. Забезпечення міжгалузевої взаємодії правових норм з метою захисту прав споживачів.// Право України. – 2008. - №6. – С. 19-22.

3. Звєрєва О. Освіта споживача – важливе державне завдання.// Право України. – 2008. - №8. – С. 31-35.

4. Кагал Т. О. Організаційно-правові питання забезпечення захисту прав споживачів в сфері якості товарів. – К. – 1998. – 12с.